Теорії та концепції фінансів – сукупність концепцій, ідей різних напрямів, шкіл і течій економічної науки про доходи і витрати держави (а отже, фінансової системи країни). Зародки Т. та к. ф. існували за рабовласницького ладу. Так, Ксенофонт у своїй праці “Про доходи Афінської республіки” для поповнення доходів країни рекомендував здавати в оренду державне майно, віддавати у найм невільників, будувати магазини для зберігання товарів і надавати їх в оренду, а також випускати позики. Арістотель у працях “Афінський державний устрій”,
“Афінська політія” розглядав державу з погляду впливу на неї майнових відмінностей та управління з боку найбагатших верств (передусім землевласників), а політію (як проміжну форму державного устрою між олігархією і демократією) – як результат рівномірного розподілу власності, переважання середнього класу. Окремі положення про фінанси феодального ладу висвітлено у працях середньовічного філософа і богослова Ф. Аквінського. Як послідовник Арістотеля він вважав головною метою держави сприяння загальному благу, збереження миру, встановлення справедливості, для забезпечення чого піддані держави повинні
мати необхідні блага. Аквінський уперше намагався обгрунтувати право короля на вилучення податків у підданих. Першими теоретиками фінансів були італійські економісти Ф. Петрарка, Дж. Ботеро, Н. Макіавеллі. Важливими принципами оподаткування, на думку середньовічного арабського мислителя ібн Хальдуна, є справедливість, рівність і платоспроможність. На нижчій стадії розвитку капіталізму, зокрема в період первісного нагромадження капіталу, держава активно сприяла цьому процесу. В цей період найвагоміший внесок у розвиток теорії фінансів зробили англійські філософи та економісти Т. Гоббс, Дж. Локк, Т. Мен та ін. Так, Гоббс стверджував, що глава держави має абсолютне право обкладати підданих податками, дотримуючись при цьому рівномірного їх розподілу. Основною формою податків він вважав непрямі податки. Локк наприкінці XVII ст. відстоював доцільність упровадження передусім непрямих податків. У Німеччині в XVII ст. фінансова наука розвивалась у складі т. зв. камеральних наук, які вивчали державне господарство, зокрема двірцеве. Німецький економіст Л. Секндорф уперше висловив думку про зв’язок народного господарства, добробуту населення з його спроможністю сплачувати податки (т. зв. податкові сили). Приблизно таку ж залежність, але між виробництвом і оподаткуванням, відзначав французький економіст Ф. Кене. Крім того, у вченні фізіократів порушено проблеми перекладання податків, участі кожного у витратах держави та ін. Дотримуючись думки про продуктивний характер праці лише у землеробстві (промисловість, транспорт і торгівлю вважали безплідними сферами), єдиним джерелом державних доходів вони називали земельний податок. Інші причини скорочення обсягів виробництва, за Кене, – непомірний податковий тягар через надмірні витрати на їх вилучення, а також високі судові витрати. На відміну від фізіократів, А. Сміт називав основними джерелами доходів держави не лише землю, а й працю і капітал. До доходів державного бюджету він відносив доходи від капіталів, підприємств і майна держави, вважав, що такі капітали дають малий прибуток, а підприємства є збитковими. Наголошував, що, сплачуючи податки, піддані виконують свій обов’язок перед державою (тому податок в Англії дотепер позначають терміном duty – обов’язок), повинні брати участь в утриманні уряду відповідно до своїх сил і можливостей (а отже, розмірів доходу). З огляду на це розмір податку має бути чітко визначений, як і найзручніший для платника термін його сплати. Інакше платник податків потрапляє під владу збирача податків, якого за невизначеності податків легко підкупити. Невизначеність оподаткування є, на його думку, більшим злом, ніж значний ступінь нерівномірності в оподаткуванні. Сміт стверджував, що до бюджету може надходити значно більша сума податків і що перешкоджає цьому надмірна кількість чиновників, які збирають податки, їхня платня; перешкоджають населенню займатися тими промислами, які дають йому засоби існування, а отже, застосування певних видів праці, конфіскації, покарання найбідніших платників податків. Нерозумні податки є також спокусою для контрабанди (за сучасною термінологією – тіньової економіки). Формуючи принципи оподаткування, Сміт виступав проти привілеїв аристократії, дворянства і духовенства за феодалізму, за сприяння процесу нагромадження капіталу. Сміт розмежовував державні і місцеві витрати (до місцевих відносив, наприклад, витрати на утримання міської і сільської поліції). Джерелами витрат на розвиток освіти і здійснення правосуддя мають бути, на його думку, мита. В економічній теорії К. Маркса та Ф. Енгельса категорія “фінанси” не розкривається, хоч окремі елементи цієї науки висвітлено змістовно у характеристиці економічної діяльності держави в різних суспільно-економічних формаціях. Зокрема, Маркс сформулював положення про те, що економічним втіленням існування держави є податки. Оскільки такою формою економічного існування робітничого класу є заробітна плата, він уперше сформулював необхідність встановлення співвідношення між податками і заробітною платою; про експлуатацію селян з боку капіталістів за допомогою податків, встановив зв’язок подохідного податку з розвитком капіталістичного способу виробництва; податки вважав елементом заробітної плати, що тяжіє до мінімуму; довів неможливість зміни власності на засоби виробництва за податкової системи та ін. Представник історичної школи, відомий німецький економіст А. Вагнер наголошував на доцільності втручання держави в перерозподіл через механізм посиленого оподаткування кон’юнктурних заходів, на необхідності розширення соціальних витрат держави як превентивних заходів проти страйків, подовження існування капіталістичного ладу. У такому ж контексті він розглядав проблему досягнення соціальної справедливості за допомогою державних фінансів. Серед сучасних напрямів Т. та к. ф. провідними є кейнсіанський, інститутосоціальний і марксистський. На думку Дж.-М. Кейнса, одним з найважливіших методів втручання держави в економіку з метою подолання вад ринкової економіки е зростання державних витрат. З огляду на це важливою складовою економічної політики, за Кейнсом, є фінансова політика. В теорії Кейнса важливу роль відведено посиленню інвестиційних процесів за допомогою зростання передусім державних витрат, що знайшло втілення в концепції мультиплікатора. Неокейнсіанці наголошують на необхідності активного впливу держави, зокрема її витрат, на весь економічний цикл (а не лише на фазу кризи). Вирішальна роль у цьому процесі відводиться податковій політиці, що дає змогу, на їх думку, значно зменшити амплітуди циклічних коливань. Дж. Гелбрейт пропонує збільшити державні соціальні витрати і скоротити військові. Пріоритетними соціальними витратами вважає витрати на медичне обслуговування, розширення житлового будівництва, встановлення гарантованого річного доходу, розвиток освіти. Подібні ідеї висуває представник “неокласичного синтезу” в економічній теорії П. Самуельсон. Запозичуючи окремі положення теорії Гелбрейта, він також обстоює необхідність запровадження системи державної освіти, гарантованого доходу, водночас головною функцією держави називає скорочення нерівності в розподілі багатства і доходів, яка може бути втілена запровадженням прогресивного оподаткування. Важливим показником розвитку капіталістичної економіки представники неоінституційного напряму вважають якість життя. Крім того, вони виступають за зниження трансакційних витрат у фінансовому секторі. На відміну від них, представники неокласичного напряму виступають за скорочення державних витрат, передусім соціальних (див. Монетаризм). Дж. Маккіннон, А. Гельб та ін. твердять про первинність зростання фінансового сектора як передумови загальноекономічного зростання, що з погляду сфер суспільного відтворення означає проповідування домінуючої ролі сфери розподілу. Серед сучасних систем розвинених країн світу західні економісти виокремлюють ринково орієнтовану (США, Великобританія), банківсько-орієнтовану (Німеччина, Франція та ін.) та змішану (Швеція, Японія та ін.). Сучасна марксистська теорія дотримується думки про можливість значного послаблення нерівності в розподілі багатства і доходів за допомогою високопрогресивної системи оподаткування і зростання державних витрат на соціальні цілі та одночасне скорочення витрат на військові цілі. Раціональним є висновок про якісну модифікацію відносин власності на засоби виробництва в окремих країнах за допомогою прогресивної системи оподаткування у сфері обміну, розподілу і споживання (за винятком сфери безпосереднього виробництва, де таке вдосконалення може бути лише частковим), що залежить від впливу демократичних рухів, профспілок на характер державної влади. Інші напрями сучасних економічних Т. та к. ф. значною мірою відтворюють недоліки, властиві теоріям держави та економічної ролі держави. Щодо концепції “держави загального благоденства”, то в ній спрощено, антидіалектично тлумачиться, по-перше, взаємозв’язок між власністю і владою (можливість зміни влади без докорінної трансформації відносин економічної власності); по-друге, ототожнюється виконання державою функції спільних справ з функцією виразника інтересів передусім наймогутнішого класу. Певне розширення останньої функції до загальнонаціональних інтересів можливе лише настільки, наскільки економічна система капіталізму соціалізується, а також у результаті впливу демократичних сил на політику держави; по-третє, твердження багатьох західних економістів про зміцнення рівноваги в розподілі багатства і суспільства завдяки здійсненню фінансової, зокрема податкової, політики, суперечать практиці капіталістичної дійсності в багатьох країнах, передусім у США, і водночас підтверджуються в тих країнах, де відбувається інтенсивна соціалізація економічної системи.
Loading...