Політика інноваційна – комплекс заходів і важелів держави та наддержавних органів, спрямованих на створення сприятливих умов для інноваційної діяльності, в тому числі формування інноваційних ідей і проектів, конструювання науково-дослідних зразків нововведень, їх освоєння і просування на ринок. П. і. – складова науково-технічної політики держави; її елементами с обгрунтування концепції П. і., стратегічної мети, принципів і засобів реалізації. П. і. здійснюється за допомогою економічних, правових, організаційних та адміністративних
важелів. Найважливішу роль відіграють податкова, кредитна, бюджетна, амортизаційна, структурна, наукова, кадрова політика. Суб’єктами П. і. в межах національних країн є федеральний і регіональні рівні влади, великі корпорації, передусім ТНК, наукові центри і товариства; в контексті типів і форм власності (а отже, секторів, укладів економіки) – державний, колективний, приватний і наддержавний. На приватному рівні інноваційну діяльність у розвинених країнах світу здійснюють здебільшого венчурні підприємства, винахідники; на колективному – наймогутніші корпорації, частка яких у фінансуванні прикладних НДДКР
домінує. Комплексність, системність П. і. передбачає цілеспрямовану та активну підтримку державою всіх стадій інноваційного процесу: 1) створення нового виробу (в т. ч. організаційних та інших новинок); 2) здійснення НДДКР; 3) підготовки та організації серійного виробництва продукції; 4) підготовки та організації збуту, що розпочинається паралельно з виробництвом; 5) просування нового товару на ринок; 6) вивчення нових ринків збуту й закріплення на них уже створених, але кращих за якістю товарів і початкового етапу створення досконаліших принципово нових товарів. Науково обгрунтована концепція П. і. формується на основі довготермінових прогнозів науково-технічного прогресу (складової економічного та суспільного прогресу); формування інноваційної інфраструктури й потужного інформаційного сектору економіки. На базі таких прогнозів обгрунтовуються найважливіші пріоритети П. і., створюються державні інноваційні програми, в яких формується стратегічна мета, визначаються провідні науко – та інформаційномісткі галузі економіки для реалізації цих програм, формується законодавча база, ведеться пошук джерел інноваційних інвестицій, готуються кадри, здійснюється матеріально-технічне забезпечення (передусім створенням економічної, інформаційної та інноваційної інфраструктури) та ін. Інноваційна структура охоплює створення технополісів, технопарків, технологічних центрів, науково-дослідних консорціумів, інноваційних банків, інжинірингових центрів і фірм тощо на державному та регіональному рівнях. Для просування нововведень на ринок необхідні сучасні маркетингові дослідження, значні капітали, новітня інфраструктура, впровадження інновацій у сфері організації виробництва тощо, мобілізація значних інвестицій, створення конкурентного середовища, використання потужних стимулів до інноваційної діяльності, формування інтелектуального, наукового потенціалу нації, комплексна система державної підтримки нововведень на всіх стадіях тощо. Крім того, необхідне вдосконалення чинної та створення нової законодавчої бази в інноваційному секторі. За умов глобалізації економіки П. і. держави повинна оптимально поєднуватись з наддержавним регулюванням інноваційної діяльності, як це здійснюється в ЄС.
Loading...