Право власності – санкціоноване державою законодавче закріплення вольових відносин власності між людьми у правових законах, актах і нормах, які є формою вияву відносин економічної власності. Найузагальненіші форми П. в. – володіння, розпорядження і користування. Володіння – відношення суб’єктів до своїх або чужих об’єктів (речей), реальне панування особи над своїми речами. Розпорядження – одна з правомочностей власника речі, форма реального володарювання над нею, завдяки якій відбувається її відчуження – продаж, дарування
та ін. Користування – одна з правомочностей власника речі, яка полягає у можливості експлуатувати її, вилучати корисні властивості у процесі споживання. Вольові відносини власності відмінні від виробничих відносин (економічної власності) передусім тим, що як форма їх вияву визначаються ними, усвідомлюються, залежать від волі людей, є складовою надбудовних відносин, а отже, не є матеріальними. Оскільки вольові відносини власності визначаються державним і наднаціональним законодавством, в якому втілено потреби, інтереси та волю передусім економічно й політично панівного класу, а в межах останнього ведеться
боротьба між окремими прошарками за здійснення неоднакових за змістом форм і методів державного регулювання тощо, а також внаслідок більшої консервативності правових відносин (зокрема, недосконалості самого механізму прийняття нових законів, вищої динамічності реальної економічної власності та неможливості повного врахування такої динаміки у П. в. та ін.), П. в. з різною мірою адекватності виражає відносини економічної власності. Консерватизм П. в. значною мірою виявляється у відсутності в Україні, Росії та деяких інших т. зв. постсоціалістичних країнах ефективного патентного та ліцензійного права, внаслідок чого у процесі масової міграції вчених з цих країн вивозяться і ноу-хау. Вольове відношення власності індивіда завжди пов’язане з речами, володінням, розпорядженням і користуванням ними (відображає взаємодію людини з речами), з одного боку, та відповідними відносинами між людьми щодо можливості одних та неможливості інших володіти, розпоряджатися і користуватися такими речами – з іншого. Західні економісти, як правило, у П. в. розглядають лише одну зі сторін вольових відносин власності, до того ж менш важливу – ставлення індивіда до речі (див. Власність економічна). Значного поширення набула характеристика власності як контролю за ресурсами, вперше запропонована австрійським економістом К. Менгером. Оскільки власність, на його думку, своєю кінцевою основою має існування меншої кількості благ порівняно з потребами в них (доступністю до їх розпорядження), то ця невідповідність може бути розв’язана за допомогою інституту власності. Отже, визначальною у відносинах власності є їх винятковість, а загалом ці відносини – сукупність таких винятків з вільного доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. За відсутності цих винятків ресурси перетворюються на нічийні, а отже, не можуть належати нікому і не стають об’єктом власності. Вилучення інших осіб з вільного доступу до ресурсів означає специфікацію П. в. на ці ресурси, створення умов для набуття П. в., їх чіткої визначеності тими, хто вище цінує такі ресурси і може отримати з них більше користі. Це передбачає купівлю і продаж П. в. на певні дії щодо можливості отримання найбільшої користі з благ суб’єктами, які найвище цінують можливості виробництва або розваги, що надаються цими правами. У такому ж неконструктивному контексті відносини власності трактують окремі вітчизняні і російські економісти. На думку Р. Коуза, різні суб’єкти, придбавши П. в., комбінують їх таким чином, щоб передбачувана цими правами діяльність внаслідок ухвалення найефективніших рішень давала дохід з найвищою ринковою цінністю. Своєю чергою, ухвалення ефективних рішень і наявність сильніших стимулів у суб’єкта господарювання щодо співвідношення вигод і збитків від його рішення для іншого суб’єкта залежать від повноти і визначеності П. в. Завдяки цьому, на думку західних учених, відбувається оптимальний та ефективний розподіл ресурсів. Якщо основними елементами (або “пучками” – за визначенням Р. Коуза, А. Алчіана та ін.) П. в. раніше називали три базові елементи (володіння, розпорядження і користування), то англійський учений-правник А. Оноре розглядає П. в. як володіння “пучком” із 11 таких прав. До них належать: 1) право володіння (або виняткового фізичного контролю за матеріальними благами); 2) право використання корисних властивостей матеріальних і нематеріальних благ для себе; 3) право управління (право вирішувати, хто забезпечить ефективне використання таких благ і механізм такого використання); 4) право на дохід (право на користування результатами від використання матеріальних і нематеріальних благ); 5) право на відчуження, споживання, зміну або знищення таких благ, що має назву “право суверена”; 6) право на безпеку (право на захист від експропріації благ і можливої шкоди, збитків від зовнішнього середовища); 7) право на передання благ у спадок; 8) право на безтерміновість володіння; 9) заборона використовувати блага у такий спосіб, який заподіює збитки довкіллю; 10) право на відповідальність у формі стягнення (можливості вилучення блага для сплати боргу); 11) право на існування інститутів і процедур, за допомогою яких можна відновити порушені правомочності, що має назву “право на остаточний характер”. У наведеній класифікації окремі “пучки” П. в. (або частка прав щодо використання ресурсів – за словами американського економіста Г. Демзеца) є або похідними трьох базових понять (володіння, розпорядження, користування), або ці поняття тлумачаться неадекватно, звужено. Так, володіння, розпорядження і користування матеріальними і нематеріальними благами передбачає право привласнення результатів від використання цих благ, право на передання благ у спадок, право на безтерміновість. За сучасних умов західна економічна та юридична науки виокремлюють лише П. в. приватної і П. в. державної. Це не відповідає реаліям дійсності (або відповідає реаліям минулих століть) і є свідченням консерватизму П. в. щодо відносин економічної власності. Щоб подолати цей консерватизм, слід обгрунтувати стільки режимів П. в., скільки існує основних форм власності, передусім типів власності – приватної, колективної і державної (у разі служіння держави загальнонаціональним інтересам державна власність трансформується в суспільну) та наддержавної. Загальна закономірність еволюції П. в. – поступове послаблення інституту приватної власності та відповідне посилення інституту прав колективної та державної власності. Так, в 60-х XX ст. у США держава набула право відчуження в разі необхідності певної земельної ділянки, що перебувала у приватній власності, тобто здійснювати примусову експропріацію всієї сукупності П. в. за справедливої компенсації заподіяних приватному власникові збитків, а наприкінці XX ст. таке відчуження означало державне регулювання процесу використання приватної власності для забезпечення охорони здоров’я, загального добробуту, безпеки тощо, обмеження прав власника й орендаря в інтересах держави та суспільства (див. Регулювання-використання земель).
Loading...