Прогнозування соціальне – система наукових гіпотез, уявлень, передбачень і форми їхньої конкретизації щодо тенденцій і напрямів розвитку соціальних відносин, відповідних об’єктів і суб’єктів цих відносин. У вузькому значенні поняття “П. с.” – комплекс наукових передбачень щодо розвитку: а) соціальної сфери (освіти, охорони здоров’я тощо), а отже, перспектив розвитку соціальної інфраструктури, соціальних відносин, які при цьому виникають (так, в Японії, згідно з прогнозами, до 2010 бл. 90% працездатного населення матиме вищу
освіту); б) відносин між класами, соціальними верствами і групами, зокрема наукових уявлень і гіпотез про зникнення або послаблення ролі одних класів і появу та посилення ролі інших. П. с. передбачає в такому разі тенденції розподілу національного багатства між основними класами і соціальними групами (як і їхньої участі у його створенні), в доходах, у т. ч. грошових, в управлінні державою та ін. У широкому значена П. с. – прогнозування економічних, соціальних, правових, національних та інших відносин, перспектив розвитку об’єктів і суб’єктів цих відносин. Прогнозування еволюції самих економічних відносин – з’ясування
тенденцій розвитку організаційно-економічних відносин (менеджменту, маркетингу та ін.), товарно-грошових відносин (їх посилення чи поступове відмирання, зокрема визначення перспектив еволюції грошей, їхніх окремих форм, ринкових відносин тощо), відносин економічної власності (зокрема, тенденцій розвитку основних типів (приватної, колективної, державної та інтегрованої) та форм власності, найважливіших об’єктів привласнення (засобів виробництва, робочої сили, результатів наукових досліджень, послуг, інформації та ін.), а також передбачень майбутніх зрушень у межах господарського механізму (змін у співвідношенні ринкових, державних і наддержавних важелів у регулюванні економічної системи). Наближеним до прогнозування економічного є виявлення тенденцій у взаємодії людини з природою, у погіршенні чи поліпшенні стану довкілля (прогнози освоєння космічного простору, глибин Світового океану та ін.). Прогнозування національних відносин передбачає з’ясування перспектив розвитку мови, національних традицій, звичаїв та інших аспектів. П. с. передусім враховують прогнозування економічне, особливості дії законів і закономірностей окремих сфер соціальних відносин, а отже, умови їхньої дії, можливості появи якісно та сутнісно нових форм вирішення суперечностей між протилежними сторонами таких законів і закономірностей. В усіх елементах П. с. (економічному, політичному та ін.) беруть до уваги відповідні види потреб та інтересів, закони, які управляють їх розвитком. На підставі П. с. формується концепція соціального розвитку на перспективу – обгрунтовується відповідна стратегія цього розвитку, визначаються його рушійні сили, здійснюється пошук оптимальних управлінських рішень. Основні методи П. с.: 1) метод екстраполяції (трендовий) – поширення на майбутнє дії існуючих закономірностей і тенденцій; 2) генетичний, або метод аналізу причинно-наслідкових зв’язків (умов, що сприяють перетворенню причини на наслідок і навпаки) – з’ясування сукупності причин взаємозв’язку різних показників, критеріїв між цими причинами і тенденціями, на яких вони базуються. На підставі другого методу будуються різноманітні моделі (економічні, економіко-математичні тощо, які дають змогу використовувати математичні й статистичні інструменти. П. с. здійснюється на коротко -, середньо -, довго – і надтривалий (на 20-50 років) періоди, охоплює різні рівні (місцевий, регіональний, національний, міжнародний, глобальний та ін.). Наприкінці 70-х XX ст. новим напрямом розвитку П. с. стає глобалістика, засновником якої був Ауреліо Печчеї, а її змістом є передбачення глобальної катастрофи людства, та альтернативістика – спрямована на пошук шляхів до нової цивілізації і передусім до інформаційного суспільства (див. Футурологія).
Loading...