Головна ⇒ 📌Плани-конспекти уроків по філософії ⇒ СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ (ХІХ-ХХ СТ.)

СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ (ХІХ-ХХ СТ.)

СИСТЕМА УРОКІВ З ОСНОВ ФІЛОСОФІЇ

УРОК 31

ТЕМА. СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ (ХІХ-ХХ СТ.)

Мета: розкрити особливості сучасної філософії ХІХ-ХХ ст.; познайомити учнів із процесом формування сучасної філософської думки; розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки; виховувати почуття причетності до процесу розвитку світової філософської думки.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: лекція, евристична бесіда.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності учнів

Повідомлення

теми та завдань уроку.

Робота над епіграфом до уроку

Зараз ми переживаємо перелом у науковому світогляді.

В. Вернадський

1. Як ви розумієте висловлювання В. Вернадського?

2. З чим пов’язує В. Вернадський сучасні зміни в науковому світогляді?

3. Назвіть філософів, мислителів, які стали основоположниками нових напрямків науково-філософської думки.

III. Опрацювання нового навчального матеріалу

Лекція

Учитель. Особливістю сучасної філософської думки є те, що кожен з її напрямів перетворився на самодостатню інтелектуальну практику – зі своїми базовими достовірностями, способами

подачі й розв’язання питань, власною системою авторитетів й аргументації, специфічною мовою і традицією дослідження. Навіть зі своїми дослідницькими й освітніми інституціями, науковими спільнотами, періодичними виданнями тощо. Природне покликання філософського мислення полягає в тому, щоб допомогти свідомості здобути інтелектуально виважені орієнтири. Але сьогодні воно саме потребує орієнтирів, щоб не загубитись у конкурентних твердженнях і підходах. Виникає запитання: якому способу розуміння та якій мові опису віддати перевагу? Це запитання ставить не лише той, хто звертається до сучасного філософського мислення. В іншій формі воно постає й перед власне філософським розумом: який онтологічний і гносеологічний статус мають власне філософські судження й аналізи, від якої достовірності їм слід відштовхуватися?

Аби дати відповідь на поставлені запитання, необхідно з’ясувати ретроспективу нинішньої філософської ситуації.

Від часу свого виникнення у добу Бекона-Декарта новоєвропейська філософія майже триста років (XVII-ХІХ ст.) була єдиною інтелектуальною течією. Різні й навіть протилежні теоретичні позиції, що виникали та полемізували в її межах, були відгалуженнями й варіаціями єдиної у своїй основі метафізики, а саме – філософії самосвідомого суб’єкта (інші її титули – “філософія свідомості”, “філософія рефлексії”, “класичний європейський раціоналізм”). Свого найвищого й логічно вичерпного вираження ця філософська традиція набула у вченні Гегеля. І тут-таки підбила свій теоретичний підсумок.

Близько середини XIX ст. гегелівську систему піддали деструкції з чотирьох теоретичних напрямків: гегелівську спекулятивність спростувала позитивістська критика Канта, панлогізм – волюнтативна критика Шопенгауера, всезагальність та імперсональність – екзистенційна критика Кіркегора, редукцію людини до свідомості – антропологічна критика Феєрбаха. Ці напрямки не лише закладали основи для нових течій філософської думки. Було створено грунт для зміни самої форми існування філософського розуму – від єдиного інтелектуального поля до сукупності автономних теоретичних дискурсів. Ця радикальна метаморфоза відбулася вже у ХХ ст. і стала нормою роботи філософського мислення.

Філософія у ХХ ст. проіснувала під знаком завершення новоєвропейської метафізики та перегляду її засад, втіленням чого став онтологічний поворот у його численних модифікаціях як автономних теоретичних дискурсах: феноменологічній (Гуссерль і Мерло-Понті), лінгвістичній (Вітгенштайн), антропологічній (Шелер), герменевтичній (Гадамер), комунікативній (Габермас), “структуралістській” (Фуко) тощо. Але кожний із цих дискурсів у власному само-обгрунтуванні зберігає властиве класичній модерній думці зазіхання на істинність своїх положень і достовірність початкових теоретичних припущень.

Це споріднює філософії XX ст. з класичною новоєвропейською метафізикою, котра передбачає як необхідний і засадничий принцип філософського дискурсу спекулятивне обгрунтування вихідної достовірності (сущого), від якої теоретичний розум відштовхується в усій подальшій роботі й на якій засновує всі свої концептуальні побудови. Обгрунтування засадничої достовірності становить у модерній метафізиці ключовий принцип конституювання філософської позиції, без якої (тобто без вихідної достовірності, належно обгрунтованої теоретичним розумом) філософська позиція просто немислима (не є строгою). Назвемо цю стратегію організації роботи мислення метафізичним обгрунтуванням достовірності.

Усі філософії ХХ ст. оголосили про “кінець метафізики” і здійснили деструкцію модерної філософії самосвідомого суб’єкта. Але кожна з них у своєму самовизначенні знов-таки пішла шляхом метафізичного обгрунтування власних достовірностей. У результаті замість однієї класичної метафізики виникло кілька нових відокремлених одна від одної метафізик. За останні десятиліття минулого століття виокремилась і здобула неабиякої популярності позиція постмодерну, яка злегітимізувала ситуацію співіснування багатьох дискурсів, що грунтуються на різних засадах. Це своєрідне “a priori” теоретичної виправданості будь-якої інтелектуальної позиції. Його дія спростовує значення обгрунтування вихідних достовірностей, що ними керується мислення.

З розвитком природознавства, а в ХІХ ст. й історіографії, роль інстанції знання дедалі інтенсивніше переходила від філософії до науки. Розуміючи цю величну культурну еволюцію, Гегель іще намагається перетворити саму філософію на науку, зробити її системою наук, їхнім (позитивних наук) категоріальним кістяком. Проте вже його молодший сучасник Кант бачить у філософії не кістяк, а милицю позитивного знання, якої вже не потребує зміцніла наука, яка подолала метафізичну стадію розвитку духу.

Сьогодні для сучасної філософії стала характерною орієнтація на індивідуальність та неповторність конкретної людини, що можна проілюструвати відомою характеристикою постмодерну Ж. Льотаром: “вичерпання терміну дії великих наративів та домінування дрібних”. Така ситуація, безперечно, має переваги: мирне співіснування багатьох філософських шкіл, систем цінностей, усунення загрози тоталітарного однодумства. Можна простежити у цьому сенсі подібність низки начебто цілком різнорідних соціокультурних феноменів, скажімо, філософського постмодерну, політичного лібералізму та бурхливого розвитку Інтернет-орієнтованої культури. Можна говорити про утворення мета-парадигми релятивізму. Іншою стороною цих процесів стає хаотичність руху, своєрідний броунівський рух з нульовою рівнодіючою у різних соціокультурних зрізах. Звідси й випливають численні висновки про “соціальну розгубленість”, дезорієнтацію, різні варіанти “песимізмів”, втрати духовності, “смертей” суб’єкта тощо.

Сучасну ситуацію у філософії можна визначити як “аксіологічний поворот”. Його лейтмотив характеризується як обгрунтування можливості (чи неможливості) віднайдення консенсусу між різними наборами цінностей та консенсусу щодо пріоритету та важливості проблем, спричинених сучасним станом наукової та соціокультурної сфери. Цьому етапу відповідає новий підхід до істини, який К.-О. Апель на ХХ філософському конгресі у Бостоні 1998 р. визначив як “консенсусну” концепцію істини.

Повідомлення учнів

Розповідь про прочитані книжки з рекомендаціями для однокласників.

– Губман Б. Л. “Сучасна католицька філософія: людина та історія”.

– Сартр Ж. Б. “Екзистенціалізм – це гуманізм”.

– Фрейд З. “Психоаналіз. Релігія. Культура”.

– Фромм Е. “Душа людини”.

IV. Закріплення знань

Евристична бесіда

1. Як ви зрозуміли, які процеси відбуваються у філософії з середини ХІХ ст. до наших днів?

2. Що привернуло вашу увагу в цих змінах?

3. Як би ви охарактеризували стан сучасної філософської думки?

4. Що саме стало визначальним фактором для появи різноманітних філософських течій?