Предмет політичної економії – система відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил і певна сукупність об’єктивних економічних законів, які управляють такою взаємодією в усіх сферах суспільного відтворення. На відміну від цього розгорнутого визначення, у коротке включаються лише закони еволюції відносин економічної власності та управління нею у різних сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил. Процес діалектичної взаємодії відносин економічної власності і продуктивних
сил формує суспільний спосіб виробництва. Його вирішальною і динамічною стороною є продуктивні сили. Водночас провідну роль у класифікації певних суспільних способів виробництв, виокремленні їх типів відіграють відносини економічної власності на засоби виробництва, зокрема спосіб соціально-економічного поєднання працівників із засобами виробництва. Визначальна роль відносин економічної власності передбачає, що й кожна окрема політекономічна категорія (її неправомірно ототожнювати зі структурою економічної категорії, незважаючи на їх значний збіг) виражає передусім певні елементи суспільної форми у взаємозв’язку
з відповідним речовим змістом. Така суспільна форма економічного об’єкта, явища або процесу дістає в межах окремої економічної системи специфічну назву. Зокрема, будь-яка вироблена річ за умов товарного виробництва – без урахування суспільної форми – продукт праці, а з урахуванням її – товар. У єдності двох сторін суспільного способу виробництва речовий зміст товару характеризується як споживна вартість, а суспільна форма, в якій у діалектично знятому вигляді існує такий зміст – вартість. Водночас категорія “товар” ще не розкриває специфіки певного способу виробництва (феодального, капіталістичного та ін.). Таку специфіку виражає, наприклад, категорія “капіталістичний товар”, а в його межах – монополістичний товар, товар індивідуального товарного виробництва, транснаціональний товар та ін. Найскладнішою теоретико-методологічною проблемою для з’ясування суспільної форми будь-якої категорії за товарного виробництва є його відокремлення (знаходження спільних ознак і відмінностей) від відповідної форми, що відображає еволюцію товарно-грошових відносин, товарного способу виробництва. З урахуванням вимог системно-структурного підходу взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва можна досліджувати як загалом, так і виокремленням підсистем та елементів цих сторін, розмежуванням відносин економічної власності за окремими сферами суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Окремими підсистемами, зокрема, можуть бути відносини економічної власності між різними суб’єктами щодо привласнення засобів виробництва, робочої сили, результатів наукових досліджень, інформації тощо у різних сферах суспільного відтворення. П. п. е. є вужчим, ніж предмет економічної теорії, тому політична економія досліджує ці підсистеми в контексті відносин економічної власності. Так, відносини менеджменту стають об’єктом вивчення щодо характеристики відносин між менеджерами і найманими працівниками, менеджерами і власниками засобів виробництва, між різними ланками менеджерів, передусім у сфері безпосереднього виробництва, створення та привласнення необхідного і додаткового продуктів. Глибинна сутність відносин економічної власності розкривається в законах власності (привласнення), що властиві окремим типам власності (приватній, колективній, державній і наддержавній) та конкретним формам кожного з цих типів. Закони окремих типів власності за певних суспільних способів виробництва наповнюються специфічним змістом. Закони власності пронизані внутрішніми суперечностями, що є рушійною силою розвитку типів і форм власності. Суперечності існують між типами і між формами власності. Темпи розвитку певних типів і форм власності залежать від їх відповідності рівню, характеру і структурі елементів продуктивних сил, передусім інтересам основної продуктивної сили – людини. Наймогутнішою і найстабільнішою є економічна система, в якій оптимально поєднуються різні типи та форми власності (узгоджуються приватні, колективні та суспільні інтереси), а конфлікти між ними вирішуються передусім за допомогою господарського механізму. Істотна відмінність П. п. е. від предмета економічної теорії полягає в тому, що перший в широкому значенні є соціальним, правовим, політичним, національним і психологічним аспектами власності (див. Власність). Крім того, із самого початку виникнення політична економія розглядалася як наука про мистецтво державного управління господарством, а економічну науку західні економісти трактували як чисту теорію, мета якої – обгрунтування універсальних закономірностей. Повне визначення П. п. е. поряд із політико-економічними аспектами включає окремі сторони суспільних відносин, що опосередковано впливають на економічну власність, та її взаємодії з розвитком продуктивних сил. У цьому випадку політична економія вивчає відносини економічної власності та влади у взаємодії з розвитком продуктивних сил, притаманні їм закони і суперечності, а також соціальні закономірності, економічну політику держави, природу людського духу, енергійність нації, розвиток основних інститутів суспільства.
Loading...