Головна ⇒ 📌Менеджмент ⇒ Додаток 3 Про інноваційний менеджмент і технопарки

Додаток 3 Про інноваційний менеджмент і технопарки

ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Додаток 3

Про інноваційний менеджмент і технопарки

У світовій практиці набула розвитку особлива форма організації процесу “наука – виробництво – споживання” – науково-технічні парки. (У Радянському Союзі були спроби створення відповідних форм – академмістечки.)

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, що створюються на заздалегідь підготовлених територіях

навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.

Уживання слова “парк” обгрунтоване, адже ці центри організуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах з красивим природним ландшафтом, що створює сприятливі для праці умови. Є парки, що розташовані на великій відстані від міських центрів.

Основна мета технопарків

– досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

В основу створення технопарків покладені такі принципи:

– координація діяльності та співробітництво чотирьох головних ланок: науки, вищої школи, державного сектору виробництва, приватних компаній і регіональних міських органів управління;

– прискорення процесів передавання науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;

– розвиток інноваційного підприємництва;

– залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;

– концентрація та використання ризикового капіталу.

З метою розвитку технопаркових структур у перші роки їх існування на цих територіях державою створюється пільговий режим (преференційний).

У країнах світу поширені такі преференції для інноваційних структур:

– нові фірми, що виникають у складі технопарку, звільняються від сплати реєстраційного податку;

– фірми, що функціонують у складі технопарку, звільняються від сплати податку на прибуток у перші два-три роки діяльності, а в наступні сплачують його за зменшеними на 50 % ставками;

– кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого прибутку;

– фірми, що входять до складу технопарку, звільняються від сплати земельного податку та податку на майно.

Як правило, фірми, що діють у межах технопарку, є самостійними юридичними особами.

Технопарки показали свою ефективність щодо скорочення циклу наука – виробництво – споживання. В умовах науково-технічного парку потрібно 3-5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще близько 2-3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні заклади), що входять до парку, позитивно впливає на діяльність кожного з них, сприяючи зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій. Фірми, які входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення навчальних закладів, залучають до роботи у своїх лабораторіях студентів та випускників університетів.

Основні переваги науково-технічних парків:

– інтеграція різних стадій інноваційного процесу;

– промисловість дістає швидкий доступ до нових розробок;

– скорочуються терміни впровадження та поширення нововведень (новинок);

– спрощується спосіб взаємодії між навчальними, науковими та промисловими розробниками науково-технічного прогресу;

– створюються умови та можливості для створення нових видів бізнесу, виробництва, відкриттів;

– виробництво отримує доступ до консультантів, лабораторій;

– студенти мають змогу здобувати не лише теоретичні, а й практичні знання.

Для управління технопарком створюється спеціальний орган управління, до функцій якого входить:

– визначення функціональної структури технопарку;

– приймання нових фірм у технопарк;

– розміщення фірм у наявних приміщеннях та надання їм земельних ділянок під нову забудову на території технопарку;

– здійснення контролю за відповідністю діяльності певних фірм завданням функціонування технопарку в цілому та виведення фірми за межі технопарку в разі її невідповідності профілю технопарку;

– створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

Діяльність технопарків фінансується за рахунок коштів фірм, що функціонують у складі технопарку, державних та регіональних субсидій, банківських кредитів, доходів від власних підприємств, університетів, надходжень від реалізації науково-технічної продукції державним установам і приватним фірмам, плати студентів за навчання, спонсорської допомоги та ін.

Особливу роль в економічному механізмі технопарку відіграє ризиковий капітал. Ці кошти використовуються для фінансування дрібного наукоємного бізнесу – проектів, які характеризуються невизначеністю щодо комерційного успіху. За умовами Національного наукового фонду мала фірма або винахідник-одинак можуть одержати на строк до шести місяців субсидію до 35 тис. дол. для оцінки доцільності нової ідеї. Якщо результат позитивний, то додатково отримають субсидію в розмірі 200 тис. дол. на строк до двох років. Рішення про видачу субсидії приймає комісія експертів Національного наукового фонду.

Керівництво технопарком з боку держави і місцевих органів влади здійснюється на підставі прийнятих законодавчих актів, програм фінансування та розвитку, прямої участі. Уряд розробляє великомасштабні програми підтримки технопарків, сприяє кооперації науки і виробництва.

Приклад успішного технопарку – Силіконова долина.

Прикладом технопарку, як одного з перших і найуспішніших, є Стенфордський (США), на базі якого згодом виник технополіс “Силікон велі” (“Силіконова долина”), який став взірцем для наслідування.

Становлення Стенфордського технопарку було тривалим і пройшло такі основні етапи:

1 етап. Промисловець Л. Стенфорд заснував у 1885 р. університет з метою розвитку підприємницької діяльності. В університеті навчалась ділова еліта.

2 етап. Фізик С. Елвіл заснував приватне підприємство біля університету (Федеральна телеграфна компанія 1909 р.). Викладачі купували акції цього підприємства.

3 етап. Випускник університету Г. Гувер, який став потім його президентом, заснував інститут Гувера з питань війни і миру. Інститут отримав матеріальну і політичну підтримку з боку урядових організацій і підприємств.

4 етап. Зародження промислового парку біля Стенфордського університету (1936-1940 рр.). Створення промислових підприємств з виробництва телефонних апаратів, радіотехнічних виробів – “Хьюлетт Паккард”. Університет надавав у розпорядження підприємствам приміщення, устаткування для розробки електроламп на замовлення промислових фірм.

5 етап. Створення в 1946 р. “Стенфордського парку високотехнічної промисловості”, відкриття при університеті дослідного інституту, який одержав великі військові замовлення на дослідження в галузі електроніки.

6 етап. Відбувається посилення кооперативних зв’язків Стенфордського наукового центру і промислового сектору. Зростає кількість наукових організацій і промислових підприємств.

7 етап. Формується технополіс “Силіконова долина” (70- 80-ті роки). Виникають нові науково-технічні центри і промислові парки, наукові центри, консультативні фірми, конструкторські бюро, лабораторії, у яких працюють тисячі вчених, конструкторів, інженерів. У районі “Силікон велі” функціонують 3 тис. венчурних фірм, загальна чисельність працюючих у них становить 200 тис. чоловік.

Прикладом найбільш яскравого успіху малого наукоємного бізнесу може бути фірма “Еппл”, засновники якої С. Джобс і С. Возняк зібрали свій перший персональний комп’ютер у гаражі.

Вважається, що “Силікон велі” є найбільшим центром, у якому зосереджено 20 % світового виробництва комп’ютерів та електронних компонентів, розміщено 17 великих фірм електронної промисловості. Серцем технополісу дотепер залишається Стенфордський університет, до складу якого входить 30 інститутів, центрів і лабораторій. Найбільш відомі з них:

– Інститут Гувера;

– Інститут з вивчення енергії;

– Центр з дослідження матеріалів;

– Дослідницький центр з акустики і шуму;

– лінійний прискорювач (установка довжиною 3,5 км);

– Центр з дослідження інтегральних схем та ін.

Стенфордський університет готовий розробляти будь-яку тематику – від досліджень з акустики і біотехнології до соціології та робототехніки.

Університет має і свої промислові підприємства.

Другою складовою технопарку є підприємства різних великих корпорацій. Найвідоміші – “ІБМ”, “Хьюлетт Паккард”, “Тексас – інструментс”, “Ксерокс”, “Дженерал електрик”, “Феачайлд”.

Важливою складовою техиоиарку є всі види інфраструктури: транспорт, зв’язок, складське господарство, центри торгівлі, оренди, прокату, посередницькі фірми тощо.

У зв’язку з тим, що Стенфордський парк виконує багато замовлень за військово-космічними програмами федерального уряду, його складовою частиною є об’єкти державної власності: військові аеродроми, дослідні полігони.

Джерелами фінансування самого Стенфордського університету є: доходи від власних підприємств, плата студентів за навчання, державні дотації, надходження від реалізації науково-технічної продукції державним установам і приватним фірмам, приватні пожертвування.

Економічне поєднання науки і виробництва досягається за допомогою такого механізму:

– провідні вчені й інженери університету, будучи власниками промислових підприємств, продають акції своїх підприємств тим фірмам, у співробітництві з якими вони зацікавлені, розширюючи тим самим своє виробництво;

– промислові фірми продають акції тим ученим, у співробітництві з якими зацікавлені, запрошують їх на роботу як керівників лабораторій або консультантів;

– університет здає фірмам в оренду різні об’єкти, обладнання;

– промислові фірми фінансують нові університетські підрозділи, сплачують стипендії, виступають як роботодавці для випускників університету.

Таким чином, виникає взаємна зацікавленість у кінцевому результаті – створенні та впровадженні наукомісткої продукції. Проте існують і суперечності між інтересами університету і фірмами. Фірми зацікавлені, в основному, в розробці сучасних технологій і продуктів, університети орієнтовані на розширення фундаментальних знань і фундаментальних досліджень.

Як правило, приватні фірми ведуть наукові дослідження з метою комерційного використання інновацій, нових технічних можливостей. Проте університети оперативно відстежують потреби промисловості і включаються в процеси впровадження нововведень і їх поширення шляхом створення мережі консультаційних структур, обміну спеціалістами, що справляє великий вплив на діяльність науково – дослідних лабораторій у промисловості. Взаємний інтерес переважає, саме міжфірмова наукова кооперація є одним з важливих чинників успіху Стенфордського науково-технічного парку. Прикладом такої кооперації може бути центр з дослідження інтегральних схем при Стенфордському університеті, який фінансується фірмами “Дженерал електрик”, “ІБМ”, Міністерством оборони США. Усі фірми мають повний доступ до результатів досліджень і право на їх використання у виробництві.

Слід зазначити, що більшість технопарків США, які стрімко розвиваються в останні роки, мають міжгалузевий характер. Наприклад, “Рісер Траенгл парк Норт Кароліна” вирізняється незвичною диверсифікацією тематики своєї наукової роботи – від досліджень, пов’язаних із зловживанням ліками, до космічних польотів. На території парку функціонують університети, обчислювальні центри, урядові лабораторії та центри з охорони навколишнього середовища, підприємства з виробництва комп’ютерів.

Створення технопарків і технополісів сприяє залученню капіталів у той чи інший регіон країни, що розширює можливості їх комплексного розвитку, але головним їх завданням є стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку регіональних науково-технічних центрів високого технологічного рівня. Усього в США створено більш як 80 науково-технічних регіональних зон, 300 технопарків та технополісів, у яких працює 45 тис. учених та 142 тис. спеціалістів. Лише в “Силіконовій долині” зосереджено 20 % світового виробництва обчислювальної техніки та комп’ютерів і розташовані такі всесвітньо відомі компанії, як “Дюпон”, “Інтел”, “Майкрософт”, функціонує З тис. венчурних фірм, загальна чисельність працюючих у них становить 200 тис. чоловік.