Головна ⇒ 📌Довідник з соціології ⇒ СОЦІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА

СОЦІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА

Соціологія короткий енциклопедичний словник

СОЦІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА – в широкому розумінні – галузь соціології, яка вивчає мистецтво як інструмент соціалізації, досліджуючи витоки мистецтва, взаємовплив з суспільством, що його породжує.

С. м. зосереджена на об’єктивуванні й функціонуванні худ. цінностей у соціальному середовищі (ціннісно-нормативний аспект), системності соціально-худ. потреб і відносин, які формують цілісність соціокультурної сфери, в т. ч. її інституціальної структури.

Протосоціологія мистецтва складається

ще в Стародавній Греції, бо вже Платон і Аристотель визначають не тільки її базову проблематику, а й основні категорії (“митець”, “публіка”, “доступність мистецтва” тощо).

Вирішення проблем С. м. у європейській традиції намітилося у творчості І. Вінкельмана, Л. Бурдо, І. Тена та ін., а в самостійну галузь досліджень вона виділилась у др. пол. XIX ст. Проте значні теорет побудови в цій галузі спостерігаються починаючи з XX ст.

Термін “С. м.” тісно пов’язаний з мистецтвознавством, яке, застосовуючи соціол. підхід, зосередило увагу на проблемі впливів суспільства на творчість митця, ролі певної

епохи в розвитку мистецтва (Р. Міхельс, Й. Гердер та ін.). Мистецтвознавці, етнографи, соціологи др. пол. XIX ст. (Е. Гроссе, Г. Тард, І. Тен та ін.), займаючись соціол. аналізом мистецтва, претендували на універсальність у поясненні його природи і історії, протиставляючи свої категорії традиційно-естетичним. Лише у др. пол. XIX ст. стались якісні зміни (І. Тен “Філософія мистецтва”, Ж. Гюго та ін.), коли соціол. аналіз у межах філос. та істор.-мистецтвознавчого підходів почав визначатись як домінуючий. Соціол. аналіз мистецтва і виникнення соціол. орієнтованої естетики досягають певного синтезу, що приводить до поступового виділення на поч. XX ст. С. м. як окремої соціол. дисципліни (Л. Шюккінг, Ш. Лало, В. Гаузенштейн). С. м. XX ст. у європейській традиції проходить такі послідовні етапи розвитку: “соціол. редукціонізм” (пошук еквівалента для кожного явища мистецтва в суспільстві), “інституціональний підхід”, “емпірична соціологія”, “структурно-функціональний аналіз” та постмодерніст. пошук двох останніх десятиліть.

Головною виявилась проблема розуміння співвідношення соціол. та естетичного, а також фіксації худ. специфіки мистецтва соціол. засобами. Пошуки “соціол. редукщонізмом” аналогів худ. форм у виробничих відносинах досягли піку в 20-х рр. XX ст. і тривали до 60-х рр. Згодом редукціонізм прагнув оновитись у “нових лівих” у 70-х рр. у вигляді неоредукціонізму як утвердження короткої залежності худ. форм від соціальної структури (у творчості Т. Адорно, А. Гольдмана та ін.). Інституціальний підхід (Л. Шоккінг, А. Хаузер, П. Франкастель) дав змогу наблизитися до аналізу суб’єктів худ. діяльності.

З 60-х рр. відбувається “переорієнтація” соціології мистецтва в напрямі структурно-функціонального аналізу, що давало змогу осмислити мистецтво і худ. культуру як функціональну єдність, регульовану нормами, цінностями, традиціями тощо (представники амер. соціології Х. Данкан, М. Альбрехт, Дж. Дікі).

Соціологія мистецтва в окремих країнах має свій профілі, та свої школи. Так, у Франції взаємовідносини мистецтва і суспільства розглядаються починаючи з праці абата Ж. Б. Дюбо “Критичні роздуми про поезію і живопис” (1719) і продовжуючи Ж. де Сталь, Г. Тардом. Культурологічна теорія середовища І. Тена розвивається Ж. М. Гюго в роботі “Мистецтво з соціологічної точки зору” (його соціол. естетика мистецтва вбачає завдання мистецтва в сприянні соціальній симпатії). Ідеї Гюйо набувають завершеності у працях Ш. Лало, підхід якого в 20-х рр. розвивається Фосийоном і сприяє появі в соціології мистецтва напряму семіотичної орієнтації, який став провідним після II світової війни. Екзистенціальна соціологія літератури Ж.-П. Сартра з позицій структуралізму розвивається А. Гольдманом і Р. Ескарні. Творчість П. Франкастеля з її увагою до функціональних аспектів мистецтва дає стимул для розвитку соціології уяви Жана Дювіньє. У Росії, а потім у колишньому СРСР на основі творчості Г. В. Плеханова, пролеткультівської концепції О. Богданова та зх. соціології мистецтва сформувались “виробничництво”, “соціальна естетизація виробництва” (Б. Арватов) та “вульгарна соціологія мистецтва” (Ф. Шміт, В. Фріге, І. Іоффе та ін.). З 60-х рр. склалися ознаки соціол. шкіл вивчення худ. культури в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) (Ю. Перов, В. Куклін), Єкатеринбурзі (Л. Коган, В. Волков), Москві (Ю. Давидов, Ю. Фохт-Бабушкін), Куйбишеві (Самарі) (В. Конєв). Заг. позитивною рисою вивчення цих проблем у 70 – 80-х рр. був не притаманний зх. соціології комплексний підхід до прогнозування, реформування і керування худ. культурою.

В Україні соціол. підхід до аналізу мистецтва і худ. культури реалізується у творчості М. Грушевського, К. Квітки, Б. Грінченка, І. Франка та ін.

Розквіт емпіричних досліджень мистецтва, особливо театральної та читацької культури, припадає на 20-ті рр. Ю. Юринець прагне подолати зведення худ змісту до плехановського “соціол. еквівалента”.

З 60-х рр. розгортаються як теорет., так і емпіричні дослідження соціального функціонування мистецтва (С. Безклубенко вивчає соціальну природу мистецтва, В. Лановенко – соціальний статус мистецтва, Н. Яранцева та Л. Михальов – соціальне функціонування худ. твору, О. Семашко – соціально-худ. потреби як детермінанти худ. діяльності).

Основу худ. життя (а значить і предмета С. м.) становлять, як вважає В. Конєв, відносини “митець – твір – публіка”. Згідно з Ю. Петровим це дві підсистеми – “худ. виробництво” і “худ. споживання”, що не існують самі по собі, а опосередковуються соціально-худ. потребами (О. Семашко), які виконують стимулюючу і системо-організуючу функцію та є основою соціально-худ. відносин суб’єктів худ. діяльності (митця, публіки, критики, посередників). Уперше в Україні у 80 – 90-х рр. проведено комплексне соціол. дослідження функціонування і розвитку худ. культури та її трансформації в період застою, перебудови і державотворення (О. Семашко).