Криза економічна – найважливіша фаза економічного циклу, в якій відбувається глибокий розлад економічної системи (в т. ч. її підсистем), а водночас тимчасове вирішення її суперечностей. Оскільки кожна з підсистем складається з окремих елементів, подальша конкретизація К. е. – глибокий розлад кожного з цих елементів і механізму їх взаємодії, з одного боку, часткове і тимчасове вирішення їх внутрішніх суперечностей – з іншого. Так, у межах основної продуктивної сили (людини) такими суперечностями є загальноосвітній рівень працівника
і недостатній рівень його кваліфікації, надмірна кількість найманих працівників однієї професії і вакантних робочих місць фахівців іншої тощо. Перша К. е. виникла 1825 в Англії, перший цикл тривав 12 років і закінчився кризою 1836 у США та Англії. Через 11 років криза охопила Англію, США й Німеччину. Криза 1857 мала всесвітній характер (охопила більшість промислово розвинених країн). Відтак К. е. мали здебільшого світовий характер: 1866, 1873, 1883, 1890, 1900, а загалом до 2005 спостерігалися 22 такі кризи. У 1993 Німеччина, Франція та деякі інші країни переживали кризу, а відтак стагнацію (1995-1996), у 1997-1999 К. е. вразила Японію. Відсутність у США кризи
упродовж 90-х значною мірою зумовлена припливом іноземного капіталу. Так, наприкінці 90-х іноземні інвестиції в економіку США щорічно перевищували 500 млрд дол. У 2001-2002 К. е. відбулась і в США. Найдовшою за тривалістю у розвинених країнах світу була криза 1929-1933 у США (37 місяців), вона була також найглибшою (падіння промислового виробництва на 46%). Після 1929-1933 їх глибина і тривалість загалом зменшилися, що свідчить про ефективність державного регулювання економіки й водночас про те, що капіталізм не в змозі подолати їх повністю. З моменту першої К. е. вчені намагалися з’ясувати основну причину цього явища, виробити рекомендації для його усунення. Швейцарський економіст С. де Сісмонді пояснював кризи недоспоживанням народних мас, невідповідністю між виробництвом і споживанням (див. Концепції недоспоживання). К. Маркс найважливішою причиною цього явища називав суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичним характером привласнення його результатів. Формами вияву К. е. він і Ф. Енгельс вважали суперечність між виробництвом і споживанням, між організацією виробництва на окремому підприємстві та відсутністю такої організації в усьому суспільстві (або анархією виробництва). М. Туган-Барановський вбачав причину промислових криз у неправильному розподілі національного виробництва загалом, в обмеженості продуктивних сил суспільства. Конкретизуючи цю причину, він стверджував, що вони зумовлені непропорційним нагромадженням і розвитком галузей та окремих підприємств. Головною причиною циклічних коливань називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, та недосконалість регулятивної ролі ринкового механізму у сфері нагромадження, витрачання суспільного капіталу. Забезпечити постійне зростання виробництва можна, на його думку, раціональним регулюванням інвестицій. З погляду сучасної теорії криз, у теорії М. Тугана-Барановського багато раціонального, зокрема його думка про диспропорційність розвитку між галузями, між рухом заощаджень та інвестицій як причину промислових криз, про зростання можливості виробничого споживання в реалізації продукту та ін. Водночас сумнівним видається його твердження про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва, пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробництва, те, що причини цього явища він не пов’язує з відносинами власності. Дж. Кейнс пояснював К. е. насамперед дією основного психологічного закону. Конкретнішими причинами К. е. він називав недостатній рівень платоспроможного (“ефективного”) попиту, який необхідно посилювати за допомогою різноманітних методів економічної політики, зокрема збільшення державних витрат. Психологічну теорію К. е. (зокрема, волю психологічного та оптимістичного настроїв населення) проповідували англійські економісти А. Пігу, Берджгот та ін. Представники неокласичного напряму, навпаки, стверджують, що маніпулювання економічним попитом з боку держави призводить до порушень ринкового механізму саморегулювання економіки, рівноваги в економічній системі. Такими причинами є зростання державних витрат, експансія й стимулювання банківського кредиту, динаміка грошової маси (М. Фрідмен, Р. Хоутрі та ін.). Причинами К. е. Й. Шумпетер та Е. Хансен вважали нововведення, зокрема, такі головні технічні, як залізниці, автомобілі тощо. Л. Мізес та Ф. Хаєк причиною К. е. називали надмірне інвестування економіки. Отже, наведені точки зору з різним ступенем обгрунтованості розкривають окремі причини виникнення й розвитку цієї кризи. Але оскільки йдеться про глибокий розлад усієї економічної системи, найфундаментальніша причина К. е., яка охоплює інші другорядні, похідні від неї, є суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення його умов і результатів. З часу виникнення капіталістичного способу виробництва (поч. XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Упродовж двох століть приватне виробництво перетворилося на колективне і суспільне. Матеріальною основою цього процесу став розвиток великої машинної індустрії, який дав можливість значно збільшити обсяг виготовленої продукції. Але протягом цього періоду від зростання суспільного виробництва дедалі більше відставала форма привласнення (див. Основна економічна суперечність капіталізму). Конкретизуючи головну причину К. е., К. Маркс зазначив, що нею, в кінцевому підсумку, є бідність і обмеженість споживання мас. У такому разі з наведених точок зору західних учених на причини К. е. найближчим до істини є погляд прихильників теорії недоспоживання, які причиною криз називають привласнення багатими надто високої частки доходів. Але у цій теорії, по-перше, не пов’язане недоспоживання з власністю на засоби виробництва, хоча воно є насамперед наслідком капіталістичної власності на засоби виробництва. По-друге, К. е. як складний і багатоплановий процес не пов’язується з розвитком продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці, як при формуванні основної суперечності капіталізму. У такому разі теорія К. е. охоплює аналіз процесів, що відбуваються в межах технологічного способу виробництва, зокрема пояснення прихильників концепції нововведень, адже впровадження нової техніки є елементом продуктивних сил, їх прогресу. По-третє, з’являється можливість комплексного теоретичного обгрунтування шляхів подолання К. е., послаблення її глибини й гостроти. Такі шляхи повинні відшкодовуватись щодо кожної зі сторін основної суперечності, у т. ч. щодо змін у привласненні умов виробництва і його результатів. Стосовно умов виробництва – це перетворення переважної маси найманих працівників на співвласників засобів виробництва, інтелектуальної власності тощо. Стосовно результатів виробництва – можливість осіб найманої праці привласнювати не лише необхідний продукт, а й частку додаткового продукту, що зростає. З точки зору практики, К. е. – це скорочення виробництва, яке триває доти, поки не буде відновлена передусім відносна ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції. К. е. виявляється в нагромадженні товарних мас в гуртовій торгівлі. Проте з часом торговий капітал з метою реалізації товарів знижує ціни, що за різкого скорочення виробництва сприяє узгодженню попиту і пропозиції. Кризовий спад призупиняється, й економіка входить у фазу депресії. Перша К. е. стимулювала еволюцію власності. Тому в 30-ті XIX ст. виникли акціонерні компанії – колективна форма капіталістичної власності, але еволюція власності відставала за темпами і масштабами від усуспільнення виробництва та праці, що призводило до нової кризи, нового економічного циклу. Перша К. е. виникла 1825, друга – через 12, третя – через 11, четверта – через 10 років і т. д., що зумовлено масовим оновленням основного капіталу. Період його масової заміни спричиняв піднесення однієї з фаз економічного циклу. Така ситуація була типовою у XIX ст. В наступні десятиліття почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний час населення прагнуло замінити кращими моделями. Виникла нова матеріальна основа економічного циклу – масове оновлення товарів широкого вжитку. їх заміна відбувалася швидше, ніж засобів праці, що прискорювало настання нового економічного циклу. Водночас держава активно провадила антициклічне (в т. ч. антикризове) регулювання економіки, зокрема амортизаційну політику, спрямовану на прискорення оновлення основного капіталу у повоєнний період. Тому економічний цикл став коротшим, а кризи – менш глибокими. Замість надвиробництва товарів виникає надвиробництво основного капіталу (виробничі потужності навіть у період відсутності кризи завантажені на 75-80%), немає різкого зниження цін тощо. Для виходу з кризи 1929-1933 і наступного послаблення її глибини держава широко запроваджувала громадські роботи (будівництво доріг, комунікації тощо), встановила мінімальний рівень заробітної плати та ін., що збільшило платоспроможний попит населення. Цьому сприяли й виступи трудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки вжитим заходам послабилися суперечності між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом, що зменшило глибину К. е. Важливих змін зазнають похідні форми основної суперечності (див. Основна суперечність капіталізму). Головне завдання держави у період К. е. – сприяти швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення та піднесення, а відтак – не допустити того, щоб відхилення й диспропорції набули загрозливого характеру. Об’єктами такого регулювання є обсяг платоспроможного попиту та інвестиційний процес, а його основними інструментами – податкова грошово-кредитна політика держави та бюджетне регулювання. Значний вплив на К. е. в окремих розвинених країнах світу у 90-х XX ст. мав відтік капіталу з постсоціалістичних країн. Основні особливості сучасних К. е.: 1) вони менш глибокі, але відбуваються частіше; 2) замість надвиробництва товарів, яке спостерігалося під час криз у минулому, нині має місце надвиробництво основного капіталу; 3) відсутнє різке зниження цін, яке мало місце раніше; 4) скоротилась фаза кризи і депресії й відповідно збільшились фази пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, сучасні кризи все більше піддаються регулюванню; 6) посилилась синхронізація криз (за винятком 90-х XX ст.)
Loading...