Специфіка філософського осмислення культури: рефлексія, герменевтика, компаративістика, структуралізм і лінгвістичний аналіз
Філософія посбіник
Тема 10. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ
§ 1. Філософія культури серед розділів філософії
Специфіка філософського осмислення культури: рефлексія, герменевтика, компаративістика, структуралізм і лінгвістичний аналіз
Як було зазначено, поділ культури на матеріальну та духовну є надто ідеалізованим. Культура, у яких би феноменах вона не була виявлена (матеріальні вироби, знаряддя праці, витвори мистецтва, моральні заповіді, теорії, тексти тощо), – це передусім інформаційно-програмна духовна складова матеріально-знаряддєвих,
Як же осмислювати культуру у її сутнісному духовному вимірі? Адже вимір цей, надто очевидно, має саме незбагненну почуттями, хімічними аналізами, фізичними дослідами свою принципово метафізичну і діалектичну природу. Які існують методи філософського осмислення культури, що роблять філософію культури розділом філософії?
Перший метод філософського осмислення культури – рефлексія – це прагнення до остаточної усвідомленості своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їхнього зв’язку між собою. У широкому розумінні смисл є мірою долучення
Рефлексія починається із здивування, з якого народжується дух фі-лософування. У результаті перед людиною відкривається перспектива нескінченності цілого (світу), можливість прагнути до його розуміння. Отже, пізнавати не тільки розумом, але й почуттям (серцем). Рефлексія – це здатність не просто пізнати, а пізнати самого себе, не просто знати, а знати, що знати.
Завдання філософії полягає в тому, щоб вирішити проблему обгрунтування цінностей. Вона покликана пояснити, чому потрібно від-дати перевагу одним цінностям перед іншими, задаючи людині тим самим чіткі критерії вибору. Адже перед людиною постійно виникають запитання: що є основою культурних цінностей? Чим задані уні-версалії культури? Для чого живе людина? Для відповіді на ці запитання філософія використовує знання, яке одержується завдяки рефлексії. Вона прагне об’єктивного значення очевидної дійсності, яку переживає суб’єкт. Якщо наука оцінює дійсність з позиції того, “що є”, то філософія – “що повинно бути”. Унаслідок цього філософія є головним охоронцем ідеалів культури, сфери вільної самореалізації особистості. Філософія пізнає людину через осмислення отриманих у процесі особистого досвіду даних про свободу, відповідальність, цінності й умови, в яких вони склалися. Такий підхід перетворює людину із “соціального суб’єкта” на особистість, не ставить під загрозу її існування. Універсали культури в межах філософського аналізу перетворюються на своєрідні ідеальні об’єкти, з якими вже можна проводити особливі мисленєві експерименти. Таким чином формуються нові категоріальні смисли. Вони виходять за рамки світоглядних основ культури, що історично склалися і “вплелися” в тканину наявної соціальної дійсності. Тут і реалізується основне призначення філософії: зрозуміти не тільки, який у своїх глибинних основах наявний людський світ, але і яким він може бути.
Другий – герменевтика – метод філософування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Предметом найчастіше є текст, його розуміння, витлумачення, інтерпретація. Головне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза: існувати – означає бути зрозумілим, де розуміння є засобом буття людини у світі.
Фундаментальними поняттями герменевтики є поняття герменевтичного кола та герменевтичного трикутника. У понятті герменевтичного кола виражена особливість розуміння його циклічного характеру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його частин, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдання герменевтичного трикутника – з’ясувати складні взаємостосунки між автором тексту, самим текстом і читачем – інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом із виникненням так званих герменевтичних ситуацій, пов’язаних із розумінням, тлумаченням. Формування мови, виникнення писемності стимулювало розвиток герменевтичного методу, актуалізувало проблему розуміння.
Необхідною умовою розуміння є подібність та відмінність автора та читача. Якщо автор і читач абсолютно “рідні”, то не потрібно жодної герменевтики, якщо ж вони відмінні – герменевтика неможлива. Середовищем розуміння є мова, мовне спілкування. Людина залежить від мови, за її допомогою вчиться говорити, мислити. Мова як загальне визначає людину як індивідуальне, але й мова залежить від людини, яка її створює та модифікує. Саме тут і потрібна герменев-тика – філософія розуміння, в якій розуміння є засобом буття людини у світі.
Справжня філософія мусить мати онтологічну орієнтацію та починати дослідження зі з’ясування умов існування людини. Існування людини нерозривно пов’язане з переживанням нею свого буття, яке виявляється в наявності “досвіду світу”. Г. Г. Гадамер вважає, що го-ловні механізми формування “досвіду світу” закладено в мові. Тільки в мові відкривається істина буття. Мова – це те, що конструює світ людини, визначає спосіб людського “у-світі-буття”. Відкриваючи себе у світі, людина спочатку спирається на головну форму дорефлексивного освоєння світу – авторитет (традицію). Авторитет, з негативного боку – це підкорення іншому, зречення свого розуму, а з позитив-ного – усвідомлення того, що ця особистість перевершує нас розумом і гостротою суджень. Людина завжди правильно вибирає собі авторитет, який лежить в основі традиції. Отже, людська діяльність, зокрема й теоретико-пізнавальна, вкорінена у традиції і без них неможлива. Суб’єкт завжди визначений місцем і часом, тобто тією ситуацією, в якій перебуває. Завдяки історичності традиційні проблеми будуть мати зовсім інший вигляд. Істина буде розумітися реальною, “історичною” людиною, тому становитиме не характеристику пізнання, а характеристику буття людини. І як “небайдужа людині”, як укорінена в її традиції, вона і є правдою. Людина не може існувати без правди, і доки вона живе – живе у правді. Найкращий спосіб виявлення “істинного буття”, тобто правди – мистецтво. Отже, герменевтика є онтологією розуміння, вона обмежує принцип рефлексії принципом розуміння, за первинну онтологічну реальність приймає людину як буття в мові.
Третій метод – компаративістика – порівняльно-історичний метод філософського осмислення культури. Із всіх здобутків культури, створених людьми, потрібно виділити лише те, у чому глибинні якості та можливості людини виявились із максимальним ступенем повноти, досконалості і виразності. Тут вже йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення людської діяльності і самої людини на певну за даних обставин граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного плану. З цією ознакою культура не підлягає ніяким порівнянням та оцінкам у плані прогресу чи регресу: тут досягається максимально можливе на цей мо-мент, за цих обставин, і тому всі такі досягнення стають вічними та незрівнянними. Тому цей метод можна вважати вирішальним, оскільки в усьому створеному людьми ми шукаємо саме цього – неперевершеного, виразного, незамінного. У ракурсі цього методу осмислення ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи відбудови ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; у кращому разі вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної пам’яті, бути повчальними, проте – лише макетами чи муляжами справжніх культурних творів. Не потрібно забувати, що в культуру включаються також способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей. Зрозуміло, що поза цим не може бути й мови про нормальний культурно-історичний процес: використання культури також має бути культурним.
Четвертий метод – структуралізм та лінгвістичний аналіз – це напрями у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов’язані з виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, які зберігають свою стійкість при всіх перетвореннях та змінах. За такого підходу досліджуване явище чи процес розглядають як цілісну систему, яка складається з різних підсистем, що, зберігаючи свою індивідуальність, не втрачають свого зв’язку з цілим. Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних об’єктів утворює структура, яку розуміють як сукупність зв’язків і відношень, що об’єднують елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостерігаються, інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їхні вияви різноманітні та мінливі. Структуралізм – це так званий лінгвістичний поворот у філософії середини XX ст., згідно з яким вихідним об’єктом філософського аналізу стала мова, предметом філософських пристрастей – мовні структури. Пошук структур філософія здійснює в різноманітних галузях культури – мові, літературі, різних соціальних установках, в історії ідей, мистецтві, явищах масової культури, міфології тощо. Виявлення структур властиве філософському пізнанню, оскільки воно, розкриваючи зв’язки та відношення, завжди має справу з певним системно-структурним утворенням, але в структуралізмі цей прийом виведено в основний метод.
Так, представник структуралізму К. Леві-Стросс вважає, що бінарність є принципом організації культури як такої, оскільки саме буття споконвіку суперечливе. Первісні суспільства, на відміну від сучасних, зберегли спосіб гармонійного поєднання суперечностей, які він називає надраціоналізмом. Це властиве міфу поєднання раціонального та чуттєвого першооснов, за яких відбувається опосередкування суперечностей. Несвідомі структури розуму, які дала природа, бінарні. Су-часній людині потрібно зрозуміти поверховість та обмеженість раціоналізму, усвідомити свою природу та відтворити втрачену гармонію протилежностей. Структуралізм розглядає саме міф та мову фунда-ментальними основами колективної свідомості, яка робить стійкими всі соціальні структури. Структуралізм як науковий метод продуктивно використовують у лінгвістиці та інших гуманітарних науках. За допомогою цього методу було досліджено системи родинних відносин, тотемізм, ритуали, міфи та інші явища життя первісних племен. Нові результати були одержані в літературознавстві, історії культури. Структуралізм розглядає важливе питання ментальних структур, які втілюють колективне, несвідоме та виявляють єдність мислення первісної та сучасної людини. Це дуже важливо нині для пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної філософської думки, в якій спостерігається очевидний акцент на розгляді визначального впливу людського фактора.
Унаслідок використання цих методів філософського осмислення культури ми отримуємо цілісний образ культури в системі світових реалій. Людина, яка мислить по-філософському, уявляє світ як ціле, що дає можливість визначити основні тенденції його розвитку, а також співвіднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.
Про філософію культури можна говорити в різноманітних аспектах. Можна вимагати від неї, як це робить В. Віндельбанд, означен-ня ідеалу майбутньої культури або обгрунтування загальнозначущої норми, що дасть нам можливість оцінити наявний стан культури; у цьому разі ми очікуємо від філософії культури проекту ідеальної або заданої культури. Можна, втім, обмежити завдання філософії культури до усвідомлення певної культури, до суто позитивістського й байдужого прийняття історично “наявного” як такого; підставою для такого погляду є замкненість горизонту лише емпіричним світом. Зосереджуючи увагу на самих лише фактах, позитивістський культурно-філософський аналіз, безумовно, не помічає того, що бачив, скажімо, тонкий обсерватор Й. Гете (“Я бачу ідеї”, – казав він), позбавляючи себе можливості уявити закони, що відкриваються спогляданню через феномени, які німецький письменник назвав першофеноменами. Істинною філософією, гідною свого ймення, філософія культури буде лише в тому разі, коли ми спробуємо віднайти ті засадні структури, які властиві культурній творчості в позачасовій, надемпіричній суті людського духу. Філософське виявляється в тому, що з позицій самої ж культури слід осмислити межу наочного і прихованого, явища та сутності і визначити стосовно цієї межі власні можливості й завдання. Причому йдеться не про натхнення, що є приватною власністю “геніїв”, а про те, чого можна й потрібно навчитися. Відтак філософія культури є не стільки зведенням будівлі культури й науковим вивченням цієї споруди, скільки з’ясуванням того, якими є підвалини можливої будівлі.
Філософія культури – це сукупність актуальних і потенційних філософських засновків аналізу культури, концептуалізація сутності й значення культури як предмета особливого, специфічно-філософського розгляду і витлумачення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...