Про відкриття метафізичної реальності і зародження філософічної суб’єктивності
Філософія посбіник
Тема 1. ПОХОДЖЕННЯ ФІЛОСОФІЇ, ЇЇ ФУНКЦІЇ І РОЗДІЛИ
§ 2. Історичні витоки філософування
Про відкриття метафізичної реальності і зародження філософічної суб’єктивності
Подив, як і сумнів, також є фундаментальним філософогенним чинником. Можливо, чи не найпершим. Принаймні задовго до Р. Декарта, який, як відомо, наголошував на сумніві, про феномен подиву говорив, повторюючи Платона, у своїй “Метафізиці” Аристотель. “І тепер, і раніше подив спонукає людей філософувати”, – каже він. Людина міфу лише
Але сам подив, як і сумнів, корениться в освіті, у феномені школи. Протестний простір особистості, що виник внаслідок дистанціювання щодо відчужених книжних знань, відчужених мотивів оволодіння ними, покладений жорстким нормативним вишколом, став полем розрізнення банального і дивного, беззаперечного і сумнівного. Цьому просторові і судилося стати полем смислопошукових метафізичних питань. Тобто стати власне
Сумнів – зіткнення і суперечливе взаємоспілкування протилежних думок (мнений). Міф старанно відгороджувався від будь-яких положень, що могли похитнути його підвалини. Релігія також протистоїть сумнівам, тобто думкам, протилежним до положень її віри. Наявність хоча б двох протилежних думок у ній породжує потреби вибору між ними. Від вибору (грец. “аіресіс”) походить відоме всім слово “єресь”. Потреба вибирати між двома і більше варіантами тверджень з приводу одного предмета розхитує віру в його сакральну визначеність, оскільки збуджує думку, буквально інфікує носія сумніву роздумами. З власного досвіду знаємо, як сумніви забирають спокій, збуджують роздуми і хвилюють душу.
Те ж саме маємо і у подиві. Наведу як приклад свідчення Стефана Лейнера. Він прожив багато років у племені букувак, члени якого зовсім не знали феномена подиву. Дивного для них не існувало, оскільки диво завжди корелюється з нормою. Нормальне ж для них не було конституційно виділеним, як і для дошкільника. Відчуття норми і правила формує школа. Саме норма і правило є масштабом розрізнення банального і дивного.
Для людини, яка не має чіткого вишколеного уявлення про нормальне і ненормальне, святе і профанне, прекрасне і потворне, добре і зле, всі цінності зливаються з антицінностями. Все постає як норма. І тоді нас, як тих же міфоносіїв, перестають хвилювати і потворні вчинки, і підлість ближніх, і наша власна. Вишколене ж знання нормального завжди збуджує принаймні подив (дивно, як ви могли…), привідкриваю – чи за звичною нормальністю явища іншу, позанормальну, метафізичну площину природи. І породжує метафізичні питання: а що ще криється за цією, тепер вже оманливою, нормальністю? І що нормальнішим, звичнішим, освоєнішим і зрозумілішим уявлявся предмет, що раптом висвітлив свою несподівану позафізичну сутність, то більш враженою подивом стає наша душа. Сумніви, ревнощі, роздуми і пошуки відповідей не дають їй спокою. Знову вона у стані отого інфікованого тепер вже подивом філософствування.
Простір філософського мислення – це справді простір подиву. А ще він є простором любові до мудрого, розв’язання смисложиттєвих метафізичних питань, що рятує від божевілля і самовбивства. Людей завжди щиро хвилювало не надто багато явищ метафізичного світу. Головні – ві-ра, надія, любов. Любов завершує цей небагаточисельний ряд. Порушення норм віри, надії, а особливо – любові – розверзають бездонні прірви абсурду, який голосами спокуси закликає кинутись в нього у погибельному захваті. Любов же з вірою і надією закликають до мудрого протистояння абсурдові, до творчої, хоча і болісно-важкої, думки, спрямованої на віднайдення дивного виходу з подиву. Дивний вихід, знаходжуваний любовним потягом до мудрості, підтримуваний вірою і надією, знову приводить до норми стабільного метафізично-врівноваженого спокою.
Вищесказане дещо свідчить про природу отієї “любові до мудрості”, яка з грецької звучить як “філософія”. Виходить, що філософія – це “ненормальне”, екстремальне мислення. Метафізично-стабільний спосіб людського життя не потребує філософського дискурсивного роздуму. Сита, здорова, необізнана з болями і печалями світу людина не потребує філософії. Але хто з нас може бути впевненим у цілковитій убезпеченості від полону абсурду? То ж чи не мудріше дбати про готовність до ненормально-екстремальних ситуацій?
А вони, ці ситуації, здатні виникати “на рівному місці”. Наприклад, норми і правила, закарбовувані школою в душах її вихованців, завжди і скрізь вступали і вступають у суперечність з нахилами і уподобаннями реального життя, до якого школа, начебто, мала готувати. Поставте себе, будь ласка, на місце молодої людини, яка зіткнулась із подібною суперечністю. Ситуація, у яку вона потрапила, є явно екстремальною. Бо в ній вимагається вибір, підстави якого здебільшого є “за кадром” звичних реалій. І шкільні норми, начебто, є авторитетними, і правила реального життя – теж. Що обрати, як і чим змотивувати свій вибір?
З огляду на позірну рівнозначність варіантів вибору, подібну екстремальну ситуацію називають парадоксальною. Вона полягає у зіткненні двох докс (вірувань, думок, авторитетних норм чи принципів). Але саме у цьому парадоксальному зіткненні вони – ці докси – втрачають атрибут авторитетності. З одного боку, спалахує подив: а у що ж я вірив? З іншого – спалахує потреба у пошуку підстав віри в одну із докс, підстав, що перебувають “за кадром”, підстав метафізичних.
Подив вважають першим філософічним чинником, оскільки з ним поєднується відчуття і розпізнання парадоксу Подив привідкриває завісу над метафізичним світом. Подив ініціює метафізичні питання щодо підстав будь-якого екстремального вибору. У цьому сенсі він і є витоком філософування.
Багатотисячолітня історія культурної трансляції людського досвіду, що викристалізувалась в усталені форми освіти, зумовила появу у людей цілої низки суб’єктивних здатностей, з якими традиційно пов’язують філософування. Це – подив, сумнів, рефлексія, порівняння, тлумачення і розуміння. Вони стали суб’єктивними підставами становлення філософського світогляду і філософування.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...