Якість вищої освіти – комплекс властивостей і показників розвитку системи вищої освіти, які зумовлюють її здатність формувати найвищий рівень інтелекту нації та задовольняти потреби та інтереси окремої людини, трудового колективу і суспільства відповідно до національних пріоритетів і запозиченого позитивного досвіду української та світової прогресивної педагогічної думки. З часу проголошення незалежності України в системі вищої освіти сталися певні позитивні зміни: 1) значно збільшилась чисельність студентів; 2) з прийняттям законів
“Про освіту”. Про вищу освіту” в основному створено необхідну законодавчу базу, сформовано та постійно вдосконалюється мережа вищих навчальних закладів (ВНЗ), оновлюється перелік професій; 3) певною мірою посилюється автономія ВНЗ, отже, демократизація навчального процесу; 4) у навчальний процес поступово впроваджуються освітні інформаційні технолог та досконаліші стандарти вищої освіти; налагоджуються і поглиблюються зв’язки (наукові, навчальні) з ВНЗ близького та далекого зарубіжжя; 5) зростає роль наукових досліджень у ВНЗ та взаємозв’язок багатьох ВНЗ з виробництвом; 6) поступово зростають видатки
на вищу освіту та їх частка щодо ВВП. Так, 2000 такі витрати становили менше 2,3 млрд грн (4,2% ВВП), 2003 – 3,6 млрд грн (5,6% ВВП). Частково розширюється доступ до здобуття вищої освіти. Водночас недоліками розвитку вищої освіти України є: 1) різке зменшення державного фінансування порівняно з 1990, передусім, надмірне зростання комерціалізації ВНЗ. В СРСР вища освіта (як і всі інші форми освіти) була безоплатною. Такої практики переважно дотримуються багато розвинених країн світу; 2) надзвичайно низький рівень оплати робочої сили, в т. ч. працівників з вищою освітою; 3) нераціональна політика держави у соціально-економічній сфері, зокрема, щодо співвідношення в оплаті робочої сили у різних сферах і галузях економіки; 4) внаслідок руйнування сфери освіти з нашої країни у 90-х щорічно емігрувало майже 7 тис. спеціалістів з вищою освітою, немало працівників цієї сфери з метою виживання переходили в комерційні структури, багато талановитої молоді ще й зараз перебуває за кордоном (залишившись після стажування тощо); 5) значне збільшення чисельності студентів порівняно з 1990 лише опосередковано і частково можна вважати заслугою держави. Адже із 2,4 млн студентів 2004 лише 888 тис. (37%) навчались за рахунок держави, інші – за рахунок праці батьків-мігрантів; 6) за оцінками економістів, із випускників ВНЗ щорічно працевлаштовується менше половини, та й нерідко не за спеціальністю, тому ці випускники, а також ті, які не можуть знайти роботу або виїздять у пошуках заробітку в інші країни, де також здебільшого працюють не за спеціальністю, а тому поступово втрачають свою кваліфікацію (за умов інформаційної революції отримані знання старіють приблизно через десять років); 7) невиконання вимог ст. 64 Закону “Про вищу освіту”, яка передбачає, що кількість студентів, які навчаються за бюджетні кошти, 2005 повинна становити не менше 180 осіб на 100 тис. населення у ВНЗ і 100 осіб на відповідну кількість населення у технікумах. Однак така чисельність становить відповідно 143 і 49 осіб; 8) не виконується норма Закону “Про вищу освіту” щодо першого робочого місяця; 9) попри деяке збільшення, частка ВНЗ з україномовним навчанням залишається недостатньою; 10) шляхом впровадження так званої модульної системи дозволяється замінювати вивчення історії України всесвітньою історією або політичною історією світу, а українську та зарубіжну культуру курсом культурології, в якому вивчення української культури зведено нанівець; 11) відсутність виховної роботи, спрямованої на збагачення духовного світу людини, формування національної свідомості, чіткої громадянської позиції молоді. Як наслідок українською мовою досконало володіють менше 18% студентів; 12) недосконалою залишається система управління вищою освітою в Україні; 13) погіршення якості вищої освіти зумовлено насамперед тим, що за критерій такої якості при вступі до ВНЗ слугують не знання абітурієнта, а спроможність батьків заплатити за навчання, а також надмірним навантаженням викладачів. У багатьох ВНЗ середнє навантаження доцента становить бл. 1200 год. на рік, переважна кількість яких є аудиторними. За такого навантаження викладач не встигає ретельно готуватись до лекцій та семінарів, читати нову літературу тощо. На зниження якості освіти також впливають відсутність систематичної наполегливої роботи студентів протягом навчального семестру, низький рівень їх активності та відсутність належної змагальності у навчальних досягненнях; 14) відсутність зв’язків між ВНЗ і виробництвом, необхідної бази для провадження наукових досліджень, недостатня методологічна спрямованість навчального процесу; 15) незабезпеченість комп’ютерною технікою, відсутність комплексної програми розвитку інформаційно-наукової мережі; 16) недостатній розвиток демократії у ВНЗ, втручання влади у вибори ректорів та інших посадових осіб, низький рівень розвитку самоврядування; 17) поганий стан здоров’я переважної більшості студентів, що зумовлено недостатньо калорійним харчуванням студентів з бідних сімей, а також тим, що лише бл. 15% студентів займаються спортом. Щоб поліпшити Я. в. о., слід упровадити комплекс таких коротко – і довготермінових заходів: 1) повніше залучати наявні та нові джерела фінансування вищої освіти, зокрема за рахунок коштів місцевих бюджетів і підприємницьких структур; 2) значно розширити межі пільгово-кредитного навчання всіх, хто бажає здобути вищу освіту з урахуванням потреб в якісному харчуванні, одязі тощо; 3) дотримуватися вимог чинного законодавства про розвиток загальної середньої та вищої освіти і постійно вдосконалювати його; 4) добиватися поступового зменшення навантаження на вчителів і викладачів з урахуванням досвіду розвинених країн світу; 5) довести рівень заробітної плати викладачів вищої школи та середньої загальної школи до розміру, який би у 4- 5 разів перевищував середню заробітну плату в країні. Слід також запровадити прогресивні міжпосадові коефіцієнти, зокрема, щодо посади професора кафедри та декана факультету; 6) розширити обсяг викладання гуманітарних дисциплін у ВНЗ з метою зміцнення національної самосвідомості студента, виховання його як патріота, достойного представника українського народу та захисника його інтересів; 7) підвищити роль місцевих органів самоврядування у контролі за вступною кампанією, поліпшити роботу апеляційних комісій; 8) поступово створити нову ефективну систему виховної, культурно-масової та спортивної роботи; 9) відмовитись від застарілої методики фінансування ВНЗ залежно від площі приміщень і перейти до фінансування з урахуванням профілю, якості виконання державних замовлень з підготовки спеціалістів; запозичити досвід окремих країн СНД щодо запровадження єдиних фінансових зобов’язань держави перед кожним випускником школи; 10) поступово обмежуючи підготовку переважної більшості фахівців за репродуктивною моделлю, перейти до розвитку творчих здібностей, формування методологічної складової у їх мисленні; 11) встановити стипендію для студентів, не нижчу від прожиткового мінімуму, а також надати усім, хто бажає, можливість проживання у гуртожитках; 12) поступово розширювати сферу застосування української мови у всіх середніх школах і ВНЗ України, окрім шкіл, де навчаються національні меншини; 13) створювати оснащені новітньою матеріально-технічною базою науково-дослідницькі центри на базі національних університетів, а спеціалістам з гуманітарних наук забезпечити доступ до сучасної бази даних, в т. ч. шляхом використання інтернету; 14) забезпечити учнів загальної середньої школи та студентів ВНЗ сучасними досконалими українськомовними підручниками та навчальними посібниками за рахунок державного фінансування; 15) значно посилити автономію ВНЗ, в т. ч. у використанні коштів, скасувати диктат Міністерства фінансів і казначейства у затвердженні штатного розкладу та структури.
Loading...