Головна ⇒ 📌Економічний словник ⇒ Соціалізм державний

Соціалізм державний

Соціалізм державний – система, яка базується на тотальному одержавленні продуктивних сил та інших елементів економічної системи, а також суспільних відносин. В умовах дії держави у загальнонаціональних інтересах і демократичного характеру формування органів державної влади С. д. значною мірою збігається зі справедливим суспільством. Проте в СРСР навіть в останні десятиліття його існування (за наявності певних елементів справедливого соціалізму) державна власність на засоби виробництва була значною мірою узурпована верхівкою партійного,

господарського і державного апарату, а переважна більшість найманих працівників була відчужена від неї. В СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Таким чином, невід’ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає тип цієї системи, є термін “державний”. Основними ознаками державної власності було, по-перше, право на працю та його реалізацію, що означало водночас право на життя та його реалізацію. Кожна працездатна людина могла отримати роботу, яка забезпечувала їй існування. По-друге, такою ознакою була безплатна освіта, у т. ч. вища (обов’язковим було зараховування

75% дітей робітників і селян), а також охорона здоров’я, розвинена мережа закладів культури та її послуг. По-третє, відсутність значної диференціації в доходах, яка становила в середньому 1:4-5. По-четверте, безплатний розподіл житла та надзвичайно низька плата за комунальні послуги (бл. 3% середньої заробітної плати). По-п’яте, відсутність економічних криз. Якщо розглядати практику будівництва соціалізму на всіх етапах існування СРСР, то в ньому теж поєднувались елементи рабства (у часи сталінського режиму бл. 12 млн осіб були політв’язнями і в різних типах таборів займалися, здебільшого, рабською працею), феодалізму (бл. 35 млн селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах і отримували за це мізерну плату). Крім того, мали місце штучні голодомори, насильницька колективізація та ін. Якщо брати лише післясталінський період, то антисоціалістичний характер державної власності виражався: по-перше, у відсутності реальної реалізації власності працівників на свою робочу силу, що виявлялося у низькому рівні заробітної плати; по-друге, майже у повній відсутності у трудових колективів (а отже, його учасників) права брати участь в управлінні власністю на підприємствах, тобто впливати на формування виробничих програм, обсяги інвестицій, ціноутворення, встановлення фонду заробітної плати тощо; по-третє, у відсутності у майже 40% зайнятих змістовної, а отже, соціалістичної за змістом праці (що виявлялося в існуванні відповідної частки ручної праці); по-четверте, у відсутності дієвих стимулів до праці більшості працівників; по-п’яте, у ставленні до державної власності як нічиєї, що в сукупності означало їх відчуження від власності і влади. Ці ознаки домінували над позитивними сторонами розвитку державної власності, тому справедливим є висновок про узурпацію державної власності верхівкою партійного, державного та радянського апарату. Такому типу економічної власності відповідав адміністративно-командний характер управління народним господарством. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались із центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, споживачам визначалась номенклатура продукції, внаслідок чого їм нав’язувались значною мірою неякісні товари та послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за показником ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалась також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося здебільшого заради виробництва, існував товарний дефіцит та ін. Водночас практика складання п’ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країнах Заходу. Тотальне одержавлення власності і похідна від неї командно-адміністративна система управління дають підставу назвати економічну систему, що снувала в СРСР в останні десятиріччя, С. д. Впровадження централізованого народногосподарського планування, поряд з одержавленням продуктивних сил, супроводжувалося монополізацією розподілу матеріально-технічних ресурсів і товарів масового споживання, монополією держави на ціноутворення та ін. Все це поряд зі штучним применшенням переваг товарно-грошових відносин, конкуренції гальмувало розвиток економічної системи, зокрема підприємницьку діяльність керівників державних підприємств тощо. Це призвело до розростання державного бюрократичного апарату, до дефіцитної економіки, до поглиблення диспропорцій між виробництвом і споживанням. Зрівняльний характер розподілу застосовувався щодо союзних республік, з частини яких (наприклад, з України) вилучалася значно більша частка національного доходу, ніж поверталася їм у формі централізованих витрат на капіталовкладення, розвиток соціальної сфери тощо. У 1990 середньомісячна грошова заробітна плата робітників і службовців по господарству становила 247 крб, причому найвищою вона була у сфері науки і наукового обслуговування (285 крб), найнижчою – у сфері культури (123 крб). У сільському господарстві у середині 60-х середньомісячна оплата праці колгоспника була вдвічі меншою, ніж у робітників, і виплачувалась лише двічі на рік (аванс і остаточний розрахунок). У 1966 р. колгоспи перейшли на гарантовану грошову щомісячну оплату праці (не нижчу, ніж середня у радгоспах) з використанням додаткової оплати. У 1990 р. середньомісячна оплата праці колгоспника становила вже 242 крб, а отже, була майже у 5 разів вищою, ніж 2003. Виплати і пільги із суспільних фондів споживання становили 620 крб на одну особу. Істотним недоліком розвитку останніх був їх слабкий зв’язок трудовою участю працівників. Водночас правляча еліта отримувала, крім основних доходів, різні доплати, жила у набагато престижніших будинках і квартирах, відпочивала у закритих фешенебельних зонах відпочинку, що значною мірою відповідало їхньому статусу реальних власників засобів виробництва. І все ж за рівнем життя їх не можна порівняти із сучасною кланово – номенклатурною елітою. Все це спричинило зниження темпів економічного зростання й скорочення реальних доходів населення, інші негативні явища і врешті-решт – перебудову (див. Перебудова).