Соціального партнерства концепція – сукупність поглядів, ідей, в яких проголошується необхідність співробітництва між працею і капіталом. її засновники – англійський економіст Дж. С. Мілль, французькі економісти Ж. Б. Сей і Ф. Баста, який, зокрема, запропонував концепцію соціальної гармонії, що набула розвитку у працях Е. Бернштейна, в поглядах представників інституціонального та неокласичного напрямів (передусім в ідеології неолібералізму) економічної теорії, в концепціях лейбористської партії Великобританії та ін. Теоретико-методологічним
підгрунтям С. п. к. є концепція факторів виробництва (в її початковому варіанті), згідно з якою у створенні суспільного багатства беруть однакову участь праця, капітал і земля (насамперед праця й капітал). З виникненням і поширенням акціонерної власності різновидом цієї концепції стала концепція участі у прибутках. Важлива ознака С. п. к. – ідея патерналізму (див. Патерналізм). У різних варіантах С. п. к. необхідність співробітництва між працею й капіталом західні автори умотивовують на основі змін, що відбулися в межах капіталістичного способу виробництва. Найпоширенішими поняттями, які відображають ці
зміни, є “індустріальне суспільство”, “постіндустріальне суспільство”, “народний капіталізм” та ін. З огляду на це робітничий клас, на думку прихильників С. п. к., повинен виступати не проти зміни власності (оскільки вона змінена), а за перерозподіл національного доходу. Зокрема, йдеться про необхідність укладання нового суспільного договору між корпораціями, профспілками і державою з метою забезпечення високої зайнятості, про укладання контрактів прогресу, соціального контракту, здійснення політики соціального програмування та ін. Важливий напрям С. п. к. – концепції, в яких обстоюється залучення найманих працівників до участі в управлінні виробництвом, у результаті чого, на думку теоретиків лейборизму, формується суспільство демократичного соціалізму. Таке твердження є частково справедливим, оскільки участь найманих працівників в управлінні є важливим чинником побудови демократичного соціалізму, але не повинна цим обмежуватись. Для залучення працівників до участі в управлінні у Швеції з 1946 на більшості підприємств створювалися виробничі комітети, які виконували передусім консультаційні функції. В 1972 прийнято закон про представництво робітників і службовців в управлінні підприємством, у 1977 – закон про спільну участь, який надавав право і найманим працівникам брати участь в управлінні підприємством. Таке право певною мірою отримали і працівники у ФРН та деяких інших розвинених країн. У С. п. к. хибною є її методологічна основа, зокрема твердження про здатність капіталу самостійно створювати суспільне багатство. Насправді єдиним джерелом багатства є праця (в т. ч. праця функціонуючих капіталістів), а в процесі поєднання робочої сили із засобами виробництва виникає нова продуктивна сила – синергічний ефект. Необгрунтованими є твердження багатьох західних економістів про радикальні зміни в існуючих за капіталізму формах власності, зокрема про існування значного суспільного сектора (теорія змішаної економіки в лейбористському варіанті), оскільки державна власність ототожнюється з суспільною. На практиці лише окремі ознаки державної власності мають загальнонаціональну спрямованість. Некоректною є й теза прихильників С. п. к. про недоцільність боротьби та зосередження всіх зусиль лише на вимогах перерозподілу національного доходу. По-перше, такий перерозподіл є важливим об’єктом відносин власності, тому в теоретичному аспекті помилково пов’язувати власність лише із засобами виробництва (хоча вони – найважливіший об’єкт відносин власності). По-друге, такі рекомендації можна вважати конструктивними лише за наявності у працівників адекватної частці їхньої праці власності на засоби виробництва, об’єкти інтелектуальної власності та ін. По-третє, в боротьбі за перерозподіл національного доходу найманим працівникам слід домагатися такої частки заробітної плати, яка б відповідала не лише їхньому внеску як відокремленого фактора виробництва, а й більшої частки створеного ними синергічного ефекту. Щодо участі в управлінні підприємством, фірмою, компанією, то вона навіть у розвинених країнах поки що є обмеженою, не поширюється на ухвалення стратегічних рішень (розподіл прибутків, ціноутворення та ін.). Працівників, по суті, усунено від участі в управлінні макроекономічними процесами. Однак поступове розширення участі найманих працівників в управлінні організаціями свідчить про прогресивні зміни в межах капіталістичного способу виробництва, про формування елементів досконалішого суспільного устрою в розвитку господарського механізму. Такі ж елементи формуються у процесі розвитку власності на засоби виробництва за допомогою держави (політика формування власності трудящих у ФРН, відповідне законодавство про підтримку колективної трудової власності у США та ін.), політики участі у прибутках на рівні відкритих акціонерних товариств та ін. Однак ці способи соціалізації власності лише певною мірою відповідають вимогам розвитку продуктивних сил, передусім потребам та інтересам основної продуктивної сили.
Loading...