Християнство

ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

РОЗДІЛ 6 . СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

6.2. Християнство

Вивчаючи християнство, ми розглядаємо величезний рух в історії людства. Християнство справило потужний вплив (як позитивний, так і негативний) на весь навколишній світ. Нині мільйони людей на всіх континентах і практично в кожній країні заявляють тією чи іншою мірою про прихильність до вчення Ісуса Христа. Християнство – найбільш поширена і одна з найбільш розвинених релігійних систем сучасного світу. Сьогодні у світі понад 2 млрд. 150 млн. християн, тобто

близько однієї третини населення земної кулі. Протягом ХХ ст. їх кількість щорічно зростала на 2,6%, тобто перевищувала темпи зростання населення Землі.

Історія християнства нагадує дерево у процесі росту: воно має великі і малі гілки, деякі з яких раптом припиняють свій розвиток, водночас як інші, що довгий час залишались малими, вдивовиж швидко починають проростати багатьма паростками, і деякі з них стають великими гілками. В якийсь період різні церкви мають спільність у поглядах, але ніколи не можна бути впевненим, що дві спільноти, що називають себе християнами, сходяться в розумінні Ісуса Христа, проблем спасіння,

специфіки віровчення або самої суті релігії. За видимою простотою основ християнства ховається надзвичайно складна і багатолика релігійна система.

Християнство – космополітична, наднаціональна, монотеїстична світова релігія. В ідеологічному і віросповідному відношенні йому судилось стати найбільш вдосконаленою і обрунтованою релігійною системою, усталені положення і надбання якої запозичують численні релігії світу. Християнство є офіційною релігією в найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Воно пристосувалося до нових історичних реалій, науково – технічного прогресу, світової культури і тим самим вказує іншим релігіям їхнє можливе історичне майбутнє.

Найбільше християн проживає в Європі (27% від їх загальної кількості, щорічний приріст громад складає 2%) та в Америці (39%, щорічний приріст складає 16%). Помітно зросла кількість християн в Азії, особливо в східній її частині за рахунок Китаю, де в 2000 році у порівнянні з 1900 р. їхня кількість збільшилася майже в 23 рази і складає понад 285 млн. осіб. Ще більш разючі зміни відбулися в Африці. За 100 останніх років кількість прихильників християнства тут зросла у 41 раз і охоплює 380 млн. осіб.*

За оцінками експертів, до 2020 року, згідно з дослідженням з допомогою демографічного інструментарію, християнство своїм

* Зміна релігійної карти світу протягом 1900-2000 років: Таблиця. – Релігійна панорама. – 2001. – №2. – С. 40-41. зростанням в основному буде зобов’язане п’ятидесятникам і харизматичним рухам. Якщо в 1980 році послідовники цих течій складали 11%, то на кінець XX ст. – 25%.

За своїми конфесійними визначеностями християнство багатовимірне. Якщо в 1980 році у світі існувало 1 720 000 церков, які належали до 20 800 різних течій, то за останні два десятиліття обидва показники зросли десь на 17-20%.

Щоб зрозуміти суть і роль християнської релігії, необхідно знати не тільки зміст, догматику, обрядовість цієї релігії, але перш за все потрібно вивчити умови виникнення і розвитку християнства.

Багатьма своїми коренями християнство сягає в культуру стародавнього Сходу, звідки черпало свій багатий догматичний і ритуальний потенціал. Однак це релігія характерна саме для західного світу на противагу східному з його строкатими релігійними системами. Вона зародилася в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними (повстання Спартака 73-71 рр. до н. е.), багатими і бідними, загарбниками і підкореними (іудейська війна 66-73 рр. н. е.). Поразка народних рухів породжувала настрої песимізму, відчаю, беззахисності, приреченості, надію на допомогу надприродних сил. Віра в Месію, тобто в божественного спасителя, значно поширилася в Палестині внаслідок злиття і взаємопроникнення ідей ряду месіанських сект іудаїзму – єссеїв, зелотів, назореїв та ін. Згідно з християнським вченням, засновником нової релігії є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов із небес на землю, влюднився через народження його Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Заповіту, прийняв страждальницьку смерть із метою спокути первородного гріха, воскрес і вознісся на небо і ще раз має прийти у світ для здійснення страшного суду. Зародившись в єврейському середовищі, християнство запозичило від іудаїзму весь канон його священних книг – Старий Заповіт, його Бога, сонм святих, багато елементів культу. Одним із теоретичних джерел християнства була філософія Філона Александрійського (20 р. до н. е. – 50 р. н. е.), зокрема його вчення про Логос – Сина Божого як посередника між Богом і людьми.

Первісне християнство не мало уявлень про Трійцю, первородний гріх, боговтілення, хрещення та ін., не мало своєї лімітованої обрядово – культової практики. Тривалий час різні регіональні християнські об’єднання вели між собою дискусії з приводу витлумачення деяких догматів, зокрема Трійці, природи Богородиці, ставлення до обрядів, принципів організації церкви.

Історія формування християнства охоплює період з середини І ст. до V ст. включно. Є різні підходи до виділення окремих етапів його формування. Так, С. В. Павлов та інші дослідники історію поширення і розвитку християнства ділять на два періоди. Перший охоплює 30-313 рр. – заснування, поширення, боротьба з іудейським і грецьким світом, переслідування з боку імперії. Другий – епоха Вселенських Соборів. Церква з пригнобленої стає привілейованою і навіть пануючою (IV ст. – 1054 р.). В. І. Лубський і В. І. Теремко вводять поняття “Античне християнство” і розчленовують його на три етапи: первісне християнство ( середина I ст. – середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. – початок IV ст.) та пізнє християнство (початок IV ст. – кінець V ст.).

Нам більше імпонує періодизація становлення Християнства, запропонована авторами підручника “Академічне релігієзнавство”. Вона визначає такі етапи:

1. Стадія іудеохристиянства (перша половина І ст.). Ісус Христос всю свою місіонерську діяльність пов’язує з “обраним народом”, тобто євреями. Його учні були переконані, що місія Христа – відновити зруйноване Ізраїльське царство і посадити на престол царя Давида (Лк. 2.21, Дії 1.6).

Перш ніж стати християнами, потрібно було стати іудеями (обрізання, святкування суботи тощо). Лише апостол Павло рішуче пішов на усунення іудеохристиянства. Він обрушував формулу “універсального християнства” (де нема ані геллена, ані юдея… варвара, скита, раба, вільного, – але все та в усьому Христос!). Зачинателем універсального християнства слід вважати не Христа, а Павла (див. Колос. 3.11).

2. Стадія актуальної есхатології (друга половина І ст.). Апокаліпсис дає достовірну картину первісного християнства. Воно ще не розірвало зв’язки з іудаїзмом, проте від нього християн вже відокремлює: 1) напружене очікування грізних подій, які повинні змінити долю як “обраного народу”, так і всього світу, створити “все нове”; 2) ненависть до існуючого ладу Римської імперії, “вавилонської блудниці”; 3) очікування приходу Месії – Христа, який має здійснити вселенський переворот; 4) концепція Агнця, принесення якого в жертву Богові є гарантією реальності очікуваних подій. Ідея ненависті і жадоба помсти пронизують Апокаліпсис.

3. Стадія пристосовництва (II ст.). Наступила відносна стабілізація Римського суспільства. Позиція християн поступово змінюється на пристосування до існуючої ситуації. В Євангеліях установка на близький кінець світу компенсується розробкою вчення про безсмертя душі й потойбічне життя. Ненависть до Риму змінюється апологетикою існуючої римської язичницької влади як “Богом встановленої” і закликом підкоритись їй, бо “хто противиться владі, той противиться Божій постанові” (Рим. 13.1-7). Євангелія і послання апостолів закликають рабів підкоритися рабовласникам, працювати на совість. Християнство вийшло за межі Палестини і єврейської діаспори, почало поширюватись серед багатонаціонального населення Римської імперії.

4. Стадія інституційного і догматичного оформлення (III – V ст.). Для оформлення християнського віровчення мали велике значення Послання апостола Павла (їх у Новому Завіті – 14). Космополітичний характер християнства зумовив необхідність розриву з вченням про винятковість “обраного народу”. Якщо месія з’явився для спасіння всього людства, то повинна була отримати нове пояснення й проблема витоків страждання людства, тобто чинник загальнолюдського масштабу. Головним із таких чинників у догматиці паулінізму (в її основі повчання апостола Павла) постало вчення про спадковість первородного гріха, який позначився на всьому людстві. Для його викуплення Син Божий повинен був постраждати на хресті (Рим 5.12-19). Космополітична спрямованість християнства, вироблена ще в II ст., якнайкраще відповідала державній політиці Римської імперії.

* В релігієзнавчій літературі побутує думка, запозичена з літератури радянських часів, що в 324 р. християнство було проголошене Костянтином державною релігією. Насправді ж вона стала державною в 394 р. при імператорі Феодосії I (див. Источники по раннему християнству (І – III века). – М., 1999.)

В 313 р. імператор Костянтин видав едикт (указ) про надання християнству офіційної рівності з усіма релігіями, а в 324 р. оголосив переваги християн над прихильниками інших релігій при наданні статусу державного службовця, анульовано ряд податків для християн, Римського первосвященика було призначено претором (мером) Риму, християнським єпископам було надано право викуповувати рабів при умові, що вони стануть християнами.*

В 325 р. за ініціативою та під головуванням імператора Костянтина відбувся І Вселенський собор у м. Нікеї (Мала Азія). На ньому було затверджено “Символ віри” – стислий виклад основних догматичних положень християнства (7 членів), який мав об’єднати єдиним віровченням розрізнені громади. Собор визначив також час святкування Пасхи та засудив єресь аріанства (Арій виступав проти рівності Бога-Отця і Бога-Сина, вважав, що Син стоїть нижче Отця). II Вселенський собор (381 р., Константинополь) доповнив “Символ віри” ще п’ятьма членами, затвердив формулу троїчності Бога, засудив єретичні рухи. III Вселенський собор (431 р., м. Ефес) визнав Діву Марію Богородицею. На IV Вселенському соборі (451 р., м. Халкидон) було прийнято догмат про двоєдину природу Ісуса Христа, якого визнано Богом і людиною, тобто таким, що має два єства, але одну іпостась. Окремі церкви не визнали цього догмату, що призвело до першого розколу в християнстві та утворення так званих нехалкидонських (монофізитських) церков: Вірмено-Григоріанської, Коптської (Ефіопія) та ін. Вони стверджували, що Ісусові Христу властива одна природа – божественна. V і VI Вселенські собори (558 і 680 рр., м. Константинополь) засудили монофізитів, монофелітів (останні визнавали за Христом дві природи, але єдину волю, одну “боголюдську” енергію). VII Вселенський собор (787 р., м. Нікея) засудив іконоборство і виніс рішення про вшанування ікон і хреста. Православна церква визнає рішення лише семи вселенських соборів. Католицька церква називає Вселенськими і 14 наступних. Впродовж VI ст. у християнстві склалася церковна організація з центрами патріаршеств у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі.

Християнство поступово перетворилось у світову релігію завдяки космополітичному характеру свого вчення, відсутності на ранніх етапах розвитку закріплених форм культу, абстрактності суспільно-політичних і моральних принципів, нівелюванню соціальної нерівності та ін. В організаційному відношенні воно ніколи не було єдиним. В 1054 р. відбувся поділ християнства на православ’я і католицизм, а в XVI ст. із останнього внаслідок Реформації, сильного антифеодального і антикатолицького руху в Європі виділилася протестантська гілка, яка являє собою сукупність численних течій. Православ’я, поділившись на ряд автокефальних церков, також породило у своєму середовищі різноманітні секти і напрями.

Християнство третього тисячоліття остаточно втратило свою європейську ексклюзивність, його сьогоднішнє обличчя все більше набирає африканських, азіатських, латиноамериканських рис.

Серед трьох основних гілок християнства відбувся певний геополітичний розподіл. Католики переважають у Західній Європі, Америці, частково – в Африці. Протестанти – в Центральній і Північній Європі та Америці. Православні – у східній Європі.

В Україні християнство запровадив князь Володимир у 988 р. В 1596 р. частина єпископату Українських християн, прийнявши над собою верховенство папи Римського, стала на шлях утворення уніатської церкви, яка нині називається греко-католицькою. Нині в Україні діє понад 50 різних течій і напрямів християнства. Помітних тенденцій на зближення між ними не існує.

Біблія – священна книга християн

Біблія – книга незвичайна. Вона є найчитабельнішою книгою за всю історію людства, перекладена 1848 мовами.

Біблію випускають 55 біблійних товариств. Щорічно вони друкують 250-300 млн. її примірників. Лише 2% населення Землі не має Біблії. Вона містить у собі вчення релігійного характеру і людські знання. Багато запозичила з неї поезія, історія, географія, соціологія. Біблія лягла в основу європейського мистецтва. Без неї ні Мікеланджело, ні Рембрандт, ні Рафаель, ні Ель Греко не були б тими живописцями, якими захоплюється весь світ. На цій же основі рунтується творчість Шекспіра, Расіна, Данте, Достоєвського та ін.

Зміст Біблії різнорідний і багатоликий. Адже твори, що входять до її тексту, писали багато авторів протягом тривалого часу. Книга

Зіткана з переосмислених під релігійним кутом зору легенд, міфів, літературних творів, історичних хронік, побутових розповідей, повчальних віршів. Тут поряд зі своєрідним кодексом законів знайшла місце етико-філософська новела, епос, похоронна, похідна, переможна пісні, любовна лірика, хвалебний гімн, афоризми, приповідки і навіть сатира.

Питання про походження, зміст та історичну роль біблійних книг становить великий і багатосторонній інтерес. Правильне і об’єктивне висвітлення його дає можливість зрозуміти ряд найважливіших проблем ідеології стародавнього Сходу і стародавнього світу в цілому. Це може допомогти людям, які цікавляться питаннями релігії та її історії, в тому числі віруючим, розібратись у деяких важливих проблемах світогляду, зрозуміти справжню цінність біблійних легенд у світлі даних сучасної науки.

Християни називають Біблію Священною Книгою, словом Божим, Книгою спасіння, джерелом істини і одкровення слова Божого, свічадом, яке вказує шлях до спасіння.

Біблія формувалася протягом ХІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е., тобто її творили сотні відомих і невідомих авторів впродовж майже півтори тисячі років. Назва “Біблія” утвердилася з IV ст. Започаткував її Константинопольський патріарх і богослов Іоанн Златоуст (пр. 350407 рр.). “Біблія” грецькою означає “книги”, складається з двох нерівних частин – Старого Заповіту (договір Бога з обраним давньоєврейським народом – цю частину іудеї вважають священною) і Нового Заповіту (договір Бога зі всім людством через месію Ісуса Христа). Християни визнають обидві частини священними.

Кожна з двох частин Біблії складається з відомої кількості книг, які, згідно з вченням церкви, містять “правила життя і правила віри”. Поняття “книги” досить умовне: деякі з них навряд чи відповідають такій назві, бо складаються тільки з двох-трьох сторінок (“книги” пророків Авакума, Наума, Софонії та ін.). Книги Біблії називаються канонічними, тому що вони більше, ніж інші писання, є авторитетними, і надають людям правила, служать прикладом (“канон” з гр. – правило, норма, зразок).

Що ж до назв Старий і Новий, то вони свідчать про те, що один із завітів старший, давніший, а другий – пізнішого походження.

Старозавітна частина Біблії створена в період з ХІІ ст. до н. е. – 60- ті роки ІІ ст. до н. е. Новий Заповіт сформувався протягом І-ІІ ст. н. е.

Старий Заповіт займає 4/5 усього тексту Біблії. В іудаїзмі прийнятий т. зв. Масоретський текст (Танах), що написаний давньоєврейською мовою (окремі фрагменти – арамейською, яка є її діалектом). У ІІІ-ІІ ст. до н. е. Старий Заповіт було перекладено грецькою мовою (переклад дістав назву Септуагінта). Згодом він став основою християнського Старого Заповіту. Його латиномовний варіант (переклад дещо скорочений) має назву Вульгата.

Щодо кількості канонічних книг Старого Заповіту – серед богословів немає єдиної думки. У Талмуді можна прочитати, що цих книг – 22 або 24. У творах стародавніх християнських теологів зазвичай вказується число 38 або 39. Причина таких розбіжностей полягає в тому, що інколи декілька книг групуються в одну.

Ця кількість книг старозавітного канону відповідає іудейській традиції, що склалася із середини І тис до н. е. до кінця І ст. н. е. Згідно ж із Александрійською версією, що сформувалась серед євреїв діаспори (поза межами Палестини) і зазнала впливу грецької культури, Старий Заповіт включає 50 книг.

Ставлення християн до них різне: православні включають до своїх видань усі 50 книг, з яких 39 – канонічні, а 11 вважають неканонічними, але корисними для читання; католики на Тридентському Соборі (1546 р.), як відповідь протестантам, канонізували 45 книг, з яких 39 визнали першоканонічними (протоканонічними), інші – другоканонічними (девтероканонічними), причому нинішні католицькі Біблії, що видаються російською мовою, передруковуються з Московського видання 1968 р., яке містить 50 книг; протестанти визнають лише 39 книг.

У Старому Заповіті християни виділяють чотири групи книг:

П’ятикнижжя (книги Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повторення Закону);

Історичні книги (Ісуса Навина, Суддів, Рут, чотири книги Царів, дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер, неканонічні – три книги Маккавеїв, Товіт, Юдиф, книга Ісуса – сина Сирахова, друга і третя книги Ездри);

Книги пророцькі – великих пророків (Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Езекіїль, неканонічне Послання Єремії) та книги малих пророків (Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії, неканонічна – Варуха);

Книги навчальні поетичні (Йова, книга Псалмів, Приповісті Соломонові, Пісня над піснями, неканонічна – Премудрості Соломонові).

За своїм змістом Старий Заповіт починається “з самого початку” – зі створення Богом всесвіту, землі, небесних світил, рослин, тварин, людини, йдеться про початок історії людства, про первородний гріх, вигнання людини з раю, всесвітній потоп. Довівши виклад до появи богообраного єврейського народу, Старий Заповіт далі викладає історію цього народу, починаючи з перебування євреїв у єгипетському полоні й “виходу” з нього, до організації єврейської держави та її загибелі. Сама історія єврейського народу подається як його взаємовідносини з Богом – як укладаються договори між Богом і людьми і як вони виконуються обома договірними сторонами. Тут містяться також різні молитви (псалми), морально-філософські роздуми, епічні твори, афоризми, лірична поезія тощо.

Новий Заповіт об’єднує 27 книг, канонічність яких визнана всім християнським світом. Він складається із законоположних чотирьох Євангелій (від святих Матвія, Марка, Луки та Іоанна), історичних (Діяння), навчальних (21 Послання, з яких 14 належать апостолу Павлу, 3 – апостолу Іоанну, 2 – апостолу Петру, по одному – апостолам Якову та Юді, причому останніх 7 належать до Соборних послань) та книги Пророцької (Об’явлення святого Іоанна Богослова).

У Новому Заповіті йдеться про кульмінаційну подію біблійної історії – діяльність на Землі Ісуса Христа як Божества, про Його викупну жертву, яка, за християнським вченням, є для всього людства містичним шляхом до спасіння. В Євангеліях розповідається про прихід Спасителя (Месії), його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах описується життя Христа, поширення християнства, тлумачення віровчення, даються пророцтва про кінець світу та страшний суд.

Написання книг Біблії завершилось у ІІ ст. н. е., утвердження

Канону – в кінці IV ст., поділ на розділи й вірші – значно пізніше. Лише в XVI ст. Біблія набуває сучасного вигляду. Протестантський текст Святого Письма (66 книг) містить нині 1189 розділів і 31173 вірші.

Православ’я

Своїми витоками православ’я сягає 395 року, коли римський імператор Феодосій увів роздільне управління східною і західною частинами імперії, в результаті чого християнська церква згодом поділилася на Східну (православну) та Західну (католицьку) церкви.

Основу Східної церкви склали чотири перших автокефальних християнських церков (автокефалія – від грецьк. autos – сам і kephale – голова – повне самоврядування церкви) – Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, що виникли в IV ст. на території Візантії. Вони стали називатися православними, тобто такими, що “правильно прославляють Бога”. Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. Офіційно ця назва стала застосовуватися після Великого церковного Розколу 1054 року.

Структурно православ’я поділяється на два напрямки: Східні Православні церкви (225 600 тис. послідовників) та Стародавні Східні (орієнтальні) Православні церкви (82 319 тис. послідовників). Загальна кількість православних у світі – 307 919 тис. послідовників. Вони в основному проживають у країнах Східної Європи та Близького Сходу. Обидва напрямки православ’я мають єдину канонічну практику, подібну обрядовість та майже нічим не відрізняються в догматичних символах. Православні завжди вважали, що догматичні положення можуть розробляти та приймати лише Вселенські Собори за участю представників усіх церков. Після ІІ Нікейського (787 р.), або сьомого по рахунку Собору вони більше не проводилися. Тому для Православних автокефальних східних церков характерна вірність Нікео-Константинопольському Символу віри та іншим документам 7-ми Вселенських соборів (IV – VIII ст.), а також патристиці (сукупності богословсько-філософських та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів ІІ – VІІІ ст., відомих як отців церкви – Юстина, Афінагора, Татіана, Тертуліана, Климента Олександрійського, Орігена, Афанасія Олександрійського, Василія Великого, Григорія Ниського, Аврелія Августина).

З цієї причини Православні церкви називають ортодоксальними. Ці ж принципи православ’я витримує і відносно своєї структури. Організація Православної церкви на сьогодні залишилась такою, якою вона була до Великого церковного Розколу. Східні Православні церкви не мають єдиного світового адміністративного центру і є децентралізованою асоціацією 15-ти автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системами. Всі вони називаються помісними і співвідносяться одна з одною згідно з диптихом (“по честі”, “табелю рангів” – списку православних церков та ієрархів за авторитетом честі), в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська (Сірія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква в Чеських землях і Словаччини, Американська.

Перше місце серед церков займає Константинопольська, а серед єпископів – її предстоятель, який має титул “Святійший Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх” (з 1991 р. Варфоломей І) і вважається “першим серед рівних”. На початок 90-х рр. всі церкви, за винятком Албанської, були представлені у Всесвітній Раді Церков.

Не всі церкви, які оголосили себе автокефальними, є канонічними (тобто такими, що законно отримали цей статус). Згідно з правилами, кожна автокефальна церква набуває статусу канонічної (від грецьк. kanon – правило, зразок) і приймається в спілкування з іншими православними церквами лише тоді, коли отримає спеціальну грамоту – томос – від Константинопольського патріарха або відпускну грамоту від тієї церкви, частиною якої вона була до проголошення своєї самостійності.

При обранні нового глави помісної церкви слід сповіщати про це Константинопольську церкву та її представник повинен бути присутнім при інтронізації (возведенні на престол) нового предстоятеля.

Окрім автокефальних, у світі існують ще автономні православні церкви. Вони відносно самостійні, але частково залежать від автокефальних у питаннях церковно-адміністративного управління, їх сім: Синайська (юрисдикція Єрусалимського патріарха), Фінляндська (юрисдикція Константинопольського патріарха), Японська (юрисдикція патріарха Московського і всієї Русі), Естонська Апостольська ПЦ (юрисдикція Константинопольського патріарха) та Естонська автономна православна церква – ЕАПЦ (юрисдикція Московського патріархату), Китайська (юрисдикція Московського патріархату), Північноамериканська митрополія Антиохійської ПЦ.

Автокефальні та автономні церкви становлять Вселенське, або кафолічне православ’я (повнота православ’я). Вони зв’язані спільністю віровчення, спільними рисами обрядово-культової практики, беруть активну участь в екуменічному русі. Кількісний склад православних неоднаковий у різних країнах. У Румунії, наприклад, їх 16 млн., у Греції – понад 9 млн., у Болгарії – близько 8 млн. (стільки ж у Сербії), у Грузії – 5 млн., США – майже 4 млн. Найчисленнішою є Руська православна церква (близько 60 млн. послідовників), до складу якої входять Українська, Молдовська, Латвійська церкви, частина Естонської, Білоруський екзархат (див. Додаток 5).

У 12-ти країнах православні складають більшість населення.

До Стародавніх Східних (орієнтальних) належать шість православних церков, які або не брали участі в Халкідонському Соборі (451 р.), або не визнали його рішень. Донедавна ці церкви називалися нехалкідонськими, а їх послідовники – нехалкідонітами. Нехалкідоніти об’єднували два напрями – несторіанство (вчення Константинопольського патріарха Нестора про те, що Пресвята Діва Марія не є Богородицею, а лише Христородицею) і монофізитство (вчення архимандрита Євтихія, яке полягає в тому, що Ісус Христос – не Боголюдина, а Бог).

До цих двох напрямків належать: Вірменська церква (резиденція глави – м. Ечміадзін); Коптська православна церква (резиденція патріарха – монастир Георгія Побідоносця, неподалік м. Каїр у Єгипті); Сирійська православна церква (резиденція глави в м. Дамаск, Антиохія), Маланкарська Сирійська православна церква (резиденція в м. Коттаям у штаті Керала, Індія); Ефіопська православна церква (резиденція патріарха в м. Аддис-Абеба); Ассирійська церква Сходу (резиденція католікоса-патріарха в м. Тегеран).

У XVI ст. монофізити та несторіанці уклали між собою унію, в результаті якої між ними встановилася євхаристійна єдність.

Нині кожна з Стародавніх східних церков є етноконфесійною спільнотою.

Наприкінці 1960 р. в їх середовищі зародився рух за об’єднання зі Східними Православними церквами. Офіційні зустрічі між двома напрямками східних православних церков почалися у 1985 р. Вже відбулося три зустрічі. На останній, яка проходила у м. Шамтезі (Швейцарія) було прийняте спільне комюніке, і несторіанці та монофізити визнали постанови Халкідонського та трьох наступних Вселенських соборів. Були зняті взаємні анафеми. Тому відносно них неправомірно нині застосовувати термін “нехалкідоніти”.

Головною подією, що буде визначати на найближчу перспективу характер розвитку православ’я, є підготовка до чергового Вселенського собору Православної церкви. З 1961 р. уже пройшло три Всеправославних Передсоборних наради, в яких взяли участь і представники Стародавніх Східних Православних церков. В 1993 р. в Константинополі, у рамках підготовки до IV Передсоборної наради, визначено 10 тем порядку денного майбутнього Собору. Вважається, що коли буде досягнута єдність із перших чотирьох питань (православна діаспора, автокефалія і спосіб її оголошення, автономія і спосіб її оголошення, порядок у диптихах та прийняті відповідні документи), буде можливим проведення IV Передсоборної наради, а потім – скликання Вселенського Собору.

Основу православного віровчення складає Біблія (“Святе Письмо”) та Святий Переказ (постанови Вселенських і Помісних Соборів, твори отців церкви, Символ Віри, затверджений на перших двох Вселенських Соборах 325 і 381 рр.). Православ’я визнає догмат про триєдиність Бога, про сходження Святого Духа, про боговтілення, спокуту, воскресіння з мертвих, про особливу роль церкви в житті людини у справі її спасіння, про соборність церкви, рай і пекло, хрещення. Як уже згадувалося, православ’я визнає рішення лише перших семи Вселенських Соборів.

Для православних віруючих важливим є відзначення встановлених християнством свят (дванадесятих, великих тощо), дотримання комплексу християнських обрядів, постів, визнання культу святих і пророків, обов’язковим є відвідування храмів, носіння натільних хрестиків. Основу православної обрядності складає сім таїнств, у яких “під видимим образом віруючому передається невидима Благодать Божа”: хрещення, миропомазання, причастя, сповідь, священство, шлюб і єлеосвячення. Благодать Божа, згідно з православним вченням, – це невидима духовна сила, яка очищає людину від гріха й обожнює її.

Православне духовенство поділяється на дві категорії: чорне (ченці), що може обіймати вищі церковні чини, і біле – одружені парафіяльні священики та диякони. Ієрархія духовенства має градації: диякони (диякон, протодиякон, архидиякон), ієреї (ієрей, протоієрей, протопресвітер) та архієреї (єпископ, архієпископ, митрополит, патріарх). Керують православними церквами патріархи або митрополити. Православні церковні парафії об’єднуються у благочинні округи, останні – в єпархії, що складають патріархію (митрополію чи екзархат). Православні церкви мають монастирі (жіночі та чоловічі), духовні навчальні заклади (семінарії та академії), духовні місії, подвір’я (представництво церкви поза її канонічною територією) тощо.

Православ’я в Україні складалося впродовж багатьох століть і є продовженням київського християнства. Його специфіка проявляється в обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному трактуванні деяких канонів. Ці риси зумовили формування в ньому демократизму, соборноправності, народності, віротерпимості, гуманізму.

Розвиток православ’я в Україні був достатньо специфічним і мав різноманітні історичні форми як загальноукраїнського, так і регіонального характеру. Українське православ’я сьогодні неоднорідне, немає єдиної церковної організації і представлене трьома напрямками: Українська православна церква Московської юрисдикції (УПЦ), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦКП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Православ’я представлене в Україні і старообрядницькими течіями. Тривалий час українське православ’я було складовою частиною Руської православної церкви.

Розглянемо історію становлення та розвиток цих напрямків, їх специфіку та сучасний стан.

Руська православна церква (до 1943 р. – Помісна Російська православна церква) – одна з автокефальних православних церков. Формувалася на базі російських північних єпархій Київської митрополії Константинопольського Патріархату разом з утвердженням російської держави. Наприкінці ХIV – поч. ХV ст. починається процес виділення російських єпархій у самостійну митрополію, що завершується у 1448 р. висвяченням у Москві Собором російських ієрархів без згоди Константинопольського патріарха митрополита Московського і всієї Русі Іони. Але процес становлення самостійної Російської православної церкви завершився лише в 1589 р., коли під тиском московського царя Константинопольський патріарх Ієремія висвятив митрополита Іова на патріарха Московського і всієї Русі, закріпивши цим РПЦ у нормах канонічного права як автокефальну. У 1686 р. РПЦ приєднала до себе Київську митрополію. При Петрі І відмінено патріаршество і запроваджено у 1721 р. Святійший Правлячий Синод РПЦ як церковний уряд на чолі з обер-прокурором, що перетворило РПЦ у державну церкву, а православ’я – в офіційну ідеологію російського самодержавства. З 1917 р. в РПЦ відновлено патріаршество. Патріархом Церкви обрано Тихона (Бєлавина). І хоч Помісний собор 1917-1918 рр. визначив, що духовенство не буде займатися політикою, Тихон прокляв радянську владу і заборонив спілкуватися з нею. Почалися арешти духовенства, репресії священиків. Проте в 1923 р. Тихон відмовився від антирадянської діяльності. В 1927 р. патріаршим місцеблюстителем став митрополит Сергій (Страгородський), який створив при собі Тимчасовий Синод, визнаний владою.

У повоєнні десятиліття РПЦ очолювали Алексій (Османський) і Пімен (Ізвєков). З 1990 р. РПЦ очолює патріарх Алексій II (Рідігер). Наступив період відродження православ’я в Росії, чому сприяє перетворення РПЦ у фактично державну релігію країни. Вищими органами управління церкви є Помісні та Архієрейські Собори, Синод. Кадри священнослужителів готуються в духовних академіях, семінаріях, училищах, іконописних і регентських школах. Нині в юрисдикції РПЦ знаходяться 64 єпархії в Росії, 5 – в країнах СНД, 9 єпархій в інших країнах, УПЦ (36 єпархій), Білоруський екзархат (10 єпархій), Латвійська автономна православна церква, Молдавська ПЦ та Японські православні церкви (3 єпархії), інші підрозділи.

РПЦ має свої періодичні видання, друкує Біблію, церковні календарі, богословську та богослужбову літературу. Бере участь у Всесвітній Раді Церков.

Українська православна церква (УПЦ) – православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському патріархату. Метою цієї акції Російської Церкви була протидія прагненням православ’я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у розв’язанні проблем церковного життя керівництво РПЦ іде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. Московська Церква на Харківському єпископському зібранні, проведеному 27 червня 1992 р., усунула з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), який активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і висвятила на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана).

УПЦ в 2004 р. мала 36 єпархій, 10384 громади, 151 монастир (в них 4095 ченців і черниць), 15 духовних навчальних закладів (в них 4282 слухачі), 95 періодичних видань (журнали “Православний вісник”, “Слово”, “Православная семья”, “Спасите наши души”; електронний часопис “Амвон”; газети “Православная газета”, “Начало”), 8620 священнослужителів, 8858 культових споруд. Керівництво УПЦ здійснює Синод.

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦКП) – одна із православних церков України, утворена в червні 1992 р. на Об’єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї і миряни, які представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), а також ту частину очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній Україні. Главою об’єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава.

В утворенні УПЦ КП втілилася давня мрія українців мати свою духовну самостійність у православному світі й реалізувалося проголошене Новим Завітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Проте канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами, хоча вона фактично є правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. при святому князі Володимирі Великому. В Київську митрополію на той час входили території сучасної України, Білорусії, Прибалтійських країн, частини Польщі, Смоленської області (Росія). Київська митрополія була складовою частиною Константинопольського патріархату з 988 р. до 1686 р., коли вона незаконно, всупереч церковним канонам, була відірвана від Константинополя і приєднана до Московського патріархату. Константинопольський Вселенський патріарх і до цього часу не визнає це приєднання і вважає територію колишньої Київської митрополії своєю канонічною територією. До приєднання Київської митрополії Московським патріархатом, за часів Київського митрополита Петра Могили, ця митрополія мала права широкої автономії і вже тоді ставилось питання про утворення Київського патріархату. Але цей намір не був втілений у життя через те, що в 1654 р. при Богдані Хмельницькому Україна була поступово приєднана до Росії. З втратою своєї незалежності в 1686 р. Київська митрополія поступово втрачала свої права незалежного церковного утворення і згодом перетворилася на звичайну єпархію Російської церкви.

У 1919 р. український уряд на чолі з Симоном Петлюрою проголосив автокефалію Української православної церкви. А в 1921 р. українська церква була проголошена автокефальною на Всеукраїнському православному соборі (УАПЦ). Очолив церкву митрополит Василь Липківський. Церква проіснувала до 1930 р. і практично була ліквідована. Під час німецької окупації України УАПЦ відродилась, відокремившись від Польської православної церкви, яка в 1924 р. отримала статус автокефалії від Вселенського патріарха Григорія VII.

Після визволення України від німецьких окупантів у 1944 р. ця церква знову припинила своє існування. Єпископат і частина духовенства церкви емігрувала в Європу і в Америку, де УАПЦ продовжувала функціонувати. В 1988 р. почався рух за третє відродження церкви. 2 жовтня 1990 р. органи влади УРСР офіційно зареєстрували УАПЦ, а 18 жовтня відбулась інтронізація митрополита Мстислава, який очолював церкву за кордоном, на Патріарха Київського і всієї України.

Паралельно з цим митрополит Київський і Галицький Філарет, що був тоді Місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, домігся для Української православної церкви (Український екзархат у лютому 1990 р. був перейменований на УПЦ) права “незалежності і самостійності в управлінні”, тобто автономії. 26 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор Московського патріархату прийняв рішення про надання Філарету посади довічного предстоятеля УПЦ. 1-3 листопада Філарет скликав Помісний Собор за участю всього єпископату, духовенства, мирян, представників монастирів та духовних навчальних закладів. Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію УПЦ. Це означало відокремлення УПЦ від Московського патріархату. 31 березня – 4 квітня 1992 р. на Архієрейському Соборі Московського патріархату УПЦ було фактично відмовлено в автокефалії. Усунути від посади Філарета не вдалося, він залишився предстоятелем УПЦ.

27 травня цього ж року у Харкові відбувся Архієрейський Собор, інспірований Москвою, на якому було прийнято рішення про усунення Філарета з посади предстоятеля УПЦ і на його місце обрано керуючого справами Московського патріархату митрополита Володимира (Сабодана). 25-26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав УАПЦ і частину УПЦ Московського патріархату в єдину Помісну церкву – Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). 1-6 липня 1992 року делегація цієї церкви на чолі з Філаретом відвідала Вселенського патріарха в Константинополі на його запрошення з метою розв’язання проблеми автокефалії УПЦ і передала йому відповідного листа тодішнього президента України Л. Кравчука. Відповідь патріарха Варфоломея була такою:

1. Україна має право на автокефальну церкву.

2. Щоб визнати автокефалію, треба щоб УПЦ спочатку об’єдналася.

3. Він хотів би зберегти добрі стосунки з Московським патріархатом.

Отже, справа автокефалії УПЦ повністю залежить від її об’єднання.

11 червня 1993 р. після смерті Мстислава Місцеблюстителем патріаршого престолу був обраний архієпископ Володимир (Романюк), який і став наступним предстоятелем церкви. Його заступником було обрано митрополита Філарета (20.10.1993 р.). 14 липня 1995 р. патріарх Володимир помер, а 20-21 жовтня цього року на Помісному Соборі УПЦ КП патріархом Київським і всієї Руси – України було обрано митрополита Філарета. Частина духовенства і мирян відійшла від УПЦ КП, в т. ч. протоієрей Володимир Ярема. Оскільки частина парафій УАПЦ не увійшла в УПЦ КП і не мала свого предстоятеля, Ярему було висвячено в єпископа і 6 вересня 1993 р. на Помісному Соборі обрано патріархом під іменем Димитрій. Перед цим він прийняв чернечий постриг.

На початок 2004 р. УПЦ КП мала 3395 релігійних громад, що входять в 31 єпархіальне управління. В її структурі функціонує 34 монастирі (185 ченців і черниць), 16 духовних навчальних закладів (в яких 1481 слухач). Різноманітну інформацію віруючим надають 25 періодичних видань (журнал “Православний вісник”; щомісячник “Інформаційний бюлетень”; двотижневик “Голос православія” та ін.). Мирянами опікуються 2588 священнослужителів. Церква має 2238 культових споруд.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – одна із православних церков, яка діє в Україні. Така церква є також у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, де проживають вихідці з України. Прихильники ідеї автокефалії православ’я в Україні прагнуть до повної незалежності їх Церкви і насамперед від Московської Патріархії. Відомо декілька спроб відновлення самостійності православ’я в Україні. Одна з них – у дожовтневий період. Серія кроків духовенства і мирян, спрямована на демократизацію і відродження національних особливостей церкви, увінчалась скликанням у жовтні 1921 р. Всеукраїнського Православного Церковного собору, який затвердив канони УАПЦ і її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на III Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі у Спілці визволення України.

Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в основному на заході і частково в центральних областях України. Церква припинила своє існування з вигнанням загарбників. У післявоєнний час утворюється декілька церковних формувань у США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці та Західній Європі, які дотримуються орієнтації на українську православну автокефалію.

Новий рух за відродження УАПЦ в Україні почався в лютому 1989 р. зі створення “Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ”. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді – інтронізація патріарха. Ним був обраний митрополит Мстислав (Скрипник), який водночас залишався і главою Української православної церкви у США. У червні 1992 р. в Києві відбувся Об’єднавчий собор, на якому представники від тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну канонічну незалежність (автокефалію) керованої ним УПЦ, а також від УАПЦ, утворили Українську православну церкву – Київський Патріархат. Проте постанови цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Вони не ввійшли в об’єднану церкву. Після смерті Мстислава, у вересні 1993 р., підтримані двома єпископами, вони провели собор УАПЦ, на якому новим патріархом УАПЦ обрали протоієрея Володимира Ярему, який узяв ім’я Димитрія. В червні 1995 р. відбулася реєстрація державними органами Статуту УАПЦ.

Після смерті в 2000 році патріарха Димитрія предстоятелем церкви (без сану патріараха) обрано митрополита Мефодія. Сьогодні церква має 1156 парафій, об’єднаних у 12 єпархіальних управлінь, більшість з яких галицькі (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), 5 монастирів (12 ченців і черниць). В діяльності церкви простежується тенденція створення своєї структури у центрі та на південному сході України. УАПЦ має 7 духовних навчальних закладів (258 слухачів), 7 періодичних видань

(журнал “Православна Галичина”, газета “Наша віра” та ін.), 685 священнослужителів, у власності церкви знаходиться 746 культових споруд.

Буковинська православна церква – окреме православне церковне об’єднання, яке в різні століття було підпорядковане різним патріархатам. Населення Пруто-Дністровського межиріччя, яке пізніше дістало назву Буковина, входило до складу Київської Русі і підлягало юрисдикції київських митрополитів. У 1156-1401 рр. це вже була окрема єпархія Галицької митрополії. З утворенням Молдавської держави вона стала спільною церквою українців і молдаван, а після занепаду Галицької митрополії в 1401 р. – самостійною Сучавською митрополією зі староукраїнською богослужбовою і діловою мовою. Опікувалась підупалим православ’ям у Галичині. В 1630-1782 рр. підпорядкована митрополитам в Яссах, які запровадили в богослужіння румунську мову. В 1782-1877 рр. вважалась Радівецькою, пізніше Чернівецькою єпархією, що була під юрисдикцією карловацьких митрополитів (Сербія). У 1873-1921 рр. – окрема митрополія Буковини з широкими автономними (фактично автокефальними) правами. Залякавши буковинців унією, ієрархи церкви сприяли відокремленню Буковини від Галичини. Ослаблене розділом українське населення піддавалося насильницькій румунізації з боку семигородських і місцевих владик. Боротьба української інтелігенції та духовенства за рівні права в церкві завершилася в 1918 р. утворенням вікарних єпископств для українців і румунів. У 1921-1940, 1940-1944 рр. митрополія Буковини і Хотина стала складовою Румунського Патріархату, базою румунського шовінізму й основним чинником асиміляції українців.

З 1945 р. віруючі Чернівецько-Буковинської єпархії – в складі Московського Патріархату. На сьогодні на Чернівеччині функціонують дві православні єпархії – Українська Православна церква (УПЦ) та УПЦ Київського Патріархату. При участі останньої в Чернівецькому університеті відкрито філософсько-теологічний факультет. Є кілька десятків буковинських парафій і в українській західній діаспорі.

Старообрядництво

Це сукупність релігійних течій, що відкололися від Московського

Православ’я у другій половині ХVII ст. через відмову прийняти церковні реформи Патріарха Никона. Вони стосувалися в основному обрядової сторони: заміна двоперстого хресного знамення триперсним, введення поясних поклонів замість земних, триразового повторення слова “алілуйя” в церковному співі (замість дворазового), ходіння під час богослужіння проти сонця (а не навпаки, як було раніше), запровадження зміненої форми хреста (поряд з восьмикінцевим допускався шестикінцевий), а також виправлення церковних книг та ікон за грецькими зразками тощо. Але глибинною причиною неприйняття культових нововведень було те, що вони запроваджувалися одноособовим рішенням патріарха, а це підривало ідею соборності, автономії церкви, утверджувало в ній принцип єдиновладдя і підпорядковувало її монархічній державі. Старообрядництво стало й ідеологічним виразом соціальних суперечностей у країні. В конфлікті навколо реформ виступили три основні сили: дворянська монархія, що ставила за мету підкорити Церкву державі, бояри і феодальне духовенство, які відстоювали свої місцеві станові привілеї, і очолюване Никоном духовенство з наміром централізувати Церкву і поставити патріаршество вище самодержавства (никонівська теза “священство більше царства є”). На боці старообрядництва виступили також селянство, міська біднота, частина козацтва та ін. Вже на кінець ХVII ст. воно розділилося на 2 основні напрями – попівщину і безпопівщину, які розпалися на багато різних толків і злагод. На ранньому етапі існування для старообрядництва були характерні заперечення “антихриста” – феодальної держави, відмова від спілкування з “мирським”, надія на близький кінець світу, суворий аскетизм, прихильність до старих обрядів і звичаїв і т. п. У 1666-1667 рр. старообрядці були прокляті церковним собором, і лише у 1971 р. звинувачення їх в “єретизмі” офіційно визнані необрунтованими. Старообрядництво в Україні сьогодні представлено двома згодами: Білокриницькою (попівці) та безпопівською, які разом нараховують 75 громад.

Білокриницька ієрархія – старообрядницька церква попівської орієнтації. Виникла в 40-х рр. ХІХ ст. у зв’язку з намаганням частини старообрядців створити незалежну від никоніанської церкви вищу ієрархію з правом зводити у священницький сан. Найменування походить від с. Біла Криниця на Буковині (в той час – територія Австрії) – місця проживання громади попівців, які переселилися сюди з Росії. Незабаром її визнали інші старообрядці-попівці, в тому числі рогозька громада (перемазанців) у Москві, куди 1853 р. перемістився духовний центр попівців. У 1862 р. частина старообрядницьких ієрархів виступила з так званим “Окружним посланням”, в якому закликала відмовитися від деяких сторін віровчення і культу, що спричинило розрив з офіційною православною церквою. Розбіжності з приводу послання привели до утворення двох течій білокриницької ієрархії: “окружників”, тобто прибічників послання, і “неокружників”, або “розладників”. Тепер білокриницька ієрархія посідає провідне місце в старообрядництві. В 1988 р. на своєму соборі з нагоди 1000-ліття хрещення Русі прийняла назву “Руська православна старообрядницька церква” і з цього часу очолюється митрополитом. Має ряд керованих єпископами єпархій, які об’єднують близько 150 релігійних громад у Росії, Білорусі, Молдові. В Україні діє Вінницько-Одеська єпархія цієї церкви. Видає “Старообрядницький церковний календар” та іншу релігійну літературу. Старообрядницька церква Білокриницької згоди налічує 65 громад.

Католицизм

Назва походить від грецьк. католікос – загальний, вселенський. Це – один із основних (поряд із православ’ям і протестантизмом) напрямів у християнстві. Він остаточно сформувався як віровчення і церковна організація після розділення церков у 1054 р. Має ряд особливостей у віровченні, культі та структурі релігійної організації. Віровчення католицизму рунтується на Святому Письмі, переказі Отців церкви. Право тлумачити Біблію в католицизмі визнається тільки за віронавчальною владою церкви на чолі з Римським Папою. До джерел віровчення католицизму належать постанови 21 Вселенського собору католицької церкви, настанови, повчання, енцикліки Римських Пап.

Одним із найважливіших віросповідних документів після Біблії є “Сповідання католицької віри”, прийняте Тридентським собором (15451563 рр.). Нікео-Константинопольський Символ Віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицька церква доповнила у VI ст. додатком про сходження Святого Духа і від Сина (лат. filioque).

Зміцненню католицизму сприяє вчення про спасіння людини, обтяженої первородним гріхом, при допомозі церкви, яка володіє “запасом (скарбницею) добрих діл” (складається із заслуг Ісуса Христа, Божої Матері та святих). Користуючись “скарбницею добрих діл”, церква, розподіляючи лишки, може скоротити перебування грішників у чистилищі. Останнє трактується як особливе місце (стан), де душі померлих очищаються від гріхів, після чого дістають право на переселення в рай.

Чільне місце у віровченні посідає шанування Богородиці: проголошено догмати про непорочне зачаття Діви Марії, вільної від первородного гріха (1854 р.), та тілесне вознесіння Богородиці на небо (1950 р.). У зв’язку з цим у католицизмі утворився спеціальний напрям теології – маріологія.

Католицизм визнає сім таїнств, однак хрещення в католицизмі здійснюється і через занурення, і через обливання. Миропомазання (у католицизмі конфірмація) проводиться при досягненні 7-12 років і обов’язково єпископом. Під час католицької літургії здійснюється перетворення хліба і вина в тіло і кров Ісуса Христа, тому поза таїнством євхаристії, а отже, й поза церквою, спасіння неможливе.

У католицизмі, крім історично усталених трьох ступенів священства (диякони, пресвітери, єпископи), поставлена особлива група – кардинали. Для всіх церковнослужителів введено обов’язкову безшлюбність – целібат.

Католицизм – єдина релігія, що має централізовану систему управління і свою суверенну, теократичну державу – Ватикан.

Очолює католицьку церкву папа римський. Він обирається довічно конклавом кардиналів (кардинальська колегія) – зібранням найвищих ієрархів церкви (за всю історію католицької церкви обиралося 264 папи). Найважливіші справи церковного життя вирішуються на соборах єпископів.

Резиденція глави церкви знаходиться у Ватикані – місті-державі (мікродержаві) в межах Риму – столиці Італії. Понад 26 останніх років

Католицьку церкву очолював папа Іоан Павло II (1920 – 2005 рр.). Папа як глава церкви обирається на спеціальному зібранні – колегії кардиналів (конклаві). Він призначає кардиналів, патріархів, митрополитів, архієпископів і єпископів, які очолюють відповідні підрозділи церкви – дієцезіі. Папа є сувереном теократичної держави Ватикан. На І Ватиканському соборі (1869-1870) затверджено догмат про непогрішність Папи, коли він виступає з питань віри і моралі. Важливі позиції в католицизмі посідає чернецтво, організоване в ордени, які спеціалізуються в місіонерській діяльності, поєднуючи її з різними формами освітянства, виховання, добродійності. Найбільш впливовими чернечими орденами є домініканці, францисканці і, особливо, “Товариство Ісуса” (єзуїти). Католицька церква створює також напівчернечі організації мирян – так звані секулярні інститути для євангелізаторської праці в сім’ях, серед різних спільнот.

Католицизм – найчисленніший напрям у сучасному християнстві. Регіони найбільшого поширення католицизму – Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Бельгія, Німеччина, Австрія, Польща, Ірландія, Угорщина, Словаччина, Хорватія, Литва, США, країни Латинської Америки. Після II Ватиканського собору (1962-1965) зміцнюються позиції католицизму в ряді африканських та азіатських країн.

У світі сьогодні близько 1 млрд. 79 млн. послідовників цієї віри. Порівняно з 6,5 млрд. населення планети це 16,6% від усіх жителів Землі. Щороку їх чисельність зростає на 1,3%.

Католики становлять 62,4% населення обох Америк, 40,5% – Європи, 27,5% – Океанії, 16,5% – Африки, майже 3% – Азії. В структуру католицької церкви входять 4697 єпископів, 405058 священиків (один священик на 11270 жителів земної кулі), 30097 дияконів, 54828 ченців та 782932 черниць, понад 2 млн. катехитів, 215 тис. семінаристів, 47187 тис. учнів різноманітного рівня шкіл. Для реалізації соціальної доктрини церкви створена розвинена інфраструктура оздоровчої та реабілітаційної роботи. В неї входять: 5,2 тис. лікарень, понад 17 тис. диспансерів, 825 лепрозоріїв, 12,2 тис. будинків перестарілих, 8,3 тис. притулків, 12 тис. дитбудинків.

Після проголошення незалежності України тут швидкими темпами відроджується католицизм. Він набуває стрункого інституційного статусу, чому великою мірою сприяє встановлення дипломатичних відносин між Україною і Ватиканом та візит у червні 2001 року папи Івана Павла II в Україну.

Римо-католицька церква в Україні – одна із традиційних для неї християнських церков. Офіційно існує від установлення її ієрархії в ХІV ст. Однак перша римо-католицька дієцезія латинського обряду на території України була заснована у ХІІІ ст. у Луцьку, об’єднана з Володимиро-Волинською дієцезією у 1427 р. У 1321 р., який вважається роком заснування Київської дієцезії Папою Іоанном XXII, першим єпископом латинського обряду Києва призначено Стефана. 13 лютого 1375 р. Папа Григорій XI установив Галицьку митрополію (латинського обряду), столицю якої перенесено на початку ХV ст. до Львова. У ХIV ст. створено дієцезію у Кам’янець – Подільську, у 1848 р. – дієцезію у Херсоні. Церква безперешкодно розвивалася аж до 30-х років ХІХ ст., коли почалися репресії з боку царського уряду (заборона побудови нових костьолів, закриття римо – католицьких монастирів або їхнє перетворення на православні, обмеження душпастирської служби тощо). Після польського повстання в січні 1863 р. посилився тиск із боку царського уряду на католиків. Було закрито багато римо-католицьких костьолів і каплиць. Ситуація поліпшилася після царського указу “Про толерантність” в 1905 р. Із 1920 р. знову почалося гоніння на церкву. Єпископів і багато священиків було вигнано з території Радянської України. Тих, що залишилися, переслідували.

Напередодні Другої світової війни діяв лише один костьол в Одесі. Під час війни на території України відкрито чимало костьолів. У 1989 р. залишалися офіційно зареєстрованими тільки 90 римо – католицьких громад без жодної діючої ієрархії. Коли Україна проголосила свою незалежність, Святий Престол визнав її. У 1991 р. Римський Папа Іоанн Павло II призначив єпископів до трьох дієцезій (Львівської, Кам’янець-Подільської, Житомирської). В 1992 р. першим Апостольським Нунцієм в Україні призначено архієпископа Антоніо Франко. Наступним Апостольським Нунцієм в Україні був Микола Етерович. Сьогодні Апостольську столицю в Україні представляє Іван Юркович. У 1993 р. утворено Апостольську Адміністрацію для римо-католиків Закарпаття.

Церква охоплює своєю пастирською опікою віруючих різних національностей: поляків, українців, росіян, угорців, словаків, чехів, німців, вірмен, молдаван, румунів, мовами яких ведеться богослужіння. Структура Римо-католицької церкви продовжує розвиватися. Організаційною формою РКЦ є автономне об’єднання громад – дієцезія. Духовним центром вважається Львівська архідієцезія. Окрім того, ще діють Житомирська, Луцька, Кам’янець – Подільська, Харківсько-Запоріжська і Одесько-Сімферопольська дієцезії. В Закарпатті існує структура РКЦ, безпосередньо підпорядкована Апостольській столиці. РКЦ має власну єпископальну конференцію, яку очолює кардинал Мар’ян Яворівський.

Сьогодні церкві в Україні підпорядковані 863 громади (в усіх областях України), 80 монастирів, 7 духовних навчальних закладів (800 слухачів), 13 періодичних видань, 474 служителів культу. Римо – католицька церква презентує себе у світі через чернечі ордени, які є не просто складовою релігійної системи, але й досить потужною самочинною силою. Здебільшого це буденна робота в суспільному середовищі, і в першу чергу благодійницька, просвітницька, виховна діяльність. Вплив орденів поширюється на всі ділянки роботи церкви. Із 2 тис. орденів та згромаджень в Україні сьогодні діють 23 чоловічих і 56 жіночих інститутів посвяченого життя та товариств апостольського життя РКЦ. До семисот їхніх членів живуть у монастирях.

Ще з кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття парафіяльним душпастирством в Україні займалися бернардини, капуцини, домініканці, кармеліти, єзуїти, палотини, пауліни, пасіоністи.

Серед чоловічих орденів найбільш діяльними сьогодні в Україні є ордени місіонерів, воскресінців, михалітів, редемптористів, маріян, салетин; представників францисканської чернечої родини (бернардини, капуцини, боніфратри, домініканці, палотини, селезіани, єзуїти).

Жіночі чернечі інституції РКЦ в Україні представлені серафітками, михалітками, феліціянками, юзефітками, дочками Божого Милосердя, серденками, відгалуженнями домініканок, урсулинками, шаритками, сестрами Непорочної Діви Марії, гоноратками, відгалуженнями служебниць, кармелітками, сестрами непорочницями.

Їхня праця охоплює різноманітні сфери. Брати і сестри катехизують, здійснюють просвітницьку та благодійницьку діяльність, організують паломництво, опікуються різними об’єднаннями для тих чи інших категорій віруючих – професійних, вікових, нужденних.

Молоді кандидати у священики навчаються у духовній семінарії в м. Городку (Хмельницька обл.), а також за кордоном у Польщі і Ватикані. Римо-католицька церква видає у Києві двотижневик “Парафіяльна газета”, місячники “Аве Марія” (Кам’янець – Подільський) і “Християнське слово” (часопис капуцинів в Україні), деякі інші видання.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) – українська католицька церква візантійської обрядової традиції, яка виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії в 1596 р. між Київською митрополією і Апостольським престолом у Римі. Вона стала однією з традиційних історичних церков українського народу. Після розколу християнства на католиків і православних (1054 р.) чинилися різноманітні спроби знов об’єднати християн під орудою Римського престолу. Керуючись суто політичними мотивами, римські та візантійські первосвященики уклали в 1274 р. Ліонську, а в 1439 р. – Флорентійську унії з метою об’єднання східних і західних християнських церков. Ці перші спроби виявились безуспішними, але були закладені основи уніатства церковної течії в християнстві, що базувалась на союзі (унії) різноманітних східно-християнських церковних організацій із католицькою церквою на умовах визнання першими релігійного верховенства папи римського і католицького “Символу віри”, але збереження традиційного культу та національної (місцевої) мови богослужіння.

Зараз існує понад 30 уніатських церков грецького, вірменського, халдейського, коптського та інших обрядів. Ці церкви називають ще католицькими церквами східних обрядів. Українська греко – католицька церква – найбільша за кількістю послідовників уніатська церква, громади якої поширені не лише в межах України, але й серед українців, що проживають на територіях інших країн.

Прийняттю Берестейської унії представниками папи римського та окремих архієреїв православної церкви України передувала трагічна історична і політична ситуація в Україні кінця XVI ст., ополячення православного населення, експансія римо-католицької віри, витіснення православ’я із соціального життя, обмеження соціально-політичних прав православних. Віровчення УГКЦ базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну Трійцю та незаперечну істинність Біблії. Греко-католики визнають сходження Духа Святого від Бога-отця і Бога – сина (як і католики), зверхність римського папи як намісника Христа на Землі, його непогрішимість під час богослужіння в питаннях віри й моралі, вчення про пекло, рай, чистилище, культ Діви Марії та ін. Обрядово-культова практика у них – православна. Свята відзначають згідно з православним календарем.

Берестейська унія – дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу. Унія прискорювала процеси ополячення та окатоличення українців. Вона призвела до поділу української нації за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що стало однією з причин, яка перешкоджала консолідації народних сил у найвідповідальніші періоди історії. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, що вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні і національні конфлікти. Водночас вона еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття, сприяла збереженню національної ідентичності українців – мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвиткові національної економіки. У 1946 р. Львівський собор під тиском політичних органів скасував Берестейську унію і ліквідував греко – католицьку церкву. її майно було передано російському православ’ю. Духовенство було репресоване. УГКЦ довгий час діяла в підпіллі і за кордоном. Свою діяльність вона знову відновила у 1989 р. і нині функціонує як митрополія, очолювана кардиналом Любомиром Гузарем. Водночас було відновлено греко-католицьку церкву в Закарпатті (Ужгородська унія). Церква і миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ, за визання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття і Польщі.

Сьогодні церква має у своїй структурі митрополію, Києво – Вишгородський екзархат, 9 єпархій, 92 монастирі (1134 ченці і черниці), 13 навчальних духовних закладів (1581 слухач), 27 періодичних видань, 2051 священнослужитель (47 іноземців). За час незалежності України УГКЦ набула рекордну за всю свою історію кількість єпископів: разом із представниками діаспори їх є 33, а в Україні – 8. В її структуру також входять 19 єпархій, що діють серед української діаспори, це дві митрополії: Філадельфійска і Вінніпезька (15 єпархій в Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині, території колишньої Югославії). Окрім того, це ще три апостольських екзархати: Франція, Швейцарія, країни Бенілюксу (митний союз Бельгії, Люксембургу, Нідерландів). Всього ж УГКЦ нараховує 3340 громад. Окрему Мукачівську єпархію, що не входить до складу УГКЦ і підпорядкована папському нунцію в Україні, складають греко-католики Закарпаття. Іншу групу становлять греко-католики Польщі, що знаходяться в безпосередньому підпорядкуванні Апостольської столиці.

Протестантські течії

Протестантизм (від лат. ргоtestans – той, що заперечує, незгідний) – загальна назва релігійних течій, генетично зв’язаних із Реформацією. Це третій, поряд із католицизмом і православ’ям, напрям у християнстві. В історії розвитку протестантизму науковці виділяють дві стадії: ранній та пізній. Ранні протестантські течії – лютеранство, кальвінізм, англіканство – утворюються в ХVI ст., даючи поштовх анабаптизму, меннонітству, антитринітаризму, социніанству. Пізній протестантизм (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) пов’язаний із пієтизмом і виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, п’ятидесятників. Більшість церков і деномінацій у протестантизмі поділяє загальні віросповідні принципи християнства. Всупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною і Богом, протестантизм оголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію – єдиним джерелом одкровення, спростувавши необхідність священних переказів. Через ідею даром даної благодаті обрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя (автономність громади, виборність і підзвітність священика). Вбрання церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу; залишено два християнські таїнства (хрещення, причащання), які вважаються тільки обрядами; поклоніння іконам, мощам, святим відкинуто. Велика кількість церков і напрямків зумовила відсутність у протестантизмі єдиного світового центру. Ранні і частина пізніх течій беруть участь в екуменізмі, суспільно-політичному і культурному житті. Протестантизм поширений на всіх континентах, особливо в Північній Америці та Європі. З другої половини ХХ ст. динамічно розвивається в Латинській Америці, Південній Африці, Східній Азії. В світі сьогодні близько 600 млн. протестантів. Щороку їх чисельність зростає на 3,3%. Найдинамічніший напрямок – п’ятидесятницькі течії (зростання щороку складає 8,1%). Більшість серед віруючих протестанти мають у 8 країнах, ще в 22 країнах їх від 50 до 85%. В Україні протестантизм існує з ХVI ст., переважно у формі пізніх течій (баптисти, євангельські християни, адвентисти, п’ятидесятники, єговісти).

Протестантизм в Україні – одна з трьох християнських течій, що зародилася тут у другій пол. ХVI ст. внаслідок розвитку ренесансно-реформаційних процесів. У своїй еволюції протестантизм тут пройшов кілька етапів. Передреформаційний – період впливу на духовне життя України раціоналістично-єретичних рухів західного (вальденси, катари, альбігойці, бичувальники тощо) та східноєвропейського (богоміли, нестяжателі, стригольники, “жидовілі”) походження, а також ранньохристиянських учень Дж. Вікліфа та Я. Гуса. Реформаційний – період розвитку ранніх європейських течій: традиційних (лютеранство, кальвінізм, чеське братство) і нетрадиційних (антитринітаризм, социніанство). Перша протестантська громада – анабаптистська – з’являється у Володимирі-Волинському (1536 р.); у 40-х рр. ХVI ст. починається діяльність лютеран, а з другої половини ХVI ст. – кальвіністів та антитринітаріїв, передусім серед шляхти. На першу половину ХVII ст. припадає активність социніан, які привертають на свій бік українські роди Немиричів, Гойських, Чапличів, Гулевичів-Ціпановських, Олесницьких, Кішок, Іваницьких тощо. До ХVII ст. основний регіон поширення протестантизму – Західна Україна (Волинь, Галичина, Підляшшя, Холмщина), з ХVII ст. – також Поділля, Угорська Русь, Центральна Україна (Київщина, Житомирщина). У цей період протестантизм бере дієву участь у культурно-національному піднесенні, розгортаючи книговидавничу, літературно-полемічну, науково-педагогічну практику. З середовища протестантизму виходять переклади біблійної літератури слов’яно – руською мовою: друковані “Катехізис” Симона Будного (1562 р.) та Євангелія (від Матфея, Марка і початок Луки) Василя Тяпинського (не пізніше 1570 р.), рукописні Євангелія Валентина Негалевського (1589 р.), анонімні Нягівські Євангельські повчання (друга пол. ХVІ ст.) та Крехівський апостол (друга пол. ХVI ст.), численні Повчальні Євангелія, збірки проповідей і повчань (знайдено вже понад 50 збірок). Просвітницький – період пієтичних змін у європейському протестантизмі та їхнього відображення в духовних процесах України, зародження нових течій (меннонітства, баптизму, методизму тощо) та пізніх раціоналістичних рухів православного (духовне християнство) і пієтичного (штундизм) походження, що охоплюють переважно соціальні низи, актуалізуючи раціонально-єретичні та соціально-утопічні вчення. В другій пол. ХІХ ст. вони вливаються в протестантизм. Новітній – ХХ ст. – період позначений розвитком пізнього протестантизму, який поширює свій вплив на всі регіони України. На початку 2004 р. протестантські течії об’єднували у 35-ти напрямках 7278 релігійних організацій. Протестантські деномінації України мають свої управлінські структури, 65 навчальних закладів, видруковують 63 газети й журнали. Найбільшою протестантською течією в Україні є баптизм (2788 релігійних організацій), на другому місці – течія п’ятидесятників (2061 релігійна організація). Адвентисти налічують 1008 релігійних організацій, Свідки Єгови – 919. Протестантські деномінації в Україні найбільш динамічні в своєму розвитку, мають достатньо розвинуту релігійну мережу та матеріальну базу. Кількість лютеран, кальвіністів, методистів, пресвітеріан незначна, інші течії протестантизму нараховують лише по декілька громад. Останнім часом в Україні з’явився ряд неопротестантських течій, зокрема різних харизматичних церков (Церква скелі, Нове життя, Боже слово та ін.). В країні існує кілька протестантських церковних об’єднань, що ведуть активну релігійну та позарелігійну, передусім філантропічну, діяльність, поділяють принципи екуменізму, участі в суспільному житті.

Ранній протестантизм

У своїй початковій формі виник у XVI-XVII ст. у Західній Європі. Це лютеранство, кальвінізм, цвінгліанство, англіканство, анабаптизм і социніанство, які прийнято об’єднувати під загальною назвою ранній протестантизм. Дві перших течії заклали основи протестантського віровчення та внесли зміни в християнську культову практику. Лютеранство, кальвінізм та англіканство ще й сьогодні є досить численними та мають широке розповсюдження.

Лютеранство

В епоху Реформації в Західній Європі відбувалося формування нового класу – буржуазії, яка вимагала не лише змін соціально – політичного устрою, а й нової релігії як нової ідеології, оскільки католицизм не відповідав її цілям і фактично захищав феодалізм. Так виникла потреба реформації католицизму, яку публічно виголосив Мартін Лютер (1483-1546 рр.). Католицький чернець, доктор теології, натхненник реформ середньовічної Церкви у 1517 році у Віттенбурзі оприлюднив антипапський документ “95 тез” проти індульгенцій, де гостро критикував основні положення віровчення і культу католицизму та висунув низку принципів, на які могла б спиратися нова релігія.

Основні принципи нового віровчення, сформульовані М. Лютером і його сподвижниками, викладені в, Дугсбурзькому сповіданні” в 1530 році. За Лютером, людину рятує тільки її особиста віра в Бога. В земному житті, а не у втечі від світу вона повинна шукати шлях до спасіння. Лютеранство заперечує духовенство як наділеного благодаттю посередника між Богом і людиною. Воно проголосило принцип священства, який полягає в тому, що кожен віруючий є священик і має право трактувати Священне Писання за своїм розумінням. Лютеранство проголосило рівність всіх віруючих перед Богом. Окрім Біблії, яка перекладається національними мовами, священною також вважається “Книга Згоди”, що включає в себе “Великий” і “Малий” катехізиси Лютера, “Шмалькальдендські статті”, “Формулу Згоди”. Лютеранський культ відповідає потребам “дешевої церкви”. З християнських таїнств у лютеранстві збереглося лише хрещення та причастя, які вважаються тільки символічними діями. Відкидається чернецтво, поклоніння святим, мощам, фетишам, заперечується католицька ієрархія, авторитет папських декретів, послань, рішень соборів. Богослужіння ведеться національними мовами.

Лютеранство переважно поширене в Європі. Нині в світі є 75 мільйонів лютеран, близько 200 лютеранських церков. В Україні лютеранство з’явилося разом із першими німецькими переселенцями,

І, в основному, поширене в місцевостях, де компактно проживають громадяни німецької національності. Сьогодні в Україні функціонує понад 86 лютеранських громад трьох напрямків: німецька, шведська і українська незалежні євангельсько-лютеранські церкви.

Цвінгліанство

Засноване швейцарським реформатором У. Цвінглі в 1522 р. Маючи багато подібного з лютеранством, цвінгліанство формувалося самостійно і мало ряд істотних особливостей. Істинне для нього лише те, що підтверджується Священним Письмом (для лютеранства – те, що йому не суперечить). Специфічною рисою цього релігійного напрямку є вчення про спасіння небагатьох обраних. Таїнства розглядаються лише як знаки-символи, тобто відкидається їх спасительне значення. Хрещення і причастя визнаються лише як символічні обряди, які не мають надприродного значення. Визнається особлива роль пророків. Наприкінці XVI – початку XVII ст. цвінгліанство злилося з кальвінізмом.

Кальвінізм

Вчення засновано одним із діячів реформації у Франції Ж. Кальвіном (1509-1564 рр.), який здобув освіту в найкращих університетах Парижа та Орлеана і перебував під впливом ідей християнського гуманізму. Починаючи з 1534 р., Кальвін бере участь у Реформації, але втікає від переслідувань до Швейцарії. Тут у 1536 р. з’являється його основна праця “Настановлення християнської віри”, яка теологічно обрунтовувала реформацію. Поруч із традиційними богословськими положеннями протестантизму, Кальвін зосереджував увагу на вченні про абсолютний характер провіденціалізму та мирський аскетизм, сакралізував трудову діяльність як форму служіння Богові. Він обрунтував вищість духовної влади над світською, а також необхідність організаційної будови церкви як союзу самоуправних громад. Поділяючи принципи спасіння особистою вірою, богонатхненності лише Біблії, доповнив їх догматом про абсолютне передвизначення. Кальвінізм підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. За Кальвіном, Бог ще до створення світу одним людям дарував спасіння, іншим – загибель. Доля кожного перевіряється результатами праці, навчання, фінансовими чи сімейними успіхами, що веде до активної життєвої позиції віруючого (догмат мирського призначення), релігійної ревності.

Вчення Кальвіна найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) були скасовані, провідним у богослужінні стало читання та коментування Біблії, співання псалмів, молитви. Головна роль в общинах відводилась пресвітерам – керівникам угруповань віруючих і проповідникам, які спрямовували релігійне життя общини. Сучасна кальвіністська організація демократична, кожна громада незалежна і самокерована, пресвітер обирається віруючими. Сьогодні кальвінізм поділений на ряд напрямків (реформаторство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм), що мають часткові організаційні відмінності. Найбільші кальвіністські церкви діють у Голландії, США, Німеччині, Шотландії, Швейцарії, Франції. Всього в світі 73 млн. кальвіністів. В Україні кальвінізм існує у формі Закарпатської реформатської церкви, що налічує 109 громад.

Англіканство

Англіканство – одна з трьох основних ранніх протестантських течій, що виникла в Англії в XVI ст. у ході боротьби короля Генріха VIII за політичну незалежність від папства. В 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від папи, а короля Генріха VIII – її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549 р. було введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі догмати та обряди. В 1571 р. за королеви Єлизавети І парламент прийняв Англійський Символ віри з 39-ти статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульгенцій, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдині джерела віри. Але при цьому визнавався католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Англіканська церква, еклектично поєднавши в собі протестантські та католицькі догмати, стала прикладом компромісного варіанта протестантизму.

Організаційна побудова церкви єпископальна, глава церкви – король, примас (єпископ, який має вищу владу щодо духовенства країни) – архієпископ Кентерберійський. Англіканство – державна релігія Англії. Англіканські структури також діють в США, Австралії, Канаді, у Британських колоніях. Сьогодні у світі близько 73 млн. англікан. Серединне місце між католицизмом і протестантизмом дає церкві можливість успішно брати участь в екуменічних процесах.

Пізній протестантизм

Еволюція ідей протестантизму знайшла свій вияв у їх пізніх формах, що сформувались переважно в XIX-XX ст. До них належать баптизм, п’ятидесятництво, адвентизм, Свідки Єгови та інші течії.

Баптизм

Баптизм (від грецьк. bapтizo – занурювати, хрестити у воді) – протестантський напрямок, що виник внаслідок розвитку пуританізму. На початку ХVII ст. в Англії незалежно один від одного виникають два різновиди баптизму. Англійські індепенденти (незалежні сепаратисти), які переселилися в Амстердам, повернулися назад в Англію й утворили в 1609 р. першу общину загальних баптистів, що поділяла погляди арміанців. Але цей різновид не одержав домінуючого становища і в 1638 р. в Англії виникла община часткових (партикулярних) баптистів, яка поділяла кальвіністську доктрину визначеності.

Баптисти найбільш послідовні в проведенні в життя протестантських принципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послідовників. Хрещення в баптизмі проводиться не над дітьми, а над дорослими. Членами Церкви вважаються “заново народжені” дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед її Новий Заповіт). У проповідницькій діяльності на перший план виходять морально-повчальні теми. Головний принцип – жити в світі, але бути не від світу, повністю віддаватися “небесному жениху” – Ісусу Христу. Надто привабливим є дотримання баптистами простих норм моралі (взаємна підтримка і допомога, відмова від алкоголю, лихослів’я та ін.). Баптизм проголошує, що особисте спасіння досягається шляхом віри у “викупну жертву Ісуса Христа”. Дотримуючись принципу “загального священства” і визнаючи можливість безпосереднього спілкування віруючих із Богом через молитву, баптизм заперечує духовенство як посередника між віруючими і Богом. Послідовники баптизму не визнають святих, мощей, ікон, чернецтва, церковних таїнств. Вони визнають лише так звані двунадесяті християнські свята, хоча і не святкують їх. Специфічними святами баптизму є день жнив і день єдності. Обряди водного хрещення і причащання (хлібопереломлення) баптисти розглядають як символічні акти.

Церква баптистів – це самоуправна община. Общинами керують виборні пресвітери. Баптизм приділяє особливу увагу проповідницькій діяльності. Зібрання проходять 2-3 рази на тиждень. Віровчення баптистів із часом змінювалося. В результаті відбувся його поділ на ряд самостійних течій – Баптистів-арміан, Баптистів – реформістів, Баптистів 7 дня, Баптистів вільної волі, Древніх баптистів, Баптистів шести положень та ін.

Через переслідування у своїй країні баптисти змушені були емігрувати в США. В 1639 р. індепендент Роджер Уільямс заснував там першу общину баптистів. “Велике пробудження” американського баптизму наступило в ХVIII ст. Згодом він став відігравати провідну роль у Всесвітньому союзі баптистів, центр якого знаходиться у США. Общини баптистів є майже у всіх країнах Європи. Нині в світі нараховується близько 80 млн. баптистів. Баптистська організація володіє великим капіталом, має свої університети, видавництва, пресу, місіонерські товариства тощо. В 1884 р. утворюється Союз російських баптистів, до якого входили також українські баптисти.

Православна церква, спираючись на допомогу державних органів, всіма засобами боролась проти баптизму. Баптисти не сприйняли Жовтневу революцію 1917 р. Вони виступили з ідеєю “революції духу”. З часом баптизм перейшов на позиції лояльності щодо радянської влади. Вже в 1927 р. Союз баптистів нараховував близько 500 тис. членів. Переслідування і репресії 20-30-х рр. призвели до саморозпуску Союзу. В 1942 р. організаційна діяльність баптистів відновилася. В 1944-1945 рр. відбулося об’єднання баптистів, євангельських християн і християн віри євангельської, утворення єдиної організації Євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Друкованим органом ЄХБ став журнал “Братский вестник”.

Баптистська церква в Україні – добре організована християнська течія. Чисельність її членів постійно зростає. Перші баптисти, з числа німецьких поселенців, які дотримувалися осібного (партикулярного) баптизму, були охрещені на річці Інгул (1864 р.) в Єлизаветградському повіті Херсонської губернії. У 1867 р. у селах Карлівка і Любомирка того ж повіту ними були організовані перші баптистські громади. Виникненню баптистських громад у Таврійській губернії передувала діяльність у селах Ново-Василівка та Астраханка Бердянського повіту новомолокан, які ще йменували себе євангельськими християнами. Згодом баптистські громади виникли у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Після маніфесту 1905 р. та інших царських указів почалася легалізація євангельських і баптистських церков. Однією з перших у 1907 р. була зареєстрована київська громада по вірі хрещених християн євангельського сповідання. В 1908 р. у Києві відбувся Всеросійський з’їзд баптистів. Того ж року на з’їзді в Катеринославі І. Проханов заснував Всеросійський союз євангелістів. У перші роки після Жовтневої революції 1917 р. євангельсько – баптистський рух в Україні значно активізувався. У жовтні 1918 р. в Києві відбувся перший Всеукраїнський з’їзд баптистів, з благословення якого розгорнулася активна місіонерсько-євангелізаційна робота. В травні 1921 р. в Єлизаветграді відбувся другий Всеукраїнський з’їзд баптистів, на якому засновано Всеукраїнський союз баптистів з центром у Києві. З кінця 20-х рр. діяльність Союзів баптистів та євангельських християн була заборонена. Тільки після війни почалося відродження євангельсько-баптистського руху в Україні. Згідно з даними Всесоюзної Ради ЄХБ, наприкінці 50-х рр. в Україні проживало 75% всіх членів церкви. З 1961 р. в церкві ЄХБ розпочався розкол і була створена фактично паралельна баптистська організація, яку з 1965 р. очолювала Рада Церков ЄХБ (РЦ ЄХБ). Із середини 70-х рр. у церкві ЄХБ пожвавилася духовна робота, кризові явища поступово долалися.

Нині євангельсько-баптистський рух в Україні перебуває на піднесенні. Споруджуються нові та реставруються старі культові приміщення. Постійно зростає кількість релігійних громад. Активно ведеться євангелізаційна робота серед різних верств населення. Сучасні баптисти опікуються питаннями розбудови Української держави, відродження духовної культури народу. Баптизм є найбільшою протестантською течією, яка складає 40 % від загальної чисельності всіх протестантських спільнот. Найчисельніша та найавторитетніша деномінація в баптизмі – Всеукраїнський Союз Об’єднань Євангельських Християн-Баптистів (ВСО ЄХБ). В Україні також діють громади Ради Церков Євангельських Християн-Баптистів (РЦ ЄХБ), незалежні громади ЄХБ та громади євангельських християн.

Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн – баптистів (ВСОЄХБ) – одна з найбільших протестантських релігійних організацій України (у минулому – Союз ЄХБ України). Назву одержав на 22-му з’їзді ЄХБ України (Київ, лютий, 1994 р.), має свій статут. Керівний орган – Рада ВСОЄХБ, до складу якої входять і старші обласні пресвітери. Президентом ВСОЄХБ нині є пастор Г. Комендант. Тривалий час українських баптистів очолював пастор Я. Духонченко. Деномінація має у своєму складі 25 управлінь, 2367 релігійних громад, якими опікуються 2818 священнослужителів. Союз має 40 навчальних закладів, 18 періодичних видань.

Основні друковані органи: журнали “Вестник истины”, “Євангельська нива”, газети “Християнське життя” (Київ), “Слово веры” (Донецька обл.), “Жизнь и вера” (Автономна Республіка Крим), альманах “Богомыслие” (Одеса). Масовим тиражем українською мовою ВСО ЄХБ видрукувала Новий Заповіт, Біблію для дітей, нотний збірник “Євангельська пісня” та іншу релігійну літературу. Підготовка служителів культу ведеться в Київській та Одеській духовних семінаріях, біблійних інститутах у Вінниці, Дніпропетровську, Києві, Рівному та Чернівцях, біблійній школі в Одесі. ВСОЄХБ підтримує добрі стосунки зі своїми одновірцями США, Канади, Німеччини, Швеції та інших країн. Входить до складу Всесвітнього союзу баптистів, Європейського союзу баптистів та Євро-Азійської федерації союзів ЄХБ.

П’ятидесятництво

П’ятидесятники – пізньопротестантська релігійна течія, основою віровчення якої є розповідь про зішестя Святого Духа на апостолів на 50-й день після воскресіння Христа. Виникла наприкінці ХІХ ст., а з ХХ ст. поширює вплив на Латинську Америку і Європу. Перші відомі проповідники – В. Сеймур із Лос-Анжелоса та Е. Робертс з Уелса. На початку ХХ ст. через Скандинавію розповсюджується в Росію. П’ятидесятники не мають єдиного світового центру. Найбільші церкви – Асамблея Божа (Спрінгфілд), Церква Божа (Теннессі), інша Церква Божа (Клівленд, всі – в США), що мають місії у багатьох країнах. їхніми зусиллями розпочато діяльність п’ятидесятників в Україні в Одесі (Асамблея Божа), в Галичині та на Волині (Асамблея Божа і Церква Божа) у 20-х рр. ХХ ст. Це одна з найбільш динамічних протестантських течій, що активно зростає в Південній Америці та Південній Азії, Африці, Східній Європі. Загальна кількість віруючих п’ятидесятників у світі – близько 105 млн. П’ятидесятники оголошують можливість отримання хрещення Святим Духом, а через нього – плодів і дарів Духа будь – якою людиною в її буденному житті. Серед дев’яти дарів передують дари говоріння іноземними мовами (глосолалія) та зцілення вірою. Більшість догматів є водночас елементами культу; хрещення Святим Духом та отримання дарів досягається під час безпосереднього спілкування з Богом. Дотримуються обрядів хрещення та євхаристії.

В Україні нараховується декілька різновидів п’ятидесятників (Християни віри євангельської, Християни євангельської віри, П”ятидесятники-сіоністи, П’ятидесятники-звершенці, Євангельські християни в дусі апостольському тощо). В 2004 р. вони мали 2061 релігійну організацію (24,57 % від кількості протестантських спільнот). Більшість із них об’єднано у Всеукраїнський Союз Християн Віри Євангельської (п’ятидесятників) (ХВЄП). Його структура включає 1519 організацій, 26 обласних управлінь, 5 0 місій, 15 духовних навчальних закладів (898 слухачів), 956 недільних шкіл, 21 періодичне видання. У 1424 громадах богослужіння веде 2152 пресвітери.

Адвентизм

Адвентизм (від лат. аdventus – пришестя) – течія пізнього протестантизму, яка виникла в 30-х роках ХІХ століття у США, ідейним натхненником і організатором вважається баптистський проповідник Вільям Міллер.

В адвентистському русі умовно можна виділити два періоди. Перший охоплює 1831-1838 рр. і пов’язаний з проповіддю В. Міллером ідеї другого пришестя. Другий – заключний, припадає тільки на 1844 рік, на який послідовники В. Міллера призначили другий прихід Ісуса Христа. Оскільки пророковане пришестя не відбулося, послідовники В. Міллера заявили, що пришестя все ж таки було, але невидиме, в небесному храмі (святилищі), тому що церква не готова, щоб бути взятою на небо. Христос і сьогодні, за вченням адвентистів, перебуває в святилищі і чекає повної готовності віруючих, тому строків приходу його ніхто не знає.

В ході історичної еволюції адвентизм розшарувався на ряд течій: Церква адвентистських християн, Євангелічні адвентисти, Товариство життя і другого пришестя, Церква в Христі Ісусі, Адвентисти – реформісти та ін.

Однією з найчисельніших і найвпливовіших течій адвентизму є Всесвітня Церква Адвентистів Сьомого дня (АСД). Утворення її можна віднести до 1844-1845 років. Віра в друге пришестя залишається провідним догматом адвентистів. Провідну роль в організаційному і догматичному оформленні церкви АСД відіграла Елен Гасмон Уайт (О. Вайт). Вважається, що її праці є “малим світлом”, яке веде до “великого світла”. У зв’язку з цим (це і є особливістю адвентизму) у віровченні закріплено особливу роль пророцтва і самих пророків. Тому у своїй книзі “Велика боротьба”, звертаючись до біблійних пророцтв, О. Вайт розкриває їх як Божий план великої боротьби між добром і злом (Богом і Сатаною). О. Вайт заклала фундамент не тільки чіткої доктринальної системи, але й у своїх вістях (45 томів творів) розробила систему регламентації відносин і поведінки віруючих, принципи здорового способу життя (т. зв. “санітарна реформа”), соціального служіння. Принципи здорового способу життя та святкування суботи, положення про тисячолітнє царство вибраних на небі є специфічними рисами віровчення церкви.

В цілому діяльність церкви АСД характеризується широкомасштабною філантропією, численними соціальними програмами (боротьби з наркоманією, палінням, алкоголізмом), серед яких можна виділити три основних: служби здоров’я, програма допомоги нужденним, культурологічна діяльність. Для цього створено відповідну структуру: 161 лікарня, 330 диспансерів і клінік, 113 дитячих будинків, 35 фабрик здорової їжі, 5612 адвентистських шкіл, 86 вищих навчальних закладів, 56 видавництв.

Видавнича і просвітницька робота церквою ведеться на 644 мовах. Основні положення віровчення та діяльності церкви викладаються в таких джерелах: “Велика боротьба”, “Патріархи і пророки”, “Христос – надія світу”, щорічнику “Християнські читання”, “Настільній книзі служителя” та “Настільному календарі служителя”, “Церковному керівництві”, журналах “Ознаки часу”, “Адвентистський вісник”. В узагальненому вигляді віровчення викладено в 27 пунктах “Основних положень у вченні віри християн АСД”, які прийнято в Далласі на Всесвітньому з’їзді церкви у 1980 р.

Характерна ознака діяльності церкви – принцип фіксованого членства, який передбачає відвідування молитовного будинку (в першу чергу в суботу), сплату десятини (10-та частка прибутку), моральну поведінку. За певні провини віруючий може бути покараний або навіть виключений із громади. Повсякденної обрядності в адвентистів немає. Із таїнств визнаються тільки як обряди хрещення (водою, при настанні повноліття), рукоположення, євхаристії (тайної вечері – раз в квартал, зразу ж після цього проводиться обряд ногоомовіння).

Сьогодні Всесвітня церква АСД налічує 12 млн. членів, понад 28 тис. громад, які мають 42200 молитовних будинків у 210 країнах. Її вищим виконавчим органом є Генеральна Конференція, до складу якої входять 13 дивізіонів. Церква має чотирьохступінчасту організацію: громада, конференція (область чи край), уніон (держава чи республіка), дивізіон (великі територіальні об’єднання типу СНД). Центром Всесвітньої церкви АСД вважається Вашингтон – місце знаходження Генеральної конференції. Керівництво всіх структурних рівнів церкви обирається на з’їздах (на рівні конференції раз в три роки; уніону, дивізіону, Генеральної конференції – раз в п’ять років).

В Україні адвентизм з’являється в XVIII ст., перші громади виникли в Таврійській губернії (1886 р.) і в с. Тараща Київської губернії (1876 р.). Адвентистські деномінації в Україні автономні і не мають єдиного управлінського центру. Найчисельнішим адвентистським об’єднанням в Україні є Українська Уніонна Конференція Церкви Адвентистів Сьомого Дня, яка знаходиться в Києві. Вона є частиною Євро-Азійського дивізіону. В 2004 р. вона була представлена семи регіональними конференціями (Західна, Буковинська, Подільська, Східна, Дніпровська, Східно-Дніпровська і Південна) та двома місіями (Київська і Центральна), трьома навчальними закладами, восьми періодичними виданнями. 991 громаду обслуговує 1166 священнослужителів. Президент уніону – В. Крупський.

Церква Адвентистів Сьомого Дня Реформаційного Руху – прибічники так званого “руху реформи” в адвентизмі, який виник як результат суперечок серед європейських адвентистів у зв’язку з різним ставленням до військового обов’язку на початку Першої світової війни. В 1926 р. на з’їзді в Готі (Німеччина) була створена організація адвентистів-реформістів, яка на початку 80-х рр. нараховувала близько 10 тисяч членів. В Україні вони набули розповсюдження в 20-х рр. ХХ ст. Перебували в підпіллі до часу отримання Україною незалежності. Найбільш високий рівень активності спостерігався після Другої світової війни і в 60-ті рр. Є певні розбіжності у віровченні з адвентистами сьомого дня. Основні із них: адвентисти-реформісти ввели в догмат положення про повну “санітарну реформу” (в першу чергу відмова від м’ясної їжі), певні відмінності у тлумаченні біблійних істин (наприклад, 144 тис. обраних – особливі люди), жорстке виконання 4-ї заповіді (про суботу), відмова від військової служби, надання особливого значення творам О. Вайт. В Україні діє 41 громада, 7 недільних шкіл. Найбільше громад на Буковині та в Закарпатті.

Свідки Єгови

Свідки Єгови – одна з течій пізнього протестантизму, яка виникла в США наприкінці ХІХ ст. У 1884 р. у штаті Пенсільванія зареєстровано її керівний орган – “Товариство Вартової башти, Біблії і Брошур”, яке очолювали Ч. Рассел (до 1916 р.), Дж. Рутерфорд (1917-1942 рр.), Н. Корр (1942-1977 рр.), Ф. Френц (1977-1992 рр.). З 1992 р. президент “Товариства” – М. Геншель. Біблійна хронологія дослідження “знаків часу” – стрижень віровчення Свідків Єгови, в якому 1914 р. є “початком часу кінця” і другого приходу Христа, а 1975 – закінченням 6 тис. років людської історії і приготуванням до Нового Божого світу і теократичного правління Бога Єгови. Віровчення Свідків Єгови має апокаліптичну (віра в “кінець світу”, Армагеддон) та хіліастично-міленаристську (віра в “тисячолітнє царство” обраних 144 тис. на небі) спрямованість. Всесвітня історія зображується як боротьба Бога Єгови і Сатани за панування над світом.

Розв’язання спірної проблеми “всесвітнього суверенітету”, знищення “існуючої злої системи речей”, виправдання імені Єгови, зневаженого Сатаною, має відбутися в Армагеддоні – всесвітній божественній війні ще за життя нинішнього покоління. У зв’язку з цим у проповідницькій діяльності Свідків Єгови увага акцентується на глобальних проблемах сучасності, гострота яких асоціюється з наближенням людства до Армагеддону, а можливість їх розв’язання – із встановленням Царства Божого на землі.

У ставленні до політики, ідеологічної боротьби, інших релігій Свідки Єгови дотримуються принципу нейтральності й ізоляціонізму, який, проте, не заважає їм піддавати критиці фашизм, расизм, комунізм, тоталітаризм, клерикалізм. Піддаються критиці релігійні догмати і віровчення про Трійцю, безсмертність душі, пекло, чистилище, рай. Свідки Єгови специфічно трактують Трійцю, де Єгова – творець І. Христа; Ісус Христос – не рівний Отцю, він створив світ за допомогою Святого Духа. Відкидаються як несумісні з Біблією вся традиційна релігійна обрядовість і культ. Організаційним центром Свідків Єгови є Керівний орган (11 членів), що знаходиться у Брукліні (США). В 235 країнах світу діє понад 120 філій Міжнародного братства Свідків Єгови, об’єднаних у понад 90 тис. зборів, загальною кількістю біля 7 млн. членів. Свідки Єгови мають розвинуту мережу видавничої діяльності. Найбільш розповсюдженою літературою, де висвітлюються основи віровчення, є журнали “Пробудись” (видається на 82 мовах, загальним тиражем біля 20 380 000 прим.), “Вартова Башта” (видається на 137 мовах, тиражем біля 22 398 000 прим.).

На Україні перші громади Свідків Єгови з’явилися в 20-ті рр. ХХ ст. В західних областях українські емігранти, що повернулися із США і Канади, започаткували поширення цього віровчення. Його організаційні структури підпорядковувалися так званому крайовому Бюро в Лодзі (Польща). Після заборони, переслідування і нелегального стану під час тоталітарної влади Свідки Єгови з 1991 р. є зареєстрованою, вільно діючою релігійною організацією. Релігійна мережа деномінації у 2004 р. нараховувала 919 організацій (з яких 322 поза реєстрацією), 233 недільні школи. В громадах працює 1936 священнослужителів, близько 130 тис. віруючих.

Регіональні (місцеві) релігії

Осташі (від рум. Оаstea Domnului – військо боже) – гілка румунського православ’я, яка виникла в 1925-1927 рр. в м. Сібіу (Трансільванія). Лідером осташів вважається румунський священик Йосип Тріфа, який під безпосереднім керівництвом засновника й ідеолога “воїнів христових” Трансільванського митрополита Миколая розробив доктрину осташів. Прихильники осташів вважають, що ортодоксальна церква не досить дієво виконує функцію посередника між Богом і людьми. Тому вони внесли в ортодоксію елементи протестантизму. Одна з характерних ознак полягає в тому, що активні віруючі після богослужінь влаштовують додаткові зібрання за протестантським зразком (проповідь, молитва, виконання релігійних пісень). У ролі проповідників у осташів виступають не священики, а хто-небудь із “провидців”. Осташі запозичили у протестантів заборону на вживання алкоголю і нікотину; обмеження поширюються також на світські задоволення – танці, розваги, виконання нерелігійних пісень. Діють лише в Чернівецькій області.

Назариняни (назаретяни, назарени, назаряни) – протестантська секта, яка відділилася від баптизму в 1840 р., мала розповсюдження серед дрібних ремісників і селян Угорщини, Румунії, Швейцарії, Австрії, США та ін. країн. Засновник – угорець Людвіг Хенгзей. Найбільше розповсюдження мали в кінці ХІХ ст. На території Буковини віру назаринян розповсюджував Іван Прядій, мешканець с. Магала, який в 1920 р. повернувся з італійського полону, де й сприйняв це віросповідання. Після з’їзду назаринян в 1933 р. буковинські общини очолив Микола Сарафінчан. До 1944 р. їх чисельність у краї досягла 400 осіб. Надалі їх активність знизилася. Нині діють 17 зареєстрованих груп їх прихильників похилого віку в окремих селах Глибоцького району.

У віросповіданні назаринян – багато від баптизму. Вони відкидають церковну ортодоксію, духовенство, церковні обряди, пости, мощі, ікони, не визнають святих місць, християнських свят. Єдине свято у них – недільний день. Віруючим забороняється брати участь у діяльності громадських організацій, відвідувати кіно, театр, приймати присягу, брати в руки зброю. В секту приймають лише тих чоловіків, які вже служили в армії. Віруючі не вважають обов’язковим здійснювати релігійний вплив на своїх дітей.

Всі течії християнства своїм Святим Письмом вважають Біблію, тому маємо за доцільне дати її стислий опис.