Політологічний словник
Панісламізм – релігійно-політична ідеологія і практика, в основу якої покладено концепцію єдності мусульман планети і необхідності їхнього згуртування в єдиній ісламській державі. Ідеї IL, висунуті в 70-х роках XIX ст. турецьким просвітителем Н. Кемалем, отримали подальший розвиток у працях ісламського реформатора Джамала ад-діна аль-Афгані. Інші прихильники П. послідовно виступали за створення єдиної мусульманської держави, яка протистояла б західним державам. Гасла П. сприяли успішній боротьбі проти колоніалізму,
активізації національно-визвольного руху народів Індії, Індонезії, Судану та інших країн. Перемога Жовтневої революції (1917 p.) у Росії стимулювала практику використання ідей П. для “боротьби проти комуністичної експансії”. У свою чергу, гасла боротьби проти П. стали своєрідним приводом – виправданням великомасштабних репресій сталінського режиму проти мусульманських релігійних діячів, керівних кадрів і інтелігенції всіх республік СРСР. Після закінчення Другої світової війни гасла П. було використано в ході спроб створити ряд військово-політичних блоків мусульманських країн, що відповідають інтересам
колоніальних держав. Після краху колоніальної системи на основі ідей П. створюється більш поміркована і гнучка концепція єднання мусульман світу – концепція ісламістської солідарності. Вона містить як ідеї суспільно-політичної інтеграції мусульман, так і ідеї ісламізму мусульманського суспільства. Рух ісламської солідарності, що охопив більшість країн мусульманського світу, одним із своїх завдань вбачає підтримку багатими державами бідних країн. Оскільки лідером руху є Організація “Ісламська конференція” (ОІК), то велика кількість статутних цілей і завдання цієї організації стали своєрідними цілями – гаслами руху. Серед них такі: координація дій мусульманських держав у міжнародних організаціях і захист гідності, незалежності і національних прав усіх мусульманських народів. Створені під егідою ОІК численні міжнародні мусульманські банківські, науково-технічні, дослідні, освітні, інформаційні установи сприяють реалізації завдань руху ісламської солідарності. Учасниками руху розроблено проекти формування ісламського спільного ринку й організації об’єднаних ісламських націй зі своєю радою безпеки. На сьогодні панісламістські рухи не наголошують на створенні ісламського халіфату, мова йде насамперед про єднання мусульман відносно Заходу (передусім США) і Ізраїлю. Ісламістські рухи на сьогодні з’являються як реакція соціальних груп, розчарованих провалами “світського націоналізму” або напругою, що її викликала політика модернізації. Основними ідеологічними і пропагандистськими центрами руху ісламської солідарності є Всесвітня ісламська ліга (зі штаб-квартирою в Мецці) і Всесвітній ісламський конгрес (зі штаб-квартирою у Карачі). В їхніх засобах масової інформації є чимало публікацій, що розвивають ідеї “єдиної ісламської нації”, “єдиної ісламської держави”, “ісламського халіфату”, “Сполучених штатів ісламу” та ін. їхні автори майбутнє мусульманського суспільства вбачають у єдиній ісламській державі або в конфедерації мусульманських країн. Надійними кроками на шляху до цієї мети розглядають започатковані в останні два десятиліття заходи для зміцнення позицій ісламу в різних країнах світу, такі, як запровадження мусульманських законів у Пакистані, Ірані, Афганістані, підготовка до здійснення аналогічних заходів у ряді інших країн, входження в ОІК молодих держав Центральної Азії, а також Азербайджану, розгортання будівництва ісламських центрів, мечетей, мусульманських навчальних закладів у країнах Азії, Африки, Європи й Америки, бурхливе відродження ісламу в Росії. Поряд з доцентровими тенденціями в ісламському світі існує і низка факторів, що перешкоджають ісламській консолідації (наприклад, наявність в ісламі різних конфліктуючих між собою напрямів, насамперед сунізму і шиїзму). Гострою проблемою на шляху ісламського єднання є династичні, міждержавні, етнічні і кланово-племінні протиріччя, а також проблеми “розділених народів” (Курдистан, Белуджистан, конфлікти між Іраком і Іраном, Йорданією, Кувейтом, Сирією, між Туреччиною і Сирією, Лівією, Саудівською Аравією й Алжиром, Суданом і т. ін.).
Левин З. И. Развитие основных течений общественно-политической мысли в Сирии и Египте. – М., 1972; Степанянц М. Т. Ислам в философской и общественно-политической жизни. – М., 2001; Политологическая энциклопедия. – М., 2003.
А. Кудряченко
Loading...