Природа і свобода
Філософія посбіник
Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
§ 1. Антропологія в контексті інших розділів філософії
Природа і свобода
Парадоксальний характер духу і плоті дає можливість осягнути діалектичний характер природи і свободи. Тобто людини як явища і людини як сутності.
Природа – це простір, що обмежує духовні здібності людини, умова, яка не дає змоги індивідові розвинутись до рівня особистості. Маючи підстави себе поза собою, природа стоїть в причинно-наслідковому зв’язку і належить до детерміністичного світу. Це
Свобода – це буття абсолютного вияву людської сутності, спосіб самоздійснення людини. Це особливе відношення, або внутрішній світ. Ототожнення природи з необхідністю, а свободи з випадковістю – є помилковим, адже саме свобода містить в собі необхідність, вічні причини людини. А природа, хоч і забезпечує стійку безперервність її існування як виду, відкриває можливості зміни людини до рівня “постлюдського майбутнього”
Втручання людини в сферу свободи неможливе через самозахищеність, довершеність її сутності. Це забезпечує непорушність людського в людині, втримання її креативного начала. Втручання людини в сферу природи деформує довкілля і супроводжується явищами клонування, пластичними операціями зі зміни не лише зовнішності, а й статі, мутагенними продуктами харчування, штучним заплідненням, евтаназією.
Р. Декарт, визнаючи дуалізм зовнішнього і внутрішнього світів, надавав їм характеристик протяжності (дихотомії) і мислення (безумовності). Філософ доводив орієнтацію природи на закон світу, а свободи на закон думки, чим виявляв дискретність матеріального і повноту духовного. На думку І. Канта, природа і свобода – це різні сфери буття, що існують як можливість і дійсність. Тому природу людина можна досліджувати, а свобода є вираженням досвіду віри. Природа – потенційне буття, що формується під впливом зовнішніх чинників, свобода – самодостатня. В природі людина перебуває, в свободі – є.
Так, людина позбавлена вибору в наявному бутті і має можливість обирати у сфері свободи. При цьому в світі внутрішніх сутностей людина не має вибору, адже вона не може позбутися мислення, знищити думку про Ніщо і діє безальтернативно. Водночас людина як духовна сутність вільна долати тиск зовнішніх обставин, безпосередньо визнаючи панівну сторону свободи над наявним (примхливим) світом. Люди, хоч і обмежені вибором у пізнанні зовнішнього світу, змушені осмислювати конкретні предмети, але кожна людина необхідно запитує про підставу і без тиску, добровільно шукає свої способи осягнення буття, звертаючись до визначальних причин людського.
Отже, людина – істота всемогутня і всеслабка. Щось спонукає її до дій, і вона намагається через виконання видимого досягнути справжнього і таким способом осягнути себе. Людина не в силі остаточно перемогти свої природні виміри, проте, смиренно приймаючи всі поразки, знову і знову запитує про себе в прагненні наблизитись до розуміння власної сутності, чим розвивається до рівня особистості.
Мова про природу і свободу людини виводить нас до розуміння повсякденного і особливого в ній. Це не протилежні, а необхідні, невимушені сторони буття, що забезпечують цілісне розуміння себе і світу. Повертаючи людину до себе, вони стверджують її неповторність.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...