Стилістика мови і стилістика мовлення – Стилістика як лінгвістичне вчення
Стилістика української мови
Стилістика мови і стилістика мовлення
Терміни “стилістика мови” і “стилістика мовлення” треба розмежовувати, як і терміни й відповідні їм реалії “мова” і “мовлення”.
Наукові підвалини для розмежування цих лінгвальних явищ заклав відомий німецький лінгвіст, основоположник теорії загального мовознавства Вільгельм фон Гумбольдт (1769 -1835). Кожне мовлення, на його думку, суб’єктивне, але передусім – об’єктивне і тому всім зрозуміле.
Подальше обгрунтування понять “мова”
Переклад 1933 і укр. переклад 2001). Учений вважав, що для глибшого розуміння сутності мови й мовлення їх потрібно розглядати у двох окремих лінгвістиках – у лінгвістиці мови і в лінгвістиці мовлення, що начебто це “дві зовсім різні речі”, що “в мовленні нічого немає колективного: прояви його – індивідуальні і миттєві”. Насправді ж в індивідуальному мовленні усіх, хто належить до будь-якої мовної спільноти, колективно усвідомлюване
В україністиці терміни “мова” і “мовлення” широко усталились тільки у 80-ті роки XX ст. Цьому вагомо сприяла праця сучасного російського лінгвіста Олексія Леонтьева (нар. 1936) “Язык, речь, речевая деятельность” (1963) і дослідження методичного спрямування українського мовознавця – психолога І. Синиці, автора книги “Психологія усного мовлення учнів” (1984). У 1965 р. вийшла його праця “Психологія писемної мови учнів” (мало б бути “мовлення”, а не “мови”).
Явища “мова” і “мовлення” не протиставні одне одному, але й не тотожні. Співвідношення між мовою і мовленням – це співвідношення загального (мови) і часткового (мовлення). У цьому співвідношенні мова є провідним і регулюючим началом, бо мовлення індивіда витворюється під впливом мовлення колективу, бере початок від уже наявної мови і тому є вторинним явищем. У мовленні конкретно виражається мова – у формі усної розмови або в записаному тексті. Мовлення – це суб’єктивний вияв мови, який піддається дослідженню значно важче, ніж мова, що являє собою абстрактну систему своєрідних знаків. В. фон Гумбольдт писав: “У мовленні ніхто не сприймає слів у зовсім однаковому значенні; незначні відтінки значення переливаються по всьому обширу мови, як кола по воді при падінні каменя”; “Людина надає мовленню особливого характеру через свою індивідуальність”. Особиста творчість “безперервно прагне внести в мову що-небудь нове”; “Мова не є чимось замкненим у собі: жива хвиля б’є по ній вічним прибоєм із невичерпних джерел індивідуального мовлення…”.
У розрізненні понять “мова” й “мовлення” цілком очевидна не тільки теоретична, а й практична потреба.
Наприклад, лікують не дефекти мови (їх немає), а дефекти мовлення окремих носіїв мови. Учителі формують культуру мовлення учнів. Прийнято також говорити чи писати про логічність та емоційність мовлення дикторів радіо, телебачення, артистів, учителів тощо. Тільки мовлення буває логічним, точним або ж алогічним, неточним, зрозумілим чи незрозумілим, образним, доречним, тихим, напівтихим, голосним, дуже голосним, стислим, тривалим і т. ін. Скільки мовців – стільки й індивідуальних, певною мірою неповторних мовлень.
Кожна з “живих” літературних мов є спільною для певного народу (або зрідка для двох чи й кількох народів, націй): українська – для українців, французька – для французів і т. ін. У кожній розвиненій мові сотні тисяч або й мільйони слів, ще більше властивих їм лексичних значень, морфологічних форм. Зі смертю людини припиняється існування її мовлення (лише частково воно може зберегтися в записах: у книжках, статтях, листах померлого або на магнітній плівці, лазерному диску тощо), але зберігається мова, бо вона – явище всенародне. Мовлення – це ще й своєрідний психофізіологічний процес, явище індивідуальне, особистісне, хоча, разом з тим, і соціальне, бо всі, хто належить до певного народу, загалом однаково користуються мовою – фонемами, словами з їх усталеним і колективно усвідомлюваним значенням. Усі носії певної окремої мови за однаковими нормами й правилами формують зі слів найрізноманітніші словосполучення, речення, однотипно-наголошують слова та ін.
Отже, поняття “мова” й “мовлення”, а відповідно і “стилістика мови” й “стилістика мовлення”, відрізняються одне від одного.
Стилістика сучасної української літературної мови. Цей термін засвідчує високий рівень виражальних і зображувальних засобів нашої мови (лексичних, фонетичних, граматичних), а на цій основі також і рівень її стилістичних ресурсів, функціональних можливостей, відшліфованість, усталеність усіх мовних форм, їх обов’язковість для всіх носіїв української літературної мови. Стилістика мови – це стилістичний матеріал мови в межах усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій кожної мовної одиниці; її здатність виражати весь комплекс думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується українською мовою.
Стилістика сучасного українського літературного мовлення. Вона становить теорію і практику найраціональнішого – усного й писемного – вживання мовних одиниць із тими функціями, які закріпились за ними в системі літературної мови. Стилістика мовлення – найтиповіше, зразкове, нормативне й комунікативно доречне використання мовцем, українським етносом усього того, що позначається терміном “стилістика української літературної мови”.
Стилістика українського (за національною ознакою) мовлення реалізується в нормативному мовленні передусім тих, хто володіє усталеною технікою користування українською мовою в її літературно-нормативному вияві. Індивідуальні особливості мовлення завжди несуттєві, вони лише відрізняють мовлення однієї особи від мовлення іншої і не повинні ускладнювати взаємного розуміння, отже, й повноцінного спілкування.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...