Особистий подохідний податок – податок, який вилучають з особистих доходів, передусім із заробітної плати найманих працівників і службовців. Економічна основа О. п. п. – зростання виробництва на душу населення і споживання, номінальної та реальної заробітної плати. У США до першої світової війни ним був податок на нерухоме майно (на земельну власність, будівлі, споруди та ін.), а після другої світової війни – подохідний податок, оскільки основна маса населення у XVIII-XIX ст. була фермерами, власниками дрібних майстерень, заводів, домовласниками
та ін. О. п. п. було тимчасово встановлено 1861 у США в період громадянської війни. Він проіснував до 1871, відтак був скасований. У 1913 О. п. п. було відновлено, але він поширювався на найманих працівників: вилучався з чистих доходів у сумі 3 тис. дол. і більше, а середня заробітна плата американського робітника становила на той час менше 1 тис. дол. У наступні кілька десятиріч неоподатковуваний мінімум зменшувався і зростав, але до другої світової війни заробітна плата основної маси робітників була нижчою від такого мінімуму. Під час війни неоподатковуваний мінімум було знижено (для одиноких до 750 дол., для сімейних –
до 1200 дол.), внаслідок чого наприкінці війни із заробітної плати робітників і службовців вилучалося до 13% річних заробітків. З 1970 по 2003 реальна заробітна плата найманих працівників у розвинених країнах світу зросла в середньому в 2,5 – 4,5 разу, що зумовило розширення податкової бази О. п. п., з одного боку, і зростання його частки в заробітній платі найманих робітників і службовців, а також у загальній сумі податкових надходжень – з іншого. Внаслідок цього в Данії, Новій Зеландії частка О. п. п. в загальному обсязі податків становила в середині 90-х понад 50%, в Австралії, Фінляндії – до 45, у Канаді, Швеції – до 40, у США, Бельгії, Швейцарії – понад 30%. У 1965 сімейні робітники і службовці сплачували у США до 16% податку зі своєї заробітної плати, 2003 – 9,1%, а бездітні – 24,1%; у Канаді ці дані відповідно становили 14,5 і 24,6%; у Франції – 15,1 і 26,8%; Німеччині -19,5 і 41,9%; в Італії – 14,2 і 27,2%; Польщі – 29,2 і 31,2%; Японії – 13,2 і 17,4%; в Кореї – 6,2 і 6,8%; Швеції – 21,6 і 30,8%. З урахуванням сплати коштів до фондів соціального страхування із заробітної плати середнього американського найманого працівника вилучалася приблизно третина його заробітку. В США та деяких інших розвинених країнах світу спостерігається зниження ступеня прогресивності О. п. п. Так, за неоподатковуваного мінімуму 700 дол. вилучалося 3% середньої заробітної плати, а за річної суми доходів понад 1 млн ставка О. п. п. зростала до 91%. У 1964 максимальна ставка цього податку була знижена до 77%, у 1965 – до 70%, у 1972 – до 50%, у 80-ті максимальна ставка О. п. п. була знижена до 28% (щодо федерального О. п. п.). У США наприкінці 2000 існували три категорії доходів, що оподатковуються за ставками у 15, 28 і 34%. Зниження прогресивності податкових систем супроводжується масовим ухилянням вищих верств населення від сплати законодавчо встановлених ставок О. п. п. За оцінкою американського економіста та історика Ф. Ландберга, 1% платників податків, яким належить понад 70% власності, що приносить дохід, сплачували у 60-ті менше 15% загальної суми податків. Значна частина вилучених у працівників через механізм оподаткування доходів повертається до них у формі соціальних витрат (витрат на розвиток освіти, охорони здоров’я, охорони довкілля та ін.). В СРСР О. п. п. становив 13%. У 2000 такий податок в Україні (некоректно названий прибутковим) із середньої заробітної плати становив 10%, з доходів понад 1000 грн – 40%. Неоподатковуваний мінімум – 17 грн. У 2004 прогресивну ставку оподаткування ліквідовано і встановлено єдину у розмірі 13%, що найбільш вигідно для кланово-номенклатурної еліти. У 1992 вилучено 150 млрд крб О. п. п. (3% ВВП), у 2000 – 6,4 млрд грн (3,6% ВВП), у 2003 – 13,5 млрд грн (5,1% ВВП).
Loading...