Активізація опозиційного руху в середині 1960-х

Тема 4. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (середина 1960-х – початок 1980-х років)

§ 22. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ

1. Активізація опозиційного руху в середині 1960-х – на початку 1970-х років.

У середині 1960-х років активізувався опозиційний рух. Спроби Л. Брежнєва обмежити “вільнодумство”, яке поширилося під впливом “хрущовської відлиги”, викликали протест найсміливіших представників інтелігенції.

Інтелігенція, для якої “хрущовська відлига” була наче ковток свіжого повітря, уже не могла мовчки терпіти новий наступ тоталітаризму.

Опозиційний рух викликав занепокоєння Кремля. Намагаючись не допустити його поширення, радянська владна верхівка в 1965 р. звинуватила десятки людей в антидержавній діяльності – розпочалися арешти інакодумців.

Наприкінці серпня – на початку вересня 1965 р. було заарештовано кілька десятків представників молодої творчої та наукової інтелігенції. Серед них – літературний критик І. Світличний, мистецтвознавець Б. Горинь, художник О. Заливаха, літературознавець М. Косів, історик В. Мороз та ін.

Не було зроблено повідомлень про причини арештів, не висунуто публічних звинувачень. Спроби придушити рух дали протилежні результати. Репресії викликали інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Україною прокотилася хвиля протесту. Було зібрано сотні

підписів па підтримку заарештованих. Ці підписи були справжніми актами громадянської мужності. Із запитом про їхню долю до ЦК КПУ зверталися відомі митці Л. Костенко, М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С. Нараджанов, авіаконструктор О. Антонов та ін., але відповіді так і не отримали.

Восени 1965 р. в новому столичному кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”. Перед початком сеансу відбулася творча зустріч режисера та кінокритиків із глядачами. Після прем’єри на сцену вийшов літературний критик І. Дзюба. Він сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами й став називати імена заарештованих. Його підтримали В. Чорновіл і В. Стус. Це був перший відкритий виступ української інтелігенції проти арештів.

У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради міністрів УРСР В. Щербицького. У листі зазначалося, що національно-політичне становище України не відповідає її державному статусові, зафіксованому в конституції, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу, що не можна вдаватися до репресій щодо людей, які висловлюють свої погляди. До листа він додав свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у якій викрив політику придушення національно-культурних потреб українського народу.

Ті, хто найактивніше захищав заарештованих, самі зазнали репресій. їх виключали з вищих навчальних закладів й аспірантури (В. Стус), звільняли з роботи (М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Кириченко), відмовляли в захисті підготовлених дисертаційних робіт (Є. Пронюк), забороняли друкуватися. Репресії ще раз засвідчили тоталітарний антиукраїнський характер влади в Україні.

Судові процеси над учасниками опозиційного руху розпочались у січні 1966 р. Перший процес відбувся в Луцьку, де на відкритому засіданні обласний суд розглянув справу В. Мороза і Д. Іващенка, звинувачених у проведенні націоналістичної агітації та пропаганди.

На думку вченого

“За задумом, – писав пізніше про ті події В. Мороз, – суди повинні були залякати й заморозити рух, як і на початку 1930-х років. Вийшло навпаки: арешти і сули 1965-1966 pp. уперше показали всім, “скільки нас є” і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу”.

В Івано-Франківську відбулися судові процеси над учителем М. Озерним і художником О. Заливахою, а в березні 1966 р. – у Києві та Львові. У середині квітня 1966 р. політичні процеси завершилися закритим судом над М. Осадчим, М. Зваричевською і братами М. і Б. Горинями у Львові. На цей процес приїхали з Києва І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний та В. Чорновіл. Коли зарештованих вивели з будинку суду, їхні товариші влаштували маніфестацію. В’ячеслав Чорновіл, якого викликали на процес як свідка, заявив, що судове засідання оголошене закритим незаконно, а тому він відмовляється давати свідчення. Суд вирішив вивести його з приміщення під конвоєм, ухваливши притягнути до кримінальної відповідальності. В’ячеслав Чорновіл описав судові процеси перших місяців 1966 р. в книжці “Правосуддя чи рецидиви терору?”. Вона була надіслана П. Шелесту, голові Верховного суду УРСР, письменникам О. Гончару, А. Малишку, М. Стельмаху та ін. Книжка була перекладена російською мовою та надіслана до ЦК КПРС і московським дисидентам.

У документальній збірці “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)”, написаній у 1967 p., В. Чорновіл оприлюднив матеріали про заарештованих шістдесятників у 1965 р. Ця книжка була надрукована за кордоном, завдяки чому міжнародна громадськість дізналася про політичні переслідування в СРСР. Своєю позицією та публікаціями В. Чориовіл заявив про себе як пристрасний і послідовний борець за національно-культурні та громадянські права українського народу.

В’ячеслав Чорновіл народився на Київщині в сім’ї вчителів. Його батько та дядько зазнали переслідувань комуністичного режиму. Юнак навчався в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, працював па Львівській студії телебачення. У 1963 р. переїхав до Києва, де мав намір займатися науковою роботою. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді. Був тричі ув’язнений за “антирадянську пропаганду”.

Інтелігенція та студенти, які стали на захист української культури, почали збиратися в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку. 22 травня 1966 р. там зібралося майже 150 осіб. Цей день був вибраний не випадково: саме в травні 1861 р. труну з тілом Кобзаря привезли до Києва, а звідти до Канева, де 10 (22) травня поета поховали на Чернечій горі. У маніфестації 22 травня 1966 р. брали участь А. Горська, І. Світ – личний, В. Лобкота ін. Звучали вірші Т. Шевченка, В. Симоненка, Л. Костенко.

Наступного року, незважаючи на “роз’яснювальну роботу”, яку правоохоронні органи провели серед інтелігенції та студентів, біля пам’ятника зібралося ще більше людей. Увечері міліція заарештувала кількох учасників маніфестації. Майже 300 чоловік попрямували до будинку ЦК КПУ з вимогою звільнити заарештованих. Міліція спробувала розігнати демонстрантів водометами, але марно.

Активізація опозиційного руху в середині 1960 х

В’ячеслав Чорновіл

Будинок ЦК КПУ оточили вантажними автомобілями. Протистояння тривало майже до ранку.

Історичне джерело

Спогади письменника І. Білика про демонстрацію в Києві 22 травня 1967 p.: “…22 травня 1967 року була битва біля пам’ятника Тарасу Шевченкові – ми влаштували демонстрацію, і нас намагалися розігнати. Організатор – молодий хлопець, аспірант університету казав: “Ми сюди прийшли без ножів і без обрізів, а нас називають бандитами! Давайте підемо всі демонстрацією пішки через Хрещатик до ЦК!” І ми пішли. А перед будівлею ЦК нас стали розливати водою. …Найвитриваліші зібралися купою, узялися за руки і трималися, аж поки вийшов міністр внутрішніх справ Іван Головчснко і сказав: “Хлопці, не робіть цього тут. Ходімо на площу Калініна, там домовимося. Я при вас випущу тих, кого затримали, тільки не стійте тут””.

У березні 1966 р. на адресу XXIII з’їзду КПРС надійшов меморандум Українського національного фронту (УНФ) з вимогами припинити зросійщення населення України та переслідування української інтелігенції. В активі УНФ перебувало майже 200 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Донецької та інших областей. Його метою була агітація за вихід України із СРСР та створення самостійної демократичної держави. До складу УНФ входили 3. Красівський, І. Губка, Г. Прокопович, М. Качур, Т. Ільницький та ін. Незважаючи на те, що УНФ проводив лише агітаційну діяльність, керівники цієї організації були засуджені на максимальні строки ув’язнення.

На формування опозиційних настроїв вплинула окупація Чехословаччини військами Варшавського Договору в серпні 1968 р. Серед інтелігенції, робітників, студентів і селян було чимало таких, які засуджували цю акцію. Реформи чехословацького керівництва вони сприймали як оновлення суспільства. Ті люди, які мріяли про свободу та справедливість, з надією сприймали звістки про те, що в Чехословаччииі значно більше свободи слова та інших прав, аніж у СРСР. Критичне ставлення до чехословацьких подій було поширене серед молоді.

Історичний факт

Після зустрічі першого секретаря ЦК КПУ II. Шелеста зі студентами та викладачами Київського університету ім. Т. Шевченка, що відбулася на початку вересня 1968 p., він отримав анонімний лист, у якому керівникові республіки докоряли за те, що він говорив неправду про події в Чехословаччині та становище в СРСР.

Комуністична влада прагнула всіма засобами припинити опозиційний рух. Працівники КДБ проводили профілактичні бесіди з молодими поетами, у віршах яких виявляли “націоналістичні” погляди. Вони також пильно стежили за поширенням “антирадянських” матеріалів. Під нагляд потрапляли громадяни, які давали іншим читати матеріали “шкідливого” змісту. Редактора газети з м. Дніпродзержинська В. Сіренка виключили з партії “за читання серед трудящих і

Активізація опозиційного руху в середині 1960 х

Алла Горська (справа) з батьками і сином

Молоді ідеологічно шкідливих віршів”. Його неодноразово викликали на бесіди до правоохоронних органів, на квартирі провели три обшуки, під час яких вилучили рукописи творів, листи, статті, магнітофонні записи.

Одна з характерних рис опозиційного руху – взаємна підтримка його учасників. На захист заарештованих друзів рішуче стала художниця Алла Горська. Вона надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів, подала клопотання на захист художника О. Заливахи. Ця мужня жінка морально й матеріально підтримувала родини політв’язнів. У вересні 1967 р. на процесі В. Чорновола у Львові А. Горська з групою киян висловила протест проти незаконного ведення суду, а наступного року підписала “Лист – протест 139” на ім’я керівників партії та держави з вимогою припинити незаконні процеси. Її викликали на допит у справі В. Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. 28 листопада 1970 р. А. Горську було вбито в м. Василькові за нез’ясованих обставин. Її похорон перетворився на мітинг протесту.

Новою віхою опозиційного руху став журнал “Український вісник” (головний редактор – В. Чорновіл), який почав виходити друком у січні 1970 р.

У червні 1971 р. ЦК КПРС ухвалив таємну постанову “Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”, а в липні 1971 р. була прийнята аналогічна постанова ЦК КПУ. У ній найнебезпечнішими називалися такі праці: “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби, “Серед снігів” і “Хроніка опору” В. Мороза, “Лихо з розуму” і “66 запитань і зауваг інтернаціоналістові” В. Чорновола, “Собор у риштуванні” і “На свято жінки” Є. Сверстюка.

Дніпропетровський обком партії з метою припинення “самвидаву” зобов’язав міськкоми та райкоми партії підвищити відповідальність осіб, які обслуговують розмножувальну техніку, а обласному управлінню КДБ рекомендував “посилити контроль і вжити практичні заходи щодо відвернення спілкування іноземців… з вороже налаштованими й політично нестійкими особами…”.

Протягом січня 1972 р. за звинуваченнями в шпигунській діяльності заарештували В. Чорновола, І. Стасів – Калинець, І. Геля, С. Шабатуру, М. Осадчого, І. Світличного, Є. Сверстюка, 3. Франко, Л. Плюща, В. Стуса, а у квітні цього ж року І. Дзюбу. Влада жорстоко придушувала виступи діячів, які протестували проти арештів. Коли відомий український перекладач М. Лукаш звернувся до влади з пропозицією звільнити І. Дзюбу й посадити до в’язниці його, він був позбавлений роботи в редакції журналу “Всесвіт” із погрозою примусового лікування в психіатричній лікарні. У ті роки КДБ активно використовував ці медичні заклади для боротьби з дисидентським рухом.

Активізація опозиційного руху в середині 1960 х

Євген Сверстюк

У червні 1968 р. уряд Чехословаччини під тиском віруючих легалізував греко-католицьку церкву. Перемога єдиновірців у Чехословаччииі стала сигналом для віруючих Української греко-католицької церкви. Вони почали звертатися з листами та заявами про повернення їм храмів, надання права на проведення служб, визнання УГКЦ легально діючою релігійною організацією.

1 серпня 1975 р. Радянський Союз підписав Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Це означало, що Кремль формально погоджувався з нормами про дотримання прав людини та визнавав політичні свободи. Отже, порушення цих прав означало, що СРСР не виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання. Спираючись на міжнародні гарантії, дисиденти почали відкрито відстоювати права та свободи громадян. У травні 1976 р. академік А. Сахаров скликав прес-конференцію, на якій оголосив про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Вона мала намір отримувати від громадян інформацію про порушення цих статей і ознайомлювати з нею громадськість та уряди країн-учасниць Гельсінської наради.

У листопаді 1976 р. утворилася Українська Гельсінська група (УГГ). Її засновниками стали письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська, М. Руденко. Хоча правозахисники діяли легально, комуністична влада намагалася притягнути їх до кримінальної відповідальності. З метою фальшування справ їм підкидали зброю, американські долари тощо. У січні 1977 р. заарештували О. Тихого і М. Руденка. Донецький обласний суд засудив О. Тихого до 10 років таборів і 5 років заслання. Інваліда війни М. Руденка засудили па 7 років таборів і 5 років заслання. У липні 1978 р. був засуджений Л. Лук’яненко на 10 років таборів і 5 років заслання. Незважаючи на ці розправи, УГГ поповнювалася новими правозахисниками. Про належність до групи заявили ув’язнені дисиденти В. Чорновіл, О. Попович, В. Ромашок, С. Шабатура, Д. Шумук, Ю. Шухевич.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Особливості розвитку підлітка.
Ви зараз читаєте: Активізація опозиційного руху в середині 1960-х