Головна ⇒ 📌Довідник з української мови ⇒ Стилістика речень із звертанням і стилістика звертань – речень

Стилістика речень із звертанням і стилістика звертань – речень

Стилістика української мови

Важливою семантико – структурною та інтонаційною особливістю багатьох речень є наявність у них звертання (звертань).

Звертання – інтонаційно виділене в реченні слово або сполучення слів (не член речення), що ним називається істота або персоніфікований предмет, якому адресується мовлення в усній або писемній формах.

Морфологічно звертання має дві форми вияву – кличний і називний відмінки іменника або ж субстантивованого

слова. Наявність у реченні одного чи кількох звертань завжди своєрідно позначається на інтонації всього речення. Інтонацію звертання можна назвати звертальною: слово чи сполучення слів у функції звертання вимовляється сконцентровано, дещо відокремлено, з певним відмежуванням від усього речення, але в той же час без виразної інтонаційної відірваності від членів (члена) речення в реченні. Пауза витримується тільки після звертання (перед звертанням її звичайно майже немає). У структурі речень із звертанням простежується така загальна закономірність і зумовлена нею стилістична своєрідність речення: звертання на початку

речення звичайно вимовляється активніше, енергійніше, з дотриманням тривалішої паузи після нього, ніж звертання в середині чи в кінці речення. Проте щоразу це реалізується дещо індивідуально, залежно від почуттєвого стану мовця, мети висловлювання і всієї структури речення із звертанням.

Чим семантично вагоміше звертання в реченні, тим, як правило, більша звертальна наснага, емоційність речення: Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти (А. Малишко); Слово, чому ти не твердая криця… (Леся Українка); Благословенний будь, мій рідний краю! (Д. Павличко); Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?

(М. Старицький); На схід ти поглянь, кохана (П. Тичина); Помолись за мене, мій ти сину (Т. Шевченко); Де зброя, громадо? (Леся Українка); Прийми мене, весно рожева. Слугою твоєї краси. Візьміть мене братом, дерева, Візьміть мене в прийми, ліси (О. Олесь); Як я люблю тебе, мій рідний краю (І. Франко); Завтра буду я далеко, далеко, Оксано… (Т. Шевченко). У цих реченнях звертальна частина вислову домінує майже семантично і стилістично.

Звертаннями може утворюватись ряд повторюваних або однорідних слів. Після них здебільшого ставлять кому, однак можливий і знак оклику, після якого текст записують з великої літери: Гетьмани, гетьмани, якби ви встали. Встали, подивились на той Чигирин… (Т. Шевченко); Мамо, мамо! Не плач, не треба… (В. Сосюра); Марійко! Марійко! Годі тобі! Людей соромся! (М. Івченко). Допускається після знака оклику і написання наступного слова з малої літери (правописом це не врегульовано): Сини мої! орли мої! Летіть в Україну, – хоч і лихо зустрінеться, так не на чужині (Т. Шевченко). Отже, комою позначається менша почуттєвість, енергійність мовлення, а знаком оклику писемно фіксується енергійність більша, виразніша: Сину мій! Дитино моя! – угледівши, скрикнула мати і кинулась до Петра (Панас Мирний); Донеччино моя! Моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття (В. Сосюра); Орли мої!; Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видно звисока (Леся Українка); Діти наші, квітоньки. Хлопчаки і дівоньки! Нум гуртом співать (Л. Глібов). Можлива й інша пунктуація, яка обов’язково впливатиме на інтонування всього вислову, пор.: Діти наші! Квітоньки! Хлопчаки і дівоньки!..

Стилістичність синтаксичних конструкцій із звертанням (звертаннями) своєрідна і різнопланова. За стилістично-функціональною ознакою найчастіше виділяють власне звертання і риторичні звертання.

Власне звертання. Це найуживаніші, звичайні, масові звертання – назви особи (осіб), до якої (яких) мовці звичайно звертаються за найрізноманітніших комунікативних умов і з певною метою. Основна сфера вживання власне звертань – усне розмовно-побутове мовлення, яким здебільшого й охоплюється широке, до того ж пряме використання найрізноманітніших синтаксичних конструкцій із звертанням. Меншою мірою власне звертання простежуються в інших стилях мови.

Звертання найчастіше вживаються в таких комунікативних різновидах речень, як спонукальні і питальні. Формою таких речень співрозмовника спонукають до певної дії, до відповіді. У цьому найбільше виявляється стилістична зорієнтованість висловлюваного, передаваного структурою спонукального чи питального речення із звертанням: Де зараз ви, кати мого народу? (В. Симоненко); Учителю! Навчайте нас життю – своїх дітей своєї батьківщини (М. Сингаївський).

Мабуть, ніхто з мовців не звертається до співрозмовників (реальних чи уявних) нейтрально з погляду почуттєвого. У звертаннях мовців один до одного завжди відчутне певне конкретне Я, виявляються взаємини людей, передаються симпатії і антипатії. Називаючи адресата певним звертанням, адресант (мовець) здебільшого його характеризує – позитивно або негативно, але з неоднаковою почуттєвістю, емоційністю.

Звертанням мовець привертає увагу до висловлюваного, тому воно завжди викликає експресію слухача (читача), яка нерідко проектується тим, хто створює речення із звертанням. Повторення того самого звертання чи його синонімічний вияв посилює звертальність і здебільшого сприймається як засіб художньо-образного висловлювання: Марусе, Марусе! Голубонько! Прийди хутенько! (Марко Вовчок); Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забилисьмо (О. Гончар); Україно – земле, о рідна моя! Чи ж знову повернеться слава твоя? (О. Левицький); Любове грізна! Світла моя муко! Непереможна радосте моя! Бери мене! У материнські руки, Бери моє маленьке грізне Я! (В. Симоненко).

Звертання характерні для художніх творів багатьох українських письменників, особливо – для прози Григорія Квітки – Основ’яненка (1778 – 1843) і Марка Вовчка. Вони вдаються до звертань, пройнятих народнопісенною звучністю, що також помітно впливає на особливу індивідуальну тональність прози: Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай Господь подарує!; Сину мій! Дитя моє кохане! Погуляв би ти в світі…; Марто, ясочко моя! – шепче (Марко Вовчок).

Риторичні звертання. Своїм змістом, стилістичною зорієнтованістю, функцією, мовленнєвою метою вони відрізняються від власне звертань. Риторичним звертанням не спонукають співрозмовника (його не мають на увазі) до відповіді на поставлене питання.

Моведь, адресуючи риторичне звертання самому собі, ставить за мету не спілкування з особою, до якої звертається, а виявляє свій душевний стан, думки, почуття тощо: Слово, моя ти єдина зброє, ми не повинні загинуть обоє! (Леся Українка); Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! (Леся Українка); Вона вас любила, рожевії квіти, і про вашу долю любила співать (Т. Шевченко); О земле рідна! Знаєш ти свій край, шлях у бурі, у негоді! (М. Рильський); Україно, Україно, пісне далечі доріг! Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг (Т. Петриненко); Ой вербо, вербо, де ти зросла? (Нар. творчість); Ой сніги, мої сніги, срібні та пухнасті, наче все, що навкруги, потонуло в щасті (В. Сосюра). Риторичне звертання може являти собою загальну чи власну назву (особи, речі, предмета, рослини, тварини, абстрактного поняття, міфічного персонажа, історичної особи, до якої непрямо, а тропеїчно, переважно метафорично, звертається мовець: А ти, Бетховене, прости мене за те, Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости мене, Бетховене, за це…, Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Драч); Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий барвіночку! (Т. Шевченко); Прощай, синє море безкрає, просторе (Леся Українка).

До риторичних звертань – з більшою чи меншою активністю і тільки їм властивою стилістичною функцією – найчастіше вдаються у мовленні розмовно-побутовому, художньому і в деяких жанрах мовлення публіцистичного. Майже не властиві риторичні звертання офіційно-діловому мовленню.

Проміжне місце між власне звертаннями і риторичними звертаннями належить звертанням, які, будучи ніби прямо адресованими конкретній чи конкретним особам, усе ж не зорієнтовані на те, щоб спонукати когось до певної конкретної відповіді чи до якоїсь іншої безпосередньої реакції. Такими звертаннями виражається емоційний стан мовця, його бажання викликати певне почуття в себе і в інших, навіть у деяких уявлюваних співрозмовників: Мої друзі літ моїх дитячих, Щирі і незлобні диваки! Ви від кривд людських, недобрих мачух! На луги втікали, на річки (М. Рильський).

Звертання – це завжди найрізноманітніша за активністю форма вольових виявлень людини, тому найчастіше зорієнтована на певне фізичне діяння мовців. Невипадково речення із звертанням набувають спонукальної чи питальної модальності. Це глибоко особистісні, задушевні вирази типу брате, чоловіче, люди добрі, друже, голубе, батечку (мій), козаче, душко, пане, добродію, пане – добродію і под. Нерідко такі звертання є напівзверненнями, бо ними здебільшого позначають не конкретних адресатів мовлення, до яких прямо звертаються, а уявлюваних. Вживання таких звертань іноді механічне, непредметне, але узвичаєне в розмовно-побутовому мовленні: Мій батечку! Що діється на світі! (Марко Вовчок); Братці, він кепкує! (О. Чорногуз); Гей, люди, поможіть блазневі! (П. Загребельний); Я тебе, козаче, не впізнаю (О. Чорногуз); Хам ти, брате, ось що (О. Довженко).

Звертання, категоріально не змінюючи синтаксичної будови речення, не впливаючи на його належність саме до цього, а не до іншого структурного різновиду речень (двоскладних чи односкладних, непоширених чи поширених і т. ін.), все ж привносить у речення певний стилістичний елемент, рису, ознаку, функціональне забарвлення, бо частково чи й суттєво змінює всю реченнєву тональність, мовленнєву орієнтацію вислову. Звертання до інших може бути зумовлене певним розумово-почуттєвим стимулом, найрізноманітнішою емоційною збудженістю людини.

Особливим синтаксичним, інтонаційним і стилістичним різновидом звертань є звертання – речення, які функціонують у мовленні як окремі комунікативні конструкції без членів (члена) речення або як особливі слова – речення: Відчинивши двері до ванькирчика, він крикнув: – Федьку!… – Федько, хлопець років шістнадцяти, вийшов з ванькирчика і став до каси (М. Коцюбинський); Марто! – загрозливо озвався з порога Варчук. І дівчина злякано метнулася вбік (М. Стельмах). Звертанням – реченням (Федьку!..; Марто!) не продовжується, не розгортається речення будь-якої будови. Це окремі й самодостатні комунікативні конструкції з особливою спілкувальною функцією – загалом звертальною, але з певною особливою почуттєвістю, емоційністю. Як видно з прикладів, Федько з одного звертання – речення зрозумів, що потрібно йому зробити, і відповідно зреагував на нього; служниця Марта теж відразу збагнула загрозливість і категоричність наказу – оклику господаря Варчука і тому “злякано метнулася вбік”.

Отже, звертання – речення – це звертання з особливою комунікативно-стилістичною функцією. Вони вживаються самостійно, не входять до складу жодного з речень, завжди виразно емоційні.

Основи теорії звертань – речень розробив О. Шахматов, який називав їх вокативними (лат. vocativus – кличний відмінок) реченнями. Учений вважав такі структури особливими односкладними реченнями, в яких “головним і єдиним членом є звертання, ім’я особи, до якої звернене мовлення, якщо це ім’я вимовлене з особливою інтонацією, що викликає складне уявлення, в центрі якого стоїть ця особа; такою думкою можуть бути виражені жаль, докір, закид, обурення. Наприклад, Коля!, сказане тоном дорікання… і таке, що викликає думку: навіщо це ти зробив, навіщо ти так учинив, як тобі не соромно?”.

Отже, структурно обмежені форми взаємних звертань мовців (тільки називний і кличний відмінки) – це досить активні мовленнєві одиниці. Ними супроводжується спілкування мовців за найрізноманітніших мовленнєвих ситуацій. Усний і писемний вияв звертань і звертань – речень, крім зовсім поодиноких випадків, стилістично дуже вагомий, почуттєвий, емоційний.