Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Субординація чи координація розмаїтих форм буття?

Субординація чи координація розмаїтих форм буття?

Філософія світ людини

Соціокультурне та антропокультурне у людськім світо-відношенні

Субординація чи координація розмаїтих форм буття?
Розуміння співвідношення людського та долюдського пов’язане з більш загальними уявленнями про, так би мовити, архітектоніку світобудови. Історія культури засвідчує, що ці уявлення завжди поєднували у собі тяжіння до субординативізму – та спроби його заперечення чи принаймні обмеження. Приміром, міфологія містить свого роду монархічну ціннісну ієрархізацію буття. Але вже старогрецькі

філософи ставлять її під сумнів: на противагу вертикальній ієрархії “верху” та “низу” тут з’являється горизонтальна – “центру” та “периферії”, виникають уявлення про рівність та симетрію космічних сил (Анаксимандр). Повернення до субординативізму в середньовіччі ставиться під сумнів прихильниками ідеї “децентралізації” божественної сфери (погляд на Всесвіт як такий, що його центр – повсюди, а всі місця рівні, особливо виразний у творчості Франсуа Рабле). І все ж переважає намагання звеличувати, а то й обожнювати людину.
Субординаційне витлумачення співвідношення при роди

та світу людини досить тривалий час живилося просвітницькою ідеєю “сходження”, про яку Ф. Ніцше влучно сказав, що зарозуміла сучасна людина знайде стежинку, котра веде простісінько до неї “яко вінця творіння”, навіть у слизоті на морському дні.
Виникнення філософської антропології як самостійної дослідницької галузі пов’язане якраз із критичним переглядом зазначеної зарозумілості. Цей перегляд живиться уявленням про різновияви буття скоріш як “шари”, аніж “сходинки”: Н. Гартман заперечує “телеологічний погляд” на останні (начебто спрямовані до заздалегідь встановлених кінцевих цілей), визнаючи, щоправда, відповідність такого погляду потаємному бажанню людини вважати себе метою і вінцем світу. Відповідно, питання про виникнення “вищого” з “нижчого”, про генезу виноситься за межі онтології – послідовність різних “шарів” буття береться як факт, а не як доказ походження. Такий підхід дуже імпонував М. Шелерові. Розглядаючи питання про становище людини у космосі, він визнає лише те, що “сходинки” буття “мають вигляд” послідовної генези, проте пояснити останньою появу такої найвідмітнішої ознаки людини, як дух, – неможливо. Водночас Шелер дуже критично сприймав вияви зверхньо-зарозумілого ставлення людини до інших форм буття, обстоював “більш скромне” розуміння значення людського духу та волі.
Одна з істотних причин, котра спонукає до скромності, – та, що “вінець творіння” спричинив такі зміни у середовищі власного існування, які ставлять під питання майбутнє цивілізації та й усього живого на планеті.
Друга причина дуже переплетена зі щойно названою. Вона стосується незвідності взаємозв’язку різних форм буття до схеми “вище – нижче”. Засновник філософської антропології, зокрема, зауважував, що, незалежно від спрямованості наших субординативістських зазіхань: скажімо, вважають “більш високу” буттєву форму (приміром життя – відносно неорганічного, свідомість – відносно життя, дух – відносно до людських форм свідомості в людині й поза людиною) такою, що закономірно виникає з “більш низьких” форм (матеріалізм та натуралізм), або ж, навпаки, – гадають, що вищі форми буття суть причини нижчих (віталізм та ідеалізм); і те, й інше є сумнівним.
Неприйняття обох згаданих крайнощів мало наслідком вельми своєрідне філософсько-антропологічне витлумачення людської діяльності. Вона постає як особлива іпостась буття, але не щодо пасивного та інертного позалюдського середовища (такою вона уявлялася, зокрема, в деяких екзистенціалістських версіях буття), а щодо діяльних інтенцій усього сущого. “Потік діяльних сил” світу, де ми живемо, спрямований не “згори донизу”, а “знизу догори”. Справді, яким незалежним постає неорганічний світ – лиш у небагатьох місцях має він щось на зразок “живого”. Як незалежно протистоять людині рослини й тварини, оскільки існування тварини значно більше зумовлене існуванням рослини, аніж навпаки. Тваринна організація життя є аж ніяк не тільки здобутком, але й утратою порівняно з рослинною, бо в неї немає вже того безпосереднього спілкування з неорганічним, що є у рослини, завдяки її способові живлення. “Кожна вища форма безсила щодо нижчої і здійснюється не власними силами, а силами тієї, що їй передує”.
Більш скромне розуміння місця людини у світі спонукає до важливого екологічного висновку, який є конкретизацією відомого “закону бумеранга”: не можна виснажувати те, що нас енергетично наснажує. Адже навіть якщо ми вважаємо людину вінцем космічної ієрархії, це не усуне того факту, що людська життєдіяльність є елементом більш універсальної буттєвісної сфери – отого “житейського моря”, що в його буремних хвилях і окрема людина, і людство загалом.
Можна безліч разів замислюватися над питанням: прихильне те є море щодо нас чи ні. Дехто з мисленників схильний до позитивної відповіді на це питання. Дехто навпаки. На думку перших, буття сприяє людським прагненням і сподіванням. Інші ж вважають, що людина має самостверджуватися, постійно долаючи ворожі їй буттєві стихії. Найрозважливіша позиція, мабуть, у тих, хто обстоює поміркований оптимізм. Він, на нашу думку, полягає в розумінні буття як постійного перебігу величезної кількості можливостей. Людина, її життєдіяльність – одна з дуже суттєвих серед них. Наділивши цю істоту здатністю до самоусвідомлення та до осягнення довколишнього світу, буття, так би мовити, дало їй шанс на існування, до того ж досить-таки непогане у порівнянні з іншими різновиявами живого. Наскільки здатна ця істота скористатися таким шансом – інша річ. Залежить така здатність від уміння людини позбутися зарозумілості, від її вміння “дослухатися” до всього розмаїття виявів буття.
Йдеться, отже, про вельми важливу переорієнтацію світорозуміння: від уявлень субординативістських, ієрархічних – до гетерархічних (від грецьк. geteros – інший; у данім разі маємо на увазі визнання іншості), заснованих на уявленні про поліфонічність буття.
Тим самим може убезпечитися перехід (як у філософсько-антропологічній теорії, так і в реальній практиці людського ставлення до світу) від стратегії “підкорення” й “панування” – до стратегії партнерства.