Правильність мовлення
Стилістика української мови
Правильність мовлення
Правильність чого-небудь (дії, вчинку, висловлювання) – це його істинність, відповідність певним явищам дійсності. Основою семантики слова “правильність” є те, що позначається прикметником “правильний” – той, який відповідає тепер чи відповідав у минулому тому, що насправді існує або існувало.
Правильність мовлення – одна з його суттєвих ознак. Це, з одного боку, повна відповідність мовлення нормам літературної мови, а з другого – одна з основ мовленнєвої культури.
Потрібно
Тільки широкий розвиток мови, багатство її лексики і фразеології, точність фонетичних і граматичних форм мови, усталеність усіх мовних норм забезпечує належний рівень мовленнєвої правильності і, отже, культури кожного, хто послуговується певною мовою. Найвищий рівень користування мовою – це досконала стилістика мови, її найширший вияв у кожному індивідуальному мовленні. Правильне в мовленні наочно пізнається в порівнянні з неправильним. Виявлення неправильного в мовленні слугує імпульсом до встановлення правильного. Правильність і неправильність властиві лише мовленню, бо в мові як системі, що становить колективний, всенародний продукт, який зафіксований у різноманітних наукових джерелах, усе правильне, нормативне.
Правильність мовлення має суто лінгвістичне підгрунтя і встановлюється на основі зв’язку мовлення із системою мови. Правильність – одна з найголовніших комунікативних ознак мовлення. Правильність мовлення є, по суті, об’єктом шкільного навчання. Програма середньої школи передбачає формування навичок правильного мовлення, але, звичайно, з досить широкою орієнтацією шкільного вчителя на озброєння учнів також і основами стилістики, бо лише так досягається найвищий рівень мовленнєвої культури будь-кого.
Норми української мови допускають паралельні форми: директорові, Харченкові, товаришеві, секретареві, ведмедеві, Олексієві і (рідше) директору, Харченку, товаришу, секретарю, ведмедю, Олексію. Закінчення – ові, – еві, – єві природніші для іменників чоловічого роду, що є назвами осіб чоловічої (зрідка й жіночої) статі. Слова з такими закінченнями переважають у народно-літературній мові, особливо в творах українських дорадянських письменників: А її батькові низенько кланямось я (В. Білозерський); Батьку мій рідний, порай мені, Як синові, що мені робить? (Т. Шевченко).
Стилістично невдалим є вислів: Слово надається представнику цукрового заводу громадянину Іваненку Петру Охрімовичу. Надмірне вживання іменників чоловічого роду із закінченням – у робить вислів одноманітним, безбарвним. Стилістично вмотивованішою була б така синонімічна форма цього речення: Слово надається представникові цукрового заводу громадянинові Іваненку Петрові Охрімовичу.
У розмовно-побутовому й публіцистичному мовленні трапляються неприйнятні мовленнєві неправильності, які суттєво дискредитують літературне українське мовлення. Зрештою, такі мовленнєві негативи широко відомі, про них уже немало говорено й писано. Дехто з мовців, наприклад, забуває, що українське не дивлячись на відповідає російському не глядя на, напр.: А дівчата наче й не дивилися на Василя, одказали йому “доброго здоров’я”, не піднімаючи очей від землі. Одні дівчата вміють розглядати, не дивлячись прямо в очі (І. Нечуй-Левицький); а незважаючи на відповідник російського несмотря на; не підписка газет, журналів, а передплата; складати екзамени, заліки, а не здавати (але Ми здали речі в камеру схову; відчиняти або відмикати двері (замком), а не відкривати та ін.).
Отже, правильність мовлення – одна з основ його стилістичності, складовими якої є точність, логічність та інші позитивні ознаки мовлення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...