Вартості теорії – найважливіші концепції та теорії різних напрямів і шкіл економічної теорії, в т. ч. політичної економії, щодо сутності вартості та джерел її утворення. Першу наукову концепцію вартості розробив всесвітньо відомий англійський економіст А. Сміт. Як і В. Петті, А. Сміт називав вартість природною ціною й тим центром, навколо якого коливаються, до якого тяжіють ринкові ціни. Водночас ідеям трудової теорії вартості Сміта суперечать його твердження про те, що трьома початковими джерелами будь-якого доходу, як і будь-якої мінової
вартості, є заробітна плата, прибуток і рента, тобто зведення вартості до суми самостійних доходів. При цьому твердження про працю як єдине джерело вартості він вважав справедливим для періоду простого товарного виробництва, а положення про три джерела вартості – для капіталістичного товарного виробництва. Тому закон вартості, на його думку, діє лише за простого товарного виробництва. Положення Сміта про три джерела вартості покладено в основу одного з провідних напрямів В. т. – концепції факторів виробництва – у працях західних економістів. На відміну від Сміта, Д. Рікардо вважав працю єдиним джерелом вартості
не лише за простого товарного, а й за капіталістичного виробництва. У теорії вартості Рікардо вперше розмежовує три основні фактори субстанції вартості: працю, корисність (споживну вартість) і рідкісність (див. Рікардо). Водночас Рікардо критикував концепцію Ж.-Б. Сея про корисність товарів як регуляторів вартості. Закономірністю в утворенні вартості не відтворюваних товарів Рікардо вважав зростання вартості товарів через їхню рідкісність. Водночас він непослідовний у визначенні вартості не відтворюваних товарів тільки їх рідкісністю, оскільки на їх виготовлення була витрачена також праця, причому надзвичайно складна. Так, Мікеланджело писав свою знамениту Джоконду упродовж чотирьох років. Крім того, він ототожнює в такому разі вартість і ціну, оскільки рідкісність товарів значно більше впливає на ціну, ніж на вартість. Деякі елементи непослідовності теорії вартості у працях Сміта і Рікардо були розв’язані у працях Маркса. Зокрема, він вважав, що визначення вартості товарів суспільно необхідним робочим часом є лише їх середньою вартістю за певний період часу. Вартість не є незмінною, оскільки вона визначається не тим робочим часом, якого початково потребує їх виробництво, а тим робочим часом, якого варте їх відтворення. Крім того, суспільно необхідні умови визначаються не лише середніми суспільними умовами виробництва, а й тим, наскільки відповідає вся сукупність суспільної праці, витраченої на виробництво всієї маси товарів даного виду, суспільній потребі в них, тобто структура витрат повинна відповідати структурі суспільних потреб. Водночас Маркс, визначаючи вартість, недостатньо врахував якість продукції, її корисний ефект та рідкісність. У 70-ті XIX ст. представники маржиналізму протиставили трудовій теорії вартості суб’єктивно-психологічну концепцію цінності, згідно з якою суб’єктивна оцінка залежить від запасу певного товару та ступеня насичення потреби в ньому. Для вимірювання суб’єктивної вартості використовують “закони Госсена”. Концепцію граничної корисності критикували представники різних напрямів і шкіл політичної економії (див. Неспроможність концепції граничної корисності). Е. Бернштейн намагався поєднати вартість витрат виробництва з граничною корисністю, для чого ввів поняття “економічна вартість”. Він наголошував на необхідності й дослідженні цінності з урахуванням об’єктивних (витрат праці) і суб’єктивних (психологічної оцінки) факторів. Для цього вчений увів у науковий обіг поняття “вартість” та “трудова вартість” (див. Туган-Барановський). А. Маршалл намагався поєднати концепцію граничної корисності з витратами виробництва. В період існування постіндустріального суспільства, на думку західних учених (передусім соціологів та філософів), на передній план виходить “символічна власність”, поява якої зумовлена, по-перше, істотним послабленням ролі матеріальної мотивації та відповідним посиленням нематеріальної (або духовної) зацікавленості у процесі діяльності, тобто вдосконаленням особистості, що зумовлене зростанням суб’єктивної корисності благ. По-друге, посиленням ролі інформації як окремого ресурсу та значущості знань, що призводить до неможливості кількісного обчислення вартісних характеристик товару. По-третє, особливостями самої інформації, зокрема тим, що і виробництво, і споживання її є суб’єкт – суб’єктними процесами (тобто вона доступна величезній кількості людей і водночас не може бути реально засвоєна ними) та ін. Проте при характеристиці “символічної вартості” її автори ігнорують передусім той факт, що вартість мас не лише кількісне, а й якісне вираження. Це означає, що навіть у процесі розвитку особистості (її творчих здібностей) людина вступає у виробничі відносини з іншими людьми, які надають відповідні послуги для розвитку особистості. Тому вартість не зникає, а набуває якісно та принципово (істотно) нових форм свого руху. Необгрунтованим є розгляд інформації (її виробництва і споживання) лише як суб’єкт – суб’єктного процесу, оскільки надання інформаційних послуг неможливе без інформаційних технологій, які є їх матеріально-речовою основою і беруть участь у формуванні модифікованої вартості. Некоректно зводити вартість до споживної вартості (отже, до конкретної праці, що створює їх), з одного боку, як і розглядати вартість лише з позиції абстрактної праці – з іншого, оскільки у вартості товару або послуги діалектично поєднується споживна вартість та вартість, а мінова вартість є зовнішньою формою вияву такої єдності. Прихильники “символічної вартості” також ігнорують найважливіші принципи діалектичного методу дослідження, зокрема, принцип системності (інформацію як новий вид ресурсу протиставляють праці й капіталу, а капітал розглядають лише з боку речового змісту), неадекватно використовують принцип історизму.
Loading...