Професійна (“академічна”) філософія в Україні ХІХ – початку ХХ ст

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ ХІ

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХІХ – ХХ СТ.

Професійна (“академічна”) філософія в Україні ХІХ – початку ХХ ст.

У 20 – 50-х роках ХІХ ст. важливими центрами філософської думки в Україні стають вищі навчальні заклади. Це, насамперед, Київська духовна академія, яка в 1819 р. прийшла на зміну Києво-Могилянській академії, університети у Харкові та Києві, ліцеї в Одесі та Ніжині.

На початку цього розділу уже зазначалось про поширення впливу західноєвропейських

ідей, зокрема німецької класичної філософії, в Україні в першій половині ХІХ ст., згадувались імена професійних філософів, які сприяли цьому процесові, знайомлячи своїх слухачів з філософськими ідеями Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Це був в основному період наслідування, запозичення, пересадження на український грунт чужих ідей. Проте він не пройшов даремно. На його грунті в другій половині ХІХ ст. зростають оригінальні філософські концепції, з’являються яскраві імена українських філософів – П. Юркевича, О. Козлова, В. Лесевича, Г. Челпанова, М. Грота, В. Зеньковською, П. Ліницького, О. Гілярова.

Памфіл

Данилович Юркевич (1827 – 1874) – український мислитель-філософ ХІХ ст., народився на Полтавщині в сім’ї священика. Навчався в Полтавській семінарії, потім – у Київській духовній академії, після закінчення якої залишився в ній працювати викладачем. У 1858 р. стає екстраординарним професором. З 1861 р. він очолює кафедру філософії Московського університету.

Основні філософські праці П. Юркевича: “Ідея”, “Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого”, “Із науки про людський дух”, “Матеріалізм і завдання філософії”, “Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта” та ін.

Юркевич був не тільки видатним мислителем – філософом, а й письменником і чудовим викладачем. Його лекції користувались величезним успіхом у слухачів. Це описує І. Нечуй-Левицький у своєму романі “Хмари”, де під іменем Дашковича зображений Юркевич: “Молоді студенти, приїхавши з усіх кінців Росії, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного… В його авдиторії було повнісінько студентів, котрі сиділи цілими лавами й купою стояли у порога, прийшовши з інших курсів… Дашкович промовив перше слово, і всі ряди голів, неначе по електричному потоку, разом схилились уперед, насторчившись слухати. І цілу лекцію так держались голови. І його мисля лилася чиста, як кришталь! Не було там ні одного слова зайвого, не до діла…” . Відомий російський історик В. Ключевський та російський філософ В. Соловйов, які були його слухачами, теж свідчать так само. Наприклад, В. Соловйов пише: “Юркевич був глибокий мисленник, чудовий знавець історії філософії, зокрема старої, і дуже добрий професор, що читав надзвичайно цікаві для фаховців і змістовні лекції…” .

Проте в Москві до Юркевича поставились вороже. Тодішня ліберальна преса накинулась на нього, як на політичного ворога. Причиною було те, що Юркевич різко виступив проти матеріалізму і, особливо, вульгарно-матеріалістичної праці М. Чернишевського “Антропологічний принцип у філософії”. У той період матеріалізм мав досить сильні позиції, а Чернишевський був черговим володарем дум молоді. Сам же Чернишевський і розпочав “полеміку” з Юркевичем. Однак, як зазначає Д. Чижевський, “цю полеміку… важко назвати інакше, як хрестовим походом темноти і некультурности, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами” . Цими нападками Юркевич був, фактично, знищений, студенти від нього відвернулись. Хоч він боровся за правду, боровся знанням, самостійною думкою, але перемогли в той час “неуцтво, нерозуміння, наслідування і інтереси моменту”. Життя його видалось трагічним: після смерті дружини (1873 р.) Юркевич тяжко захворів, був забутий його учнями, слухачами, твори його не видавались, і в 47 років він помер. Тільки в 1990 р. нарешті були видані філософські праці П. Юркевича, а до цього часу про нього в колишньому Радянському Союзі майже нічого не знали.

Філософські погляди Юркевича формувались під впливом філософії Платона і Канта. Він глибоко знав історію філософії від античності до сучасних йому філософських систем, давав серйозний аналіз різних концепцій, критикував як матеріалізм, так й ідеалізм за їх “абстрактність”, ігнорування конкретного, індивідуального.

Філософію П. Юркевича можна по праву назвати філософією людської душі, мікрокосмосу, пізнати який можна лише за допомогою людського серця. Він створює своєрідну філософську концепцію, так звану “філософію серця”, в якій показує себе прямим спадкоємцем філософської творчості Г. С. Сковороди.

Юркевич вважав, що філософія має бути повним і цілісним знанням, і саме тому вона не може обмежуватись пізнанням самого лише механізму світу, “…філософія намагається пояснити явища світу, що знаходиться перед нами або відкривається в нас із ідеї і за допомогою ідеї… пробує з’ясувати і обгрунтувати те світоспоглядання, котрого початки знаходяться в будь-якій людській душі і котре необхідно допускається релігійним і моральним життям людства” . Отже, вважає мислитель, філософія як цілісний світогляд є справою не людини, а людства.

Поняття “ідеї” пронизує всю творчість Юркевича. Без визнання ідеї, вважає він, жива і діяльна свідомість людини мала б деформоване уявлення про світ, оскільки людський дух змушений був би розлучитися при цьому зі своїми естетичними, моральними та релігійними прагненнями. Предмети пізнання нашого розуму – “ідеї” визначають усю діяльність і творчість суб’єкта. Проте “буття ідеї” – це не ствердження, що ідея “існує” так, як “існують” матеріальні об’єкти. Ідея не є те саме, що всі предмети в світі. Ідея має буття ідеальне, вона не є щось субстанційнє та реальне, а тільки “мислиме”. Вона – лише прообраз реальності.

В ідеї ототожнюється мислення та буття. Сама ідея пізнається як основа, закон і норма явища. Ідея є те, чим предмети повинні бути. Між ідеями та явищами, вважає Юркевич, стоїть творча воля Бога і люди.

Юркевич визначає три сфери буття: царство ідей, або “вічної правди” – “ноуменальний світ”; царство розумних істот – реальний світ; царство примарного існування тілесності – феноменальний світ. Між цими світами існує активна взаємодія, що й становить гармонію цілого світу.

Зрозуміти все це буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, а щодо індивідуального, то він принципово не здатний дати на це відповідь. Для розуму, “голови” непроникливою є глибина особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму і є вищою і глибшою від нього, Юркевич (як і Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називає “серцем”.

Філософія, яка грунтується на твердженні, що сутністю душі є мислення, вважає Юркевич, заперечує все суттєво-моральне у людини; любов замінює абстрактним розумінням обов’язку, розумінням, яке допускає не натхнення, не сердечні потяги до добра, а просте байдуже, “холодне” розуміння явищ. Так само ця філософія приводить до абстрактного поняття про суть Божу, визнаючи все багатство божественного життя як ідею, мислення, як світ без волі, без любові, лише з однієї логічної необхідності.

Мислення ж, за Юркевичем, не вичерпує всієї повноти нашого духовного життя. Органом душі виступає не лише головний мозок, а й усе людське тіло. А оскільки серце поєднує в собі всі тілесні сили, є їх “скарбником і носієм”, то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. Отже, можна констатувати, що загальне почуття душі, тобто почуття про наше духовно – тілесне буття, дає себе знати у серці, позаяк навіть найнепомітніші рухи у цьому почутті супроводжуються змінами у битті серця: “В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою котрого вони суть прояви не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини” .

Юркевич називає серце “центром душевного і духовного життя людини…, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань…” Продовжуючи розкривати глибину серця, Юркевич говорить, що воно є “центром морального життя людини…, в ньому з’єднуються всі моральні стани людини”. “…Серце є вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини… Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон…” [8, с. 3411. Серце є центром і релігійних переживань людини. Отже, світ як система життєвих явищ, сповнених краси, існує і відкривається передусім для глибокого серця, а звідси – вже для мислення.

Приділяючи значну увагу проблемам пізнання, Юркевич зазначав, що серце є центром і в усіх пізнавальних діях душі. Звичайно, розум, “голова” керує, планує, диригує цей процес, але серце – породжує його. Так, у відображенні дійсності, яка утворюється нашим мисленням на основі вражень від зовнішнього світу, він пропонує розрізняти два аспекти, дві сторони: 1) знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні; 2) той душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Саме у другому аспекті виявляється якість нашого душевного настрою. Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. “Дерево пізнання не є дерево життя”, – стверджує філософ. Не мислення утворює сутність людини, а життя її серця, її безпосередні та глибокі переживання, що походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає навіть раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання тільки тоді принесуть користь людині, коли вони знайдуть своє місце в серці. “…Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця можливий подвиг і самовідданість” .

Юркевич намагається пов’язати біблейське вчення про серце, за яким серце є прихованим, але основним життям духа, з християнським началом моральності і цим самим з’ясувати значення цієї моральності для потреб практичної філософії. Він виступає за “гармонійне відношення між знанням і вірою” і має надію, що саме у вченні про серце закладені основи релігійної свідомості людства.

Юркевич вважає, що людині притаманний так званий етико – естетичний погляд на світ, який безпосередньо виникає з природи серця. У працях “Із науки про людський дух” і “Мир з ближніми, як умова християнського співжиття” він розвиває деякі моменти своєї етичної теорії.

Історія людства, вважає мислитель, починається безпосередньо життям особи в спільному – в племені, роді; її моральність – це звичаї племені, а знання – авторитет старших. Не за себе, а за своє плем’я вона радіє і тужить; спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити з цієї ідеї думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає людина свою душу, одухотворяючи їх. “Живі потреби серця, що любить, що ще не охололо від досвіду, змушують людину бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого й одушєвленого. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хотіло б зустрівати істоти, що радуються, гріють одна одну теплотою любови, що є зв’язані між собою приязню та взаємним співчуттям. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє собі світ, що є гідний існувати” .

Ідеї Юркевича досить сучасні й актуальні, особливо коли йдеться про екологічне та моральне ставлення до природи й до інших людей. Він вірить, що егоїстичні прагнення не суть усі душевні прагнення, вони не можуть взяти верх. Людина завжди буде залишатись людиною, завжди буде визнавати право живих істот на життя, виявляючи інтерес до їхньої долі, викликаючи в серці співчуття, співпричетність і любов.

У творчості Юркевича, особливо в його “філософії серця”, яскраво виражена специфіка українського національного світобачення, основні його риси. Вона є виразом душі народу, його традицій, його духовності. “Філософія серця” Юркевича знаменує собою характерну рису українського романтизму.

Щодо інших представників української професійної (“академічної”) філософії, то варто зауважити, що проблеми філософії з позицій позитивізму розробляв В. В. Лесевич.

Володимир Вікторович Лесевич (1837 – 1905) – позитивіст другої половини XIX – початку XX ст. Його основні праці: “Спроба критичного дослідження основоначал позитивної філософії”, “Нариси розвитку ідеї прогресу”, “Позитивізм після Конта”, “Від Конта до Авенаріуса”, “Емпіріокритицизм як єдина наукова точка зору” та ін.

Георгій Іванович Челпанов (1862 – 1936) – психолог і логік, прихильник філософії неокантіанства. З 1892 по 1906 р. викладав філософію, логіку та психологію у Київському університеті. З 1907 р. працював у Москві – викладав в університеті, заснував і очолював Московський психологічний інститут. Основні праці: “Мозок і душа”, “Проблема сприймання простору в зв’язку із ученням про апріорність і вродженість”, “Вступ до філософії”, “Історія основних питань етики”, “Психологія”.

Чільне місце в історії філософії України, зокрема історії Київського університету, формуванні в ньому філософської культури належить О. М. Гілярову, чиє ім’я, як і імена багатьох українських мислителів, було не заслужено забуте.

Олексій Микитович Гіляров (1855 – 1938) – філософ, один з найвизначніших вітчизняних теоретиків і методологів історії філософії. Народився в Москві, у сім’ї відомого у свій час публіциста та філософа М. П. Гілярова-Платонова. З 1876 р. О. Гіляров почав серйозно вивчати історію філософії, навчаючись у Московському університеті. Сучасники Гілярова відзначають його феноменальні знання та різнобічну ерудицію. Він володів багатьма іноземними мовами.

У 1884 р. Гіляров починає свою викладацьку діяльність в Московському університеті, а з 1887 р. його життя і творчість були пов’язані з Києвом, з Київським університетом. З 1891 р. він професор університету, читає курс “Вступ до філософії” і курс з історії зарубіжної філософії. У 1922 р. його обрано академіком Всеукраїнської академії наук. Автор праць: “Платонизм, как основание современного мировоззрения в связи с вопросом о задачах и судьбах философии”, “Введение в философию”, “Значение философии”, “Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с культурной историей Греции”, “Философия в ее существе, значении и истории”, “Руководство по изучению философии” та ін. Є у нього наукові праці з психології, літературознавства, хімії.

О. Гілярову завжди були чужими питання політики, він ніколи не брав участі в діяльності будь-яких партій, над усе цінив і стверджував загальнолюдські цінності, тому-то боляче зустрів жорстокість Жовтневої революції, безглуздя братовбивчої громадянської війни.

У радянський період, під час тоталітарної системи, Гіляров мав репутацію одного з “стовпів” вітчизняного ідеалізму, а отже, він не міг не потрапити під вогонь нищівної критики, під підозру як “ворог народу”, тим більше, що у 1933 р. його сина звинуватили у шпигунстві. Після цього О. Гіляров потрапляє в ізоляцію, його наукові праці не друкуються.

О. Гіляров був прибічником і послідовником панпсихізму німецького філософа, фізика та психолога Г. Фехнера (1801 – 1887). Саме Фехнер став для Гілярова (як він сам вважав) ідейно найближчим мислителем, вчення якого відіграло важливу роль в розробці Гіляровим у 90-ті роки ХІХ ст. оригінального філософського вчення, названого “синехологічним”.

Центральна ідея “синехологічного” вчення – ідея всезагальної єдності. У Всесвіті існує всезагальний зв’язок усіх елементів дійсності з їх духовною єдністю. Всесвіт – це живий, “одухотворений організм”, де свідомість не виникає, а існує вічно, і не має іншого джерела, крім самої себе. Матерія без мислення неможлива – це дві сторони однієї й тієї самої сутності. Існує тільки те, що покладається свідомістю і усвідомлюється, все ж інше не існує. Цим самим Гіляров дійшов до висновку про тотожність буття і свідомості. Природу можна вивчити лише тоді, коли вивчимо дух, коли дійдемо до усвідомлення, що змістом свідомості є увесь Всесвіт.

Ідея всезагальної єдності Гілярова, ідея “всесвітньої свідомості”багато в чому близька до філософії В. Соловйова. Проте, як зазначає М. Ткачук, у світогляді цих філософів є суттєва різниця в їх ставленні до релігії. На відміну від В. Соловйова О. Гіляров завжди стояв осторонь теологічної проблематики. “Бог” – “всесвітня свідомість” Гілярова не знаходить втілення в будь-якій конкретній особі. “Бог” – це духовний принцип, “розум” світу, це душа світу, а Всесвіт – тіло бога |19, с. 130]. Цим самим мислитель в межах свого філософського ідеалізму висловив елементи релігійного скептицизму і вільнодумства, що стало причиною заборони йому читати лекції із середньовічної філософії.

Крім філософії науковими інтересами Гілярова були література й природознавство. Саме його ідея всезагальної єдності стала об’єднуючою ланкою цих знань і визначила спільну мету – практичне здійснення всезагальної єдності.

Щодо філософії, то вона, на думку Гілярова, займає особливе місце в цьому єднанні – вона йде “попереду всіх”. Філософія має специфічний предмет дослідження, є самостійною галуззю знань, вона є особливим світоглядним знанням, основою світорозуміння, виявом певного відношення до світу; в ній міститься моральний ідеал, який задає людині певну систему життєвих цінностей, переконань і вчинків.

У радянський період О. Гіляров робить спробу перейти на позиції марксизму. Він навіть підготував працю “Схема історії філософії в освітленні історичного матеріалізму” (1926 р.), яка, скоріше всього, в силу загальних філософсько-світоглядних позицій Гілярова не була завершеною. Гуманістична спрямованість його досліджень не відповідала офіційній доктрині, де людина, особистість фактично нищилась як морально, так і фізично.

Петро Іванович Ліницький (1839 – 1906) – Представник української академічної духовно-релігійної філософії другої половини XIX – початку XX ст., заслужений ординарний професор Київської духовної академії, доктор богослов’я, один із багатьох несправедливо забутих величних постатей нашої історії. У своїй статті “П. І. Ліницький: витоки світогляду” Н. Мозгова дає аналіз життя і творчості мислителя, заповнюючи цим самим “білі плями”, які існують в історії вітчизняної філософії.

У свій час Петро Ліницький був широко відомий як учений та ерудит в галузі філософії. Його спадок складають близько двадцяти фундаментальних праць та велика кількість статей. Філософові належать також критичні статті німецькою та французькою мовами, зокрема і на роботи досить відомого Євгена Дюрінга.

Народився Петро Ліницький у Лебедині Харківської губернії в сім’ї священика. Закінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію, вчився в Київській духовній академії. Після закінчення у 1865 р. духовної академії Ліницький викладає в ній філософські науки. Майже двадцять років він очолював кафедру історії філософії (з 1869 р.), а з 1887 р. – кафедру логіки та метафізики. Читав логіку, педагогіку, патрологію та метафізику. Отже, більше сорока років (1865-1906 рр.) ця талановита людина несла філософську культуру в ряди студентства Київської духовної академії.

Одночасно з викладацькою роботою тривала науково-літературна діяльність П. Ліницького. Зокрема, у 1874 р. одна з його праць “Огляд філософських учень” за рішенням учбового комітету Св. Синоду була удостоєна премії та рекомендована як навчальний посібник для всіх духовних семінарій. Підсумковою працею всього творчого доробку вченого є “Основні питання філософії. Досвід систематичного викладання філософії” (1901 р.).

Філософія Ліницького досить багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній є глибокі думки з питань історії філософії, гносеології, філософії, релігії, етики, естетики, літературознавства. Його творчість пройнята прагненням з’ясувати, що є філософія, яке її місце в духовній культурі, які перспективи подальшого розвитку тощо. У розв’язанні цих питань вбачалась можливість подолання кризи, яку переживала в той час філософія. Суть цієї кризи полягала у поширенні та пануванні серед науковців, інтелігенції, зокрема студентської молоді, позитивізму, матеріалізму, особливо вульгарного. Причому матеріалізм тоді сприймався як найгостріший ідейний вияв суспільно-політичного, ліберального руху: “Не бути матеріалістом, – наголошував пізніше

М. Бердяев, – було визнано морально підозрілим. Якщо ви не матеріаліст, то значить ви за поневолення людини і народу”.

Як і більшість представників професійної філософії на Україні, Ліницький дотримувався ідеалістичних поглядів. Вчений не просто відкидав матеріалізм і позитивізм, а грунтовно аналізував ці напрями.

Чільне місце у творчому доробку Ліницького займає проблема співвідношення віри та знання, яка у філософії православних духовних академій займала своє природно домінуюче місце. В його поглядах простежується тенденція обгрунтувати християнські основи з допомогою кантівської філософії. П. Ліницький вважає, що “між вірою, як прийняттям готової істини, та науковим дослідженням, метою якого є пізнання цієї ж істини, різниця не абсолютна, а тільки відносна… Необхідність наукового дослідження не виключається вірою, а навпаки, вимагається нею”. За оцінкою мислителя, питання про співвідношення віри та знання в історії людства виникало і буде виникати не тому, що воно нерозв’язне, а, насамперед тому, що в різні історичні періоди змінювався сам зміст цього питання.

“Сьогодні, – вважає філософ, – питання про співвідношення віри та знання отримало новий вигляд. Це питання розглядається вже не з соціально-політичної, а із природничо-наукової точки зору. Не про відношення між національним і загальнолюдським тепер може йти сперечання, …а про відношення між природним та надприродним. Все природне відходить до царини наукового пізнання, а надприродне – це предмет віри”. Міркування про те, що віра в надприродне лежить поза науковою сферою і нічого загального з наукою не має, є, на думку Ліницького, пустим та безглуздим. Філософ ставить слушне запитання: чи може бути взагалі питання про співвідношення природного та надприродного проблемою природознавства, і чи не є це скоріш проблемою філософії? В ході міркувань мислитель робить висновок, що “елемент віри необхідний і в науці, саме як віра в ІСТИНУ… Які б зміни не зазнала наука в подальшому розвитку, як би не розширювався обсяг царини наукових знань, ніколи наукою не буде усунена необхідність релігійної віри, бо підвалина релігійної віри міститься в єстві людського розуму”.

Філософія, вважає Ліницький, є найвищим здобутком знання. Її істини і складають зміст позитивного богослов’я. З такої ж позиції вчений підходить до вирішення питання про співвідношення філософії і конкретних наук, цим самим не погоджуючись з позицією позитивізму в його відношенні до філософії.

З наведених вище міркувань Ліницького видно, що його богословсько-філософська система в цілому носила раціоналістичний характер, і тому філософ виступає рішучим противником емпіричних методів у богослов’ї, які грунтувались на психологічному та історичному досвіді. Ліницький критично ставиться і до містицизму за його негативну оцінку ролі розуму. Філософ наполягає на важливій ролі розуму в релігійному житті людини.

Така світоглядна позиція П. Ліницького у вирішенні зазначених питань була у нього незмінною і в інших питаннях: чи то були питання етико – моральні, художньо – естетичні, літературознавчі, чи стосувались самих звичайних проблем життя.