Середній клас – соціальні верстви і прошарки, які посідають проміжне становище між двома основними класами і які розпізнаються за певною сукупністю факторів – економічних, політичних, за способом життя тощо. Вперше поняття “С. к.” вжито у працях М. Вебера, який виокремив цей клас поряд з двома іншими – робітників і капіталістів. Виокремлення С. к. певною мірою суперечить марксистській теорії, згідно з якою існує лише два антагоністичні класи – рабів і рабовласників, феодалів і кріпосних селян, буржуазії і робітників, а усі інші
– проміжні. Такий підхід був правомірним за тих історичних умов, коли чисельність проміжних верств і груп була незначною. Проте з ускладненням економічної, соціальної та політичної підсистем суспільства виокремлення С. к. стає необхідним. Спочатку до С. к. відносили окремі групи дрібних власників землі і підприємців, відтак – дрібних і середніх капіталістів, торговців та осіб вільних професій (адвокатів, лікарів, учителів тощо); а в наш час – науково-технічних працівників, дрібних приватних власників засобів виробництва, в т. ч. землі, та ін. Розміри С. к. залежать від рівня соціально-економічного розвитку країни,
етапу еволюції певної суспільно-економічної формації, типу цієї формації. Так, на початку XXI ст. більшість країн світу перебувають у докапіталістичних формаціях, поєднуючи при цьому елементи первіснообщинного, рабовласницького і феодального способів виробництва. Ще наприкінці XVIII ст. в Росії наймані робітники становили лише 3% працездатного населення, наприкінці XIX ст. їх налічувалося бл. 10 млн. У розвинених на той час країнах світу було 35% робітників і бл. 40% селян і фермерів. На початку XXI ст. частка робітників у промисловості у найрозвиненіших країн світу становить менше 20%, селян і фермерів – менше 5%. Водночас межі робітничого класу розширюються за рахунок інших комплексних галузей і сфер економіки (див. Робітничий клас). Для обгрунтування меж С. к. необхідно, по-перше, замість протиставлення робітничого класу і буржуазії та інших класів і соціальних верств і груп виокремити в сучасному суспільстві клас власників капіталу (капіталістичної власності), що існує в різних об’єктах (інтелектуальна власність – патенти, ліцензії та ін.; фінансові ресурси; засоби виробництва тощо) і формах (індивідуальній, колективній, державній і змішаних формах у межах національних країн), з одного боку, та найманих працівників, позбавлених таких об’єктів, які водночас є власниками своєї робочої сили і змушені продавати її власникам капіталу – з іншого. У даному разі відбувається розмежування і всередині С. к. на власників середнього і дрібного капіталу та найманих працівників. По-друге, всередині класів найманих працівників і капіталістів слід виділяти різні верстви (страти). Так, серед капіталістів необхідно вирізняти велику, середню і дрібну буржуазію; серед найманих працівників – найбільш освічену і кваліфіковану групу, яка отримує найвищі доходи, середню групу, до якої належать спеціалісти середньої кваліфікації та відповідного рівня освіти, що отримують середні за розміром доходи, а також найбіднішу групу найманих працівників, до яких належать найменш освічені та кваліфіковані, а також не кваліфіковані працівники і безробітні, рівень доходів яких забезпечує їм існування на межі бідності або дещо перевищує її. По-третє, необхідно чітко відрізняти економічні фактори формування і розвитку С. к. від неекономічних. Нерідко західні вчені та окремі вітчизняні економісти до економічних факторів відносять лише такий критерій, як наявність або відсутність засобів виробництва. Насправді, навіть К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, крім цього критерію, до економічних відносили: місце в системі суспільної організації виробництва (тобто місце в суспільному поділі праці, зокрема зайнятість фізичною чи розумовою працею, участь працівників в управлінні виробництвом і власністю або відсутність такої участі), розмір отримуваних доходів та їх форму, рівень витрат на споживання, професійно-кваліфікаційний рівень працівників та ін. Щодо них похідними є такі критерії, як спосіб життя (манери, звички, етикет), культурний, релігійний, статевий, віковий тощо. Якщо врахувати ці вимоги, то у розвинених країнах світу до С. к. слід відносити нижчу і середню групу власників капіталу та верхню групу найманих працівників (зокрема, менеджерів середньої ланки), а також осіб вільних професій – юристів, учених, лікарів. У США, за даними соціологів, до С. к. належать 40-45% громадян, а в межах останнього вирізняють верхній прошарок з річним доходом 80-160 тис. дол. (мають комфортабельний будинок у дорогому районі, декілька автомобілів, бл. 65% дітей з цих сімей закінчують коледжі і отримують вчені ступені); середній прошарок з річним доходом 40-80 тис. дол. – менеджери середньої ланки, вчителі середньої школи, продавці або висококваліфіковані спеціалісти з робітничого класу. Якщо у цих країнах до С. к. належить бл. 40-55%, то в Україні на початку XXI ст. переважає нижчий прошарок найманих працівників (бл. 80% населення). До верхньої групи класу капіталістів належить менше 2% населення – так звана кланово-номенклатурна еліта. Через незначні обсяги капіталу до С. к. в Україні слід також віднести середню групу власників капіталу – власників середніх за розміром підприємств, чиновників середнього рангу та ін. В СРСР за критерієм обсягів витрат на споживання (цей показник застосовує ООН) переважна більшість населення вважалася С. к., хоча за основним критерієм – відношенням до засобів виробництва – вони становили клас найманих працівників.
Loading...