Теорія (концепція) “економіки знань”


Теорія (концепція) “економіки знань” – сукупність концепцій, ідей, поглядів західних і вітчизняних учених, які твердять про перехід економіки розвинених країн світу до інтенсивного використання знань, що грунтуються на творчій праці переважної більшості зайнятих. Методологічною основою Т.(к.) “е. з.” послужила хибна концепція “людського капіталу” (див. Теорія людського капіталу). Т.(к.)”е. з.” започаткована в працях американських учених Ф. Махлупа, П. Дракера та Д. Белла (П. Дракер називає таку економіку суспільством знань).

У ній стверджується, що під впливом НТР головною формою багатства будь-якої нації є інтелектуальний і духовний світ громадян, які, своєю чергою, забезпечують потік інновацій та ефективність інформаційного суспільства, причому головною формою власності в такому суспільстві стала інтелектуальна власність. В цьому суспільстві найважливішим економічним ресурсом є нове знання. П. Дракер називає нового працівника розробником знань (knowledge worker), причому кожний такий працівник має бути керівником, який приймає рішення. Крім того, він є нащадком вчорашнього найманого працівника, а не вільного “професіонала” XXI
ст. Гарантія зайнятості нового працівника – постійне перенавчання. Капітал в такій економіці, на думку П. Дракера, є важливим, але вторинним. Завданням нової науки, що виникає при цьому, є всебічне сприяння інноваціям – системному та організованому застосуванню знань у виробництві самих знань, внаслідок чого вони стають продуктивними. Саме на цій основі виникає інтелектуальна праця. Водночас це стає і “новою технологією”, якій завдає великої шкоди мілітаризація економіки. На думку американського вченого А. Тоффлера, новий тип працівника – це ініціативна людина творчої праці, знання якої (засоби виробництва) дають їй змогу приймати рішення, а її споживання органічно пов’язане з інтелектуальними, виробничими інтересами. Міжнародні економічні організації – ОЕСР, Світовий банк та країни ЄС, розпочавши дослідження основних ознак такого суспільства з 1996, назвали економіку на базі знань такою, що стимулює організації та людей спочатку пізнавати, відтак створювати і нарешті поширювати знання більш ефективно з метою інтенсивного та соціального розвитку. Крім того, вони зазначають, що така економіка базується більше на використанні знань, ніж фізичних здібностей; більше на використанні нових технологій, ніж на переробці сировини та експлуатації дешевої робочої сили. При цьому інтелект як головний ресурс і рушійна сила економіки стає таким за умови спрямованості суспільства, в т. ч. економіки, на практичне поєднання системи освіти, результатів науково-дослідної діяльності, а також людських ресурсів і бізнесу, для прискорення технологічного розвитку та зміцнення міжнародної конкурентоспроможності країни. Лише на цій основі можуть відкритися нові можливості для стабільного та ефективного економічного зростання. Своєю чергою, обов’язковою умовою появи інновацій є досконалі професійні навики та можливості постійного обміну знання між виробниками (а отже, підприємцями нового типу), науково-дослідними інститутами та університетами, що неможливе без розвитку сучасних інформаційно-комунікаційних мереж: всіх засобів телекомунікацій та інтернету і загалом новітніх комп’ютерних засобів, які дають можливість нагромаджувати й передавати величезні обсяги інформації з швидкістю світла за надзвичайно низьких витрат. У сфері економіки це передбачає, зокрема повсюдне запровадження електронних грошей. Розгалужені інформаційно-комунікаційні мережі є також основою появи галузей високих і середніх технологій, які суттєво впливають на стабільне та ефективне зростання й залучення нових працівників. Крім того, “економіка знань” передбачає необхідність надання нових послуг з високою ємністю знань. Носіями таких послуг у високотехнологічних галузях є вчені, викладачі, інженери, менеджери, координатори та аналітики, які забезпечують науково-дослідницьку діяльність, інформаційно-комунікаційні послуги, надання суспільних послуг, сприяють обслуговуванню сучасного бізнесу тощо. На саміті Європейської Ради 2000 серед найважливіших стратегічних цілей розвитку ЄС до 2010 названо підготовку переходу до суспільства знань і цифрової економіки, зокрема, наслідком якої є перетворення ЄС у найдинамічнішу систему освіти та підвищення продуктивності праці, а також подолання 50% розриву між доходами на душу населення у країнах ЄС та США. На форумі з “економіки знань” (2003) йшлося про механізм упровадження стратегії “економіки знань” у широкому масштабі, з урахуванням країн Центральної та Східної Європи. З цією метою розроблена система індикаторів та оцінок готовності країни до впровадження такої стратегії або прогресу в її просуванні. Методологія таких оцінок базується на 69 структурних та якісних показниках із шкалою від 0 до 10. Крім того, 2002 проводилось порівняння 100 країн з урахуванням бл. 60 країн, що розвиваються. Комплекс таких показників включає 14 параметрів на основі статистичних даних кожної країни. Проте називати викладені точки зору західних і вітчизняних авторів концепцією, а тим більше – теорією недоцільно. Це зумовлено, по-перше, тим, що у таких поглядах відсутня наукова методологічна основа. Свідченням цього є відсутність обгрунтованих принципів, законів діалектики (передусім закону єдності і боротьби суперечностей, заперечення заперечення в їх гносеологічній функції), відомих і обгрунтованих в економічній теорії законів та ін. По-друге, ця концепція не охоплює всієї економічної системи, а отже, таких її найважливіших підсистем, як продуктивні сили, техніко-економічні відносини, організаційно-економічні відносини, відносини економічної власності та господарський механізм. З усіх перелічених підсистем у самій назві концепції фіксується лише один із елементів продуктивних сил, до того ж не повністю. Таким елементом є робоча сила. Приналежність знань до робочої сили зумовлено тим, що в них (знаннях) у концентрованому вигляді фіксується досягнутий рівень освіти та кваліфікації робочої сили. Тому одним із аспектів поняття “освіта” є система знань, умінь, навичок, поглядів і переконань, здобутих людиною у процесі навчання у спеціальних навчальних закладах і самостійно (див. Освіто). З цієї точки зору економіка знань зводиться до однієї з галузей економіки – економіки освіти. Інші елементи продуктивних сил (техніка і технологія, наука, інформація, форми і методи організації виробництва, використані людьми сили природи) поняття “економіка знань” стосуються іноді лише опосередковано. Крім того, індикатори та оцінки, вироблені різними міжнародними, організаціями (Світовим банком, ЄС та ін.) для визначення готовності тієї чи іншої країни до впровадження “економіки знань”, позбавлені чіткості і концептуальності. До таких індикаторів, зокрема, належать: 1) загальні економічні індикатори (середньорічне зростання ВВП упродовж 10 років та індекс людського розвитку); 2) людські ресурси (рівень грамотності дорослих у віці 15 років і більше; рівень охоплення середньою та вищою освітою); 3) інноваційна система (кількість науковців та дослідників на 1 млн населення, експорт продукції обробної промисловості у % до ВВП, кількість статей у наукових і технічних журналах на 1 млн осіб); 4) інформаційна інфраструктура (кількість телефонів на 1 тис. осіб з урахуванням мобільних, кількість комп’ютерів на 1 тис. населення та ін.); 5) економічні стимули та інституційний режим (тарифні бар’єри та не тарифні обмеження, рівень захисту власності, регуляторний режим). Серед інтегрованих оцінок економіки знань, розроблених Генеральним директором досліджень Європейської комісії щодо індикаторів створення та розповсюдження знань, названо також показник загальних видатків на освіту на душу населення, серед індикаторів результатів упровадження “економіки знань” названо показник активності освіти за рівнем успішності впровадження шкільних знань. За індикатором економічних стимулів та інституційного режиму найважливішою умовою поліпшення конкурентоспроможності країни є систематичне генерування знань, їх обмін і використання всіма суб’єктами національної економіки. Для цього необхідне узгоджене функціонування та постійний розвиток інноваційної системи освіти, науки, інформаційно-комунікаційної інфраструктури в єдиному досконалому правовому полі за активної участі держави, стабільних стимулів для вільного обміну знаннями, зокрема доступ до бази знань таких суб’єктів. Водночас перелічені показники, хоча значною мірою розходяться із змістом поняття “економіка знань”, проте не відображають розвитку більшості із названих підсистем сучасної цілісної економічної системи. З огляду на це “економіку знань” найдоцільніше називати інноваційною моделлю розвитку сучасної економіки (див. Розвиток економіки); по-третє, західні автори по-різному оцінюють цю концепцію: одні називають її “економікою знань”, а інші – “суспільством знань”, що певною мірою відображається в індикаторах. По – четверте, значно більшого значення в світовій економічній теорії набула концепція “інформаційна економіка” або “інформаційне суспільство”. Ця назва практично втілена у затверджених в окремих країнах (наприклад, в Японії) програмах розбудови такого суспільства (див. Інформаційне суспільство). Незважаючи на це, вона відображає здебільшого матеріально-речовий зміст інформаційної економіки, ігноруючи її суспільну форму. В методологічному контексті це означає відрив змісту від форми. Такий відрив характеризує і концепцію “економіки знань”.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5,00 out of 5)



Два кола мають внутрішній дотик.
Ви зараз читаєте: Теорія (концепція) “економіки знань”