Югославія – драматизм і трагізм подій
Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
4. Югославія – драматизм і трагізм подій
Балкани завжди були особливим регіоном Європи. Балкани – місце, де виникали й ішли в небуття імперії, вкрай складною є етнічна палітра та конфесійно-общинний поділ.
Як відомо, до XX ст. Югославії на карті світу не було. У 1918 р. на уламках Австро-Угорської імперії утворилося Королівство сербів, хорватів і словенців, яке з 1929 р. стало називатись Югославією.
На початку Другої
Після Першої та Другої світових воєн саме Югославія як держава мала виконувати й успішно виконувала роль стабілізатора
У повоєнний період Балкани залишалися в полі зору переможців. І двобій за вплив на Югославію виграв Захід. Саме Великобританія, Франція, а пізніше Сполучені Штати Америки, допомагаючи прагненню Й. Б. Тіто (у вигляді концептуального оформлення і щедрого фінансування) реалізувати “ринковий соціалізм”, віддаляли тим самим Югославію від Радянського Союзу і створювали з неї “вітрину” ринкового шляху для інших соціалістичних країн. Від середини 70-х років у політиці Югославії дедалі більшу роль починає відігравати Німеччина, і не в останню чергу через те, що Йосип Броз Тіто прихильно ставився до нарощування прямих економічних зв’язків югославських республік (і насамперед союзника Третього рейху в Другій світовій війні – Хорватії) саме з ФРН.
На той час Югославія була класичним прикладом багатонаціональної країни, яка не приєдналася до жодного з військово-політичних блоків і вигідно вирізнялася серед соціалістичних країн: вільне спілкування із Заходом, відсутність питомої ваги іноземного капіталу в інвестиціях, стабільний стан ринкової економіки, сучасна інфраструктура, розвинена індустрія іноземного туризму. Югославські фахівці працювали за кордоном, що також стабілізувало економічне становище країни.
На рубежі 90-х років Югославія була загалом ліберальнішим, ринковим і компактнішим утворенням, ніж Радянський Союз. Починаючи з 1980 p., після смерті Йосипа Броз Тіто – державного діяча, який мав величезні повноваження всередині країни й колосальний авторитет за її межами, ситуація в Югославії поступово виходить з-під контролю центрального керівництва.
У 90-х роках усі східноєвропейські країни проводять реформи з тим чи тим результатом. В іншій ситуації була Югославія. Як і СРСР, югославську Федерацію роздирають внутрішні суперечності. У країні посилились антисербські настрої, викликані некоректним ставленням найбільшої за кількістю населення Сербії до інших регіонів країни.
Першим актом розпаду Югославії стало наприкінці 80-х років загострення відносин у Косові. Саме події в Косові дали змогу Слободану Мілошевичу, до того непохитному комуністові, продовжувачеві найкращих традицій Югославії Й. Броз Тіто, розпочати свою політичну кампанію, яка грунтувалася на сербському етнічному націоналізмі, виступити захисником національної сербської ідеї, об’єднувачем усіх сербів.
У 1990 p., вперше за повоєнний період, у республіках СФРЮ відбулися вільні парламентські вибори на багатопартійній основі. Комуністи перемогли в Сербії та Чорногорії. У Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині, Македонії виборці віддали перевагу силам, які були в опозиції до влади.
У Республіці Словенія (столиця – м. Любляна; територія – 20,2 тис. кв. км; населення – 1,9 млн. чол.) обраний на багатопартійній засаді парламент 2 липня 1990 р. ухвалив Декларацію про суверенітет республіки, а 25 червня 1991 р. Словенія проголосила незалежність. Уряд СФРЮ визнав це незаконним і віддав Югославській народній армії наказ взяти під охорону зовнішні кордони Словенії. Внаслідок цього з 27 червня до 2 липня тут точилися бої між ЮНА й місцевими підрозділами оборони Словенії. Втручання посередників дало можливість сторонам досягти перемир’я, і з 18 липня 1991 р. підрозділи ЮНА залишили територію Словенії. Нині Словенія сприймається в Європі як взірець для країн перехідного періоду. Економічні й політичні реформи відбуваються тут швидше, ніж у інших, і з меншими затратами.
У травні 2004 р. Словенія стає повноправним членом Європейського Союзу.
Словенія за формою державного правління – президентсько-парламентська республіка. Від 22 квітня 1993 р. Президентом Словенії є Мілан Кучан. 23 листопада 1997 р. його переобрано на цій посаді. Законодавчу владу представляє Скупщина (двопалатний парламент), що поділяється на Державні Збори (кількість депутатів – 90, обираються строком на чотири роки) та Державну Раду (кількість депутатів – 40, обираються строком на п’ять років). Останні вибори до парламенту відбулися 15 жовтня 2000 р.
Республіка Хорватія (столиця – м. Загреб; територія – 56,5 тис. кв. км; населення – 4,3 млн. чол.). На виборах у парламент у 1990 р. перемогло Хорватське демократичне співтовариство. У серпні – вересні 1990 р. тут почалися збройні сутички місцевих сербів із хорватською поліцією і гвардією в Кнінській Країні. У грудні того самого року Сабор Хорватії прийняв нову Конституцію, проголосивши республіку “унітарною і неподільною”. На нову Конституцію місцеві серби (сербська община в Хорватії налічує близько 600 тис. осіб) відповіли створенням у лютому 1991 р. Сербської автономної області.
25 червня 1991 р. Хорватія проголосила свою незалежність. Уряд СФРЮ це рішення визнав незаконним, заявив свої претензії на частину Хорватії, а саме – на Кнінську Країну, населену переважно сербами. Між сербами й хорватами відбулися жорстокі збройні сутички з участю підрозділів ЮНА, які призвели до численних людських жертв. Принаймні 700 тис. біженців перейшли в сусідні країни. На початку 1992 р. сюди було введено 14-тисячний контингент сил ООН, хоча припинити збройні сутички довго не вдавалося.
Хорватія виходила із “загального будинку” через тривалу й жорстоку війну, яка загальмувала й розвиток країни, і її рух у європейські та євроатлантичні структури.
За формою державного правління Хорватія – парламентсько-президентська республіка. 7 лютого 2000 р. Президентом Хорватії строком на 5 років обрано Стіпе Месича. Законодавчу владу в країні представляє Державний Сабор – двопалатний парламент (Палата представників – 100-160 депутатів; Палата жупаній (областей) – 68 депутатів). Термін депутатського мандата – чотири роки.
Республіка Македонія (столиця – м. Скоп’є; територія – 25,3 тис. кв. км; населення – 2 млн. чол.). На виборах до місцевого парламенту 1990 р. перемогла Демократична партія македонської національної єдності. Рік потому, 21 листопада 1991 p., Республіка Македонія проголосила свою незалежність, прийняла нову Конституцію, згідно з якою є суверенною, самостійною, демократичною і соціальною державою. Народження нової держави було затьмарене погіршенням стосунків із сусідніми країнами – Болгарією (яка не визнає македонців самостійною нацією, вважаючи їх болгарами) й особливо Грецією (яка вважає, що Македонія не має права так називатись, оскільки стародавня Македонія була частиною грецьких володінь, а північна частина Греції донині має назву Македонія).
У березні 1992 р. Белград без конфронтації з місцевою владою вивів війська з республіки. Проте 2001 р. у Македонії загострилися стосунки корінного населення з місцевими албанцями, що призвело до збройного конфлікту, який довелося врегульовувати за допомогою військ НАТО.
Македонія, відповідно до Конституції країни, парламентська республіка. Збори – однопалатний парламент, у складі якого 120 представників, обираються терміном на 4 роки.
14 листопада 1999 р. на п’ять років Президентом Македонії обрано Бориса Трайковського. Б. Трайковський трагічно загинув навесні 2004 року.
На нинішньому етапі Македонія переживає ті самі труднощі, що й інші постсоціалістичні країни. Але її становище ускладнюється економічною відсталістю і внутрішньополітичною напруженістю внаслідок постійних міжетнічних чвар.
Республіка Боснія і Герцеговина (столиця – м. Сараєво; територія – 51,2 тис. кв. км; населення – 3,9 млн. чол.). Перемогу на виборах до місцевого парламенту 1990 р. здобула мусульманська Партія демократичних дій. До парламенту пройшли також Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. У жовтні 1991 р. мусульманські й хорватські депутати Скупщини прийняли Меморандум про суверенітет республіки. Депутати – серби бойкотували роботу парламенту, відмовилися від участі у референдумі, на якому більшість населення висловилася за створення суверенної держави. У відповідь місцеві серби створили свою Скупщину, а коли незалежність Боснії та Герцеговини визнали країни ЄС, США і Росія, Сербська община оголосила про створення Сербської Республіки Боснії.
Протистояння переросло у збройний конфлікт. У листопаді 1992 р. у Лондоні відбулася Міжнародна конференція з пошуку шляхів урегулювання боснійського конфлікту. Конференція, долаючи труднощі, завершилась успішно. Лідер боснійських сербів Радован Караджич пообіцяв вивести війська з окупованих територій, передати під контроль ООН важку зброю своїх загонів, закрити табори, в яких утримувалися мусульмани й хорвати. Белград оголосив про готовність допустити міжнародних спостерігачів у підрозділи ЮНА, розташовані у Боснії, визнав незалежність Боснії та Герцеговини. Сторони свої зобов’язання виконали, хоча миротворчим силам іще не раз доводилося закликати припинити сутички і встановити перемир’я.
Боснія і Герцеговина – конфедеративна держава. Форма державного правління – президентсько-парламентська республіка. На чолі держави – Голова колективної президенції, що складається з представників трьох етнічних громад. Ротація Голови відбувається кожні 8 місяців. Національна асамблея (парламент) складається з Палати представників (по 14 депутатів від кожної етнічної громади) й Палати народів (по 5 депутатів від кожної етнічної громади).
27 квітня 1992 р. було утворено нову (третю) Союзну Республіку Югославію, до якої увійшли дві колишні республіки СФР10: Сербія та Чорногорія і два автономні краї – Воєводина, Косово і Метохія. Від початку 2003 р. – це союзне утворення у складі Сербії, Чорногорії і двох автономних країв (столиця – м. Белград; територія – 102,2 тис. кв. км; населення – 10,7 млн. чол.).
Однією з причин розпаду Югославії став спалах націоналізму. Політичні еліти двох республік Югославії – Сербії та Хорватії, а слідом за ними владні структури Словенії, Боснії та Герцеговини, Македонії почали здійснювати сепаратистську політику, суть якої – в рішучому збільшенні частки регіонів у бюджеті за рахунок зменшення відрахунків до центру.
Проголошення Хорватією і Словенією незалежності (червень 1991 р.) стало кульмінацією “югославської кризи”. У результаті відокремлення Хорватії і Словенії на Сербію лягло потрійне навантаження, вона практично одна мала наповнювати федеральний бюджет. У єдиній Югославії Хорватія разом зі Словенією були головним джерелом валютних надходжень. Усі федеративні фонди значною мірою формувалися за рахунок трьох провідних у галузі економіки республік. За цих обставин суперечності між суб’єктами югославської федерації набули антагоністичного характеру. Склалася ситуація, за якої кожна зі сторін виявилася фатально не готовою до компромісів, проголосивши свою позицію єдино правильною і єдино можливою та залучивши до числа аргументів, що використовувались у нескінченних взаємних суперечках, спогади про кривди минулого. Введення на територію Словенії і Хорватії регулярних частин Югославської народної армії для відновлення державного кордону країни призвело до переростання кризи в справжню війну.
Конфлікт у Югославії виявився результатом цілеспрямованих зусиль трьох політичних штабів. Перший із них розташовано у Белграді, другий – у Загребі. Обидва домагалися возз’єднання територій, що ними контролюються, з Белградом і Загребом. Третій – мусульманський – розташовано в Сараєво. Тут переплелися в одному вузлі інтереси сербів, хорватів, боснійських мусульман. Участь іноземних держав у врегулюванні конфлікту надала цій кризі інтернаціонального характеру. Міжнародне втручання тільки поглибило трагедію. Розчленування Югославії стало, напевне, одним із перших кроків до нового поділу Європи.
Ключову роль в ускладненні ситуації в Югославії відіграла Німеччина (як новий лідер європейського політичного процесу). Це виявилося, зокрема, у визнанні незалежності Хорватії та Словенії, тобто Німеччина, яку підтримала Австрія, стала активним поборником розчленування СФРЮ. Бонн – на той час столиця Німеччини, не тільки визнав обидві держави, а й ультимативно наполіг на прийнятті аналогічного рішення Європейським Союзом.
У вересні 1991 р. міжнародне співтовариство (ЄС та НАТО) намагається переконати колишні югославські республіки прямувати до конфедерації нового типу, на що не погодились ні Сербія й Чорногорія, які намагалися зберегти федеративну державу, ні Хорватія та Словенія, які послідовно виборювали незалежність. Зрештою міжнародне співтовариство визначилося на користь Хорватії та Словенії, визнавши їхню незалежність і державний суверенітет і поклавши відповідальність за ескалацію насильства у колишній Югославії на Сербію. Таким чином, міжнародне співтовариство остаточно підтримало республіки – країни, які пішли шляхом відокремлення від Югославії. До СФРЮ було застосовано економічні санкції.
Новий поділ Європи перейшов у стадію практичних дій. Хорватію та Словенію “захищала” Німеччина, боснійських мусульман підтримували Організація Ісламська Конференція (ОІК), а також США. За логікою, Сербією мала б опікуватися Росія, але, втративши роль однієї з перших скрипок у світовому політичному оркестрі, вона задовольнялася правом брати участь у розв’язанні югославського конфлікту.
Прагнення України виступити посередником у врегулюванні конфлікту на Балканах не дало практичних результатів, лише український військовий батальйон було включено до миротворчих сил ООН. На Балканах несли службу понад три тисячі українських миротворців, шістнадцять із них загинули.
У листопаді 1995 р. у Дейтоні (військова база США) Президент Сербії Слободан Мілошевич, Президент Хорватії Франьо Туджман, Президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович за участі Президента США Білла Клінтона парафували угоду про припинення військових дій на території колишньої Югославії. Пізніше цю угоду було підписано в Парижі. Знято економічні санкції проти Сербії та інших республік. Погоджений план зберігає Боснію та Герцеговину як єдину державу в її нинішніх кордонах. Ця держава складається з двох частин: мусульмансько-хорватської федерації та Боснійської сербської республіки. Сараєво залишається єдиним містом, проте фактично цілковито віддане мусульманам. Як наслідок – 50 тис. сербів залишили місто.
У вересні 1996 р. у Боснії та Герцеговині під міжнародним наглядом відбулися вибори до вищих органів влади. Обрано трьох президентів – від сербів, мусульман і хорватів. Сформовано президентську раду, парламент, уряд, Конституційний суд. Проте ні парламентські, ні муніципальні вибори не зняли напруженості у взаєминах між сербською та мусульмансько-хорватською сторонами.
Події кінця 1996 – початку 1997 pp., пов’язані зі спробою владних структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, спричинили нову політичну кризу. Міжнародні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні. Республіка переживає політичну кризу й потребує політичних реформ, а Президент Мілошевич має поступитися демократичному тискові й розпочати реформи в системі. І ще: Президент Сербії перебуває в над звичайно складному становищі. Шансів на те, що йому вдасться утриматися на вершині владної піраміди, мало, але все ж вони є.
У липні 1997 р. парламент СРЮ обирає Слободана Мілошевича Президентом Союзної Республіки Югославія Несхвально до цієї події поставилися в Чорногорії й автономному краї Косово. Можна було передбачити, що чотирирічне перебування Мілошевича на посту югославського Президента загрожує стати “троном на вулкані”.
Передбачення справдилися – було розв’язано багаторічний косовський конфлікт.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...