Посткейнсіанство – нова школа (течія) в розвитку кейнсіанської теорії, виникла в 60 – 70-х XX ст. як поєднання ідеї лівого кейнсіанства та критиків ортодоксальних положень кейнсіанської теорії у формі неокласичного синтезу, а також окремих положень марксистської теорії та інституціоналізму, об’єднаних на основі боротьби з неокласичним напрямом політекономії з метою завершення кейнсіанської “революції” в економічній теорії й створення якісно нового синтезу макро – і мікроекономіки. Представники: П.-С. Вайнтрауб, П. Девідсон,
X. Мінські та ін. Для здійснення такого синтезу посткейнсіанці передусім розширили сферу макроекономічного аналізу (предмет дослідження), включивши до нього зміни, що відбуваються в структурі фінансової системи, зокрема, фінансових активів у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів, а отже, функціонування та розвитку ринку капіталів. З огляду на високий ступінь замінюваності таких активів сучасними грошима зміни грошового попиту впливають на всю сукупність грошових і фінансових активів, передусім на їх структуру, що, своєю чергою, зумовлює певні зміни у процесі виробництва, зокрема в обсягах інвестицій в економіку.
Важливе значення при цьому має проблема джерел формування таких активів, а також заборгованості різних економічних суб’єктів (компаній, банків, держави, населення та ін.), а отже, економіки країни, що базується на заборгованості, допустимих меж такої заборгованості, впливу інфляції та відсоткових ставок на ці процеси та економічне зростання загалом. До предмета макроекономічного дослідження посткейсіанці включили проблеми ціноутворення за недосконалої конкуренції (впливу на процес ціноутворення монополій, в т. ч. олігополій), а також держави та сильних профспілок, що означає дослідження проблем ціноутворення за сучасного регульованого ринку, передусім ринку робочої сили і товарів. Основою таких змін вони вважають панування договірної або контрактної економіки, оскільки купівля – продаж робочої сили здійснюється у формі колективних договорів на коротко – та середньо-термінові періоди, а витрати на робочу силу є основним елементом витрат виробництва. Це зумовлює незначну гнучкість і, на думку теоретиків П., є головною причиною інфляції. За цих умов стимулювання виробництва за рахунок зростання державних витрат і дефіцитів державного бюджету більше не вважається основним інструментом регулювання ефективного попиту. Такі дефіцити позитивно впливають на реальне зростання виробництва лише за економічної кризи (наявності вільних виробничих потужностей і трудових ресурсів). Для одночасного розв’язання проблем безробіття та інфляції треба досягти національної згоди завдяки політиці доходів, головна роль у якій належить державі, зокрема в регулюванні заробітної плати, що суперечить найважливішим ідеям неокласичної школи. П. значною мірою збігається з неокейнсіанством, однак є ширшим поняттям, оскільки охоплює й ідеї ортодоксального кейнсіанства. Важливою заслугою представників П. є й те, що вони показали хибність: по-перше, концепції про визначення доходів усіх виробничих факторів, а також норми прибутку їх граничними продуктами; по-друге, про здатність механізму вільної ринкової конкуренції забезпечити рівновагу економічної системи; по-третє, ігнорування сфери розподілу в поясненні цін на товари і пропозицію факторів виробництва; по-четверте, аналогічне ігнорування розподілу національного доходу при з’ясуванні обсягу капіталу; по-п’яте, тлумачень про безпосередню залежність між капіталом і працею, з одного боку, і прибутком та заробітною платою – з іншого; по-шосте, тези неокласиків про капітал як єдину неструктуровану цілісність, що складається з активів з однаковим періодом обігу. Це, своєю чергою, доводить хибність положення, що із збільшенням співвідношення між заробітною платою і прибутком відбудеться перехід до більш капіталоємних методів виробництва; по-сьоме, намагання перенести окремі висновки, отримані на мікроекономічному рівні, на рівень макроекономіки.
Loading...