Ліве кейнсіанство – радикально-реформістський варіант розвитку кейнсіанської теорії, спрямований на розробку довготермінової стратегії макроекономічного регулювання народного господарства на основі національного планування і важливих соціальних реформ. Обгрунтоване в 50-х XX ст. у працях видатних його представників Дж. Робінсон (Англія), П. Сраффа (Італія), Н. Калдор (США), Л. Пазінетті (Італія) та ін. Заперечуючи тезу неокласиків про можливість вимірювати фізичну величину капіталу незалежно від цін і відносин розподілу, Дж. Робінсон і П.
Сраффа встановили існування такої залежності, зокрема залежність величини капіталу від динаміки цін виробництва, що, своєю чергою, залежить від співвідношення прибутку та заробітної плати в межах чистого продукту. На підставі цього вони довели беззмістовність визначення норми прибутку “граничним продуктом капіталу”. На противагу твердженням неокласиків, що відносне зниження норми прибутку спричиняє заміну праці капіталом (або перехід до більш капіталомістких методів виробництва), обгрунтували положення про те, що однакова норма прибутку може відповідати різним рівням капіталоозброєності, оскільки в межах
сукупного капіталу існують капітали з різним періодом обороту, неоднаковою ефективністю тощо, тобто бездоказовим є твердження неокласичної школи про зв’язок між граничними продуктами факторів виробництва та їх цінами, а отже, й концепція розподілу доходів на основі попиту і пропозиції. У своїй моделі економічного зростання і розподілу Робінсон спирається на теорію недоспоживання (а С. Сісмонді – й на положення К. Маркса про кінцеву причину економічних криз) та виділяє два сектори: інвестиційних товарів (виробництва засобів виробництва) і предметів споживання – й головною рушійною силою капіталістичного відтворення вважає інвестування. Вона, зокрема, доходить висновку, що норма прибутку дорівнює темпам нагромадження капіталу (темп нагромадження капіталу визначає норму прибутку). Розглядаючи далі проблему споживання із прибутку та споживання із заробітної плати, Робінсон дійшла висновку, що перше спричиняє збільшення попиту, зростання цін і, отже, перевищення темпів нагромадження показника норми прибутку. Заощадження із заробітної плати зумовлюють зменшення попиту, зниження цін, норми прибутку нижче від темпів нагромадження. Отже, норма прибутку в моделі економічного зростання і розподілу Робінсон визначається темпами нагромадження капіталу і схильністю до заощаджень. Своєю чергою, темпи нагромадження капіталу не можуть бути довільними, існує їх оптимальний рівень, що має забезпечувати такий розподіл національного доходу, за якого зростання ефективності попиту супроводжується зростанням виробництва. За високого темпу нагромадження встановлюється надмірна частка прибутку в національному доході та зменшується частка працівників, що спричиняє інфляційні процеси. Із зниженням темпів нагромадження різко зменшуються норма і частка прибутку, що послаблює стимули економічного зростання і призводить до стагнації економіки. Така ситуація можлива і за надто високої норми прибутку, зумовленої монополістичними тенденціями в економіці. Монополії посилюють нерівномірність у перерозподілі національного доходу. Ці негативні тенденції, на думку Робінсон, долаються боротьбою профспілок за підвищення ставок номінальної заробітної плати. Якщо таке підвищення сприятиме зростанню реальної заробітної плати тією ж мірою, що й зростанню виробництва на душу населення, економіка може нагромаджувати капітал і збільшувати виробництво темпами, що відповідають темпам технічного прогресу. Робінсон доходить висновку, що в умовах конкуренції підвищення заробітної плати визначає зростання продуктивності праці, а не навпаки, і що таке підвищення – водночас стимул технічного прогресу. Прогресивним у Л. к. є пошук шляхів вирішення кардинальних проблем сучасного капіталізму обмеженням влади монополій, перерозподілом національного доходу на користь широких верств населення за рахунок монополій. У такому ж напрямі повинна діяти й держава щодо скорочення військових витрат і збільшення витрат соціальних. Ці заходи, підкріплені вимогами профспілок, могли б значно підвищити рівень споживання широких верств населення, послабити конфлікт між виробництвом і споживанням, а отже, й гостроту економічних криз. Однак невиправдано оптимістичною є, зокрема, переконаність Робінсон, що підвищення заробітної плати може стати в майбутньому результатом свідомої політики “освічених монополістів”, які розуміють, що воно формує попит і стимулює технічний прогрес. Якнайповніше таку політику “освічених монополістів” може втілити у життя сучасна держава. Водночас на соціально-економічну політику держави впливають не лише вимоги профспілок щодо підвищення заробітної плати, а й протилежні за своєю спрямованістю фактори, у т. ч. союзи підприємців, фінансовий капітал, ТНК, рекомендації прихильників неокласичного напряму, які виступають за скорочення соціальних витрат. Використовуючи в аналізі окремі елементи Марксової теорії відтворення, Робінсон та інші прихильники Л. к. не беруть до уваги окремі її положення. Зокрема, у структурі вартості сукупного суспільного продукту не враховують вартість сировини і частину національного доходу, що спрямовується на особисте споживання капіталістів. Науково некоректною є й спроба Калдора виділити дві стадії у розвитку капіталізму, виходячи лише з обсягів нагромадження капіталу і не враховуючи найважливіші елементи економічної системи, передусім відносини власності, господарський механізм.
Loading...