Теорія “людського капіталу” – концепція західних економістів, що поєднує різноманітні, нерідко суперечливі погляди, ідеї, положення стосовно формування, використання знань, навичок та здібностей людини як джерела майбутніх доходів і привласнення економічних благ. її витоки – праці представників вульгарної (лат. vulgaris – простий) політичної економії Дж.-С. Мілля, Ж.-Б. Сея та інших, з одного боку, й ідеологів неокласичного напряму, в т. ч. маржиналізму (Л. Вальрас, І. Фішер), – з іншого. Перші з них не розглядали саму людину як капітал,
стверджуючи, що ним (капіталом) є лише набуті здібності, які реалізуються в процесі праці. Представники неокласичного напряму вважали капіталом саму людину з набутими нею знаннями та здібностями до праці. Зокрема, Фішер наголошував, що людина може належати іншій людині лише за існування рабства або сама собі, тому вченого індивіда вважав капіталом. А. Маршалл стверджував, що оскільки сама людина не є товаром, то науково необгрунтованою є й уся теорія “людського капіталу”. Зважаючи на великий авторитет цього вченого, висловлену ним ідею західні економісти тривалий час не заперечували. Представник історичної
школи Т. Рошер називав капіталом набуту робітником кваліфікацію. Наприкінці 50-х – на початку 60-х XX ст. було зроблено спроби обгрунтувати Т.”л. к.”. Найбільший внесок у цю справу зробили американські економісти Г. Беккер, Й. Вейс, Б. Вейсброд, І. Шульц, Ф. Уелч та ін. Нині Т.”л. к.” є загальноприйнятою в західній економічній літературі і набула певного поширення в Росії та Україні. На думку Шульца, найважливішою особливістю такого капіталу є те, що людина та її “людський капітал” – нероздільні. Основними елементами процесу формування “людського капіталу” є: народження дітей і догляд за ними (оскільки при цьому продукують такий капітал у майбутньому поколінні); здобуття освіти і підготовка працівника на виробництві (підвищення рівня знань людини й, отже, збільшення такого капіталу); медичне обслуговування (скорочує захворюваність і смертність, поліпшує здоров’я людини і таким чином подовжує термін служби цього капіталу); пошук необхідної інформації про доходи і ціни; міграція робочої сили (сприяє переміщенню людини в пошуках краще оплачуваної роботи – підвищує ціну за послуги такого “людського капіталу”). З часом зміст поняття “людський капітал” розширився. Елементами “людського капіталу” Л. Едвідсон та М. Мелоун називають втілені у працівниках компанії сукупність знань, практичних навичок, творчих здібностей, а також моральні цінності компанії: культуру праці, здатність до нововведень, філософію фірми і загальний підхід до справи. “Людський капітал”, на їх думку, не може бути власністю компанії, на відміну від структурного капіталу, що охоплює технічне та програмне забезпечення, організаційну структуру, патенти, ліцензії, торгові марки, бази даних, електронні мережі та те, що залишається в офісі після того, як працівники закінчують роботу. Найважливішою відмінністю між “людським” і структурним капіталом вважають те, що перший з них є невідчутним (непомітним, невловимим), не відчужуваним від тих, кому він належить, не може бути скопійованим в іншій організації (а отже, на думку Т. Стіворта, може бути найнятим, а не проданим), а структурний піддається копіюванню, відтворенню або відчуженню на користь іншої компанії й навіть окремої особи. Г. Беккер у межах “людського капіталу” виокремив капітал освіти (наявність у людини загальних і спеціальних знань), капітал здоров’я, капітал професійної підготовки (кваліфікацію, виробничий досвід, навички), капітал міграції, наявність економічно значущої інформації та мотивації до економічної діяльності. Л. Туроу вважає, що до цієї форми капіталу слід включати навіть повагу до “соціальної і політичної стабільності”. Ідеологічна мета Т.”л. к.” – довести, що наймані працівники, які мають певний обсяг знань, досвід тощо, перетворюються на капіталістів. Основними її недоліками є: по-перше, аморфне тлумачення сутності капіталу, до якого відносять не лише все, що оточує людину, а й окремі риси самої людини, а також відсутність суб’єктно – об’єктних відносин (якщо такий капітал невіддільний від людини). По-друге, ігнорування того факту, що витрати на розвиток освіти, здобуття кваліфікації тощо формують лише здатність до праці, робочу силу відповідної якості, а не сам капітал. Це означає, що робоча сила (а отже, її кваліфікація, творчі здібності тощо) стає капіталом, точніше змінним капіталом, лише в руках капіталіста у процесі її використання з метою виробництва та привласнення прибутку. По-третє, помилковою є думка прихильників Т.”л. к.”, що такий капітал – невіддільний від самої людини. Ця проблема аналогічна проблемі купівлі-продажу робочої сили. Так, заперечуючи можливість продажу робочої сили, більшість західних економістів водночас твердять про продаж найманим працівником своєї праці або послуг праці (див. Заробітна плата). По-четверте, не – виваженими є низка положень прихильників Т.”л. к.” про структуру “людського капіталу”. Зокрема, некоректно відносити до елементів цієї категорії пошук необхідної інформації про ціни і доходи, оскільки такий пошук не завжди є успішним, про що свідчить значна кількість безробітних у більшості країн. Те саме стосується міграції робочої сили. Науково некоректно відносити до структурних елементів “людського капіталу” й моральні цінності компанії, культуру праці, філософію фірми тощо, які формуються у співпраці в межах трудового колективу, а тому не належать окремому працівникові. По-п’яте, потребує істотного корегування думка тих авторів, які вважають, що компанія не може розпоряджатися на власний розсуд “людським капіталом”, оскільки після укладання контракту найманий працівник має дотримуватися трудової дисципліни, інших правил компанії упродовж періоду дії контракту, що свідчить про те, що компанії розпоряджаються такою робочою силою. Водночас істинною є думка про неможливість придбання людей у власність, що свідчить про хибність ідеї представників неокласичного напряму, які розглядали людину із здобутими нею знаннями капіталом. Слушним у цьому зв’язку є твердження Маршалла про наукову необгрунтованість Т.”л. к.” через неможливість перетворення людини на товар в капіталістичному суспільстві. По-шосте, надмірно спрощеною є теза прихильників цієї концепції про його відмінність від фізичного капіталу лише за ступенем ліквідності і ризику. Найбільш вразливою Т.”л. к.” є в ідеологічному спрямуванні. Так, на думку Шульца, працівники стали капіталістами в тому сенсі, що здобули значний обсяг знань і досвіду, який має економічну цінність. Однак практика довела, що більшість таких працівників у розвинених країнах світу за останні десятиріччя XX-на початку XXI ст. капіталістами не стали. Зокрема, у США лише бл. 30% найманих працівників, зайнятих на виробництві з використанням новітніх технологій, в останні три десятиріччя XX ст. поліпшили своє матеріальне становище, майже в третини таких працівників воно за цей час погіршилось, а решта проживає на межі бідності, хоч має відповідні знання, досвід та кваліфікацію. Загалом соціальна диференціація у США та багатьох інших країнах за цей період посилилася. Дрібними капіталістами стала лише незначна частка найкваліфікованіших спеціалістів, що працюють у галузі інформаційних технологій.
Loading...