Головна ⇒ 📌PR ⇒ Загальна оцінка

Загальна оцінка

Паблик рилейшнз

ВИБОРЧІ ТЕХНОЛОГІЇ

Загальна оцінка

У цілому активне породження інформації йшло тільки зі штабів Л. Кучми і О. Мороза. Індикатором цього, окрім різноманітних каналів (листівки, машини, концерти) було породження нетрадиційної інформації. Нам дали побачити дочку О. Мороза, почути його роздуми з багатьох проблем, наприклад, окрема телепередача йшла про медицину. Л. Кучма був представлений концертами поп-зірок, появою на телевізійному “Надвечір’ї” Т. Щербатюк (УТ-1), активізацією перерізання стрічок та роздачі

нагород. Тобто Л. Кучма і О. Мороз ставали все більше знайомими і “багатовимірними” для населення. Але все одно не було відчуття системності, навіть від цих кандидатів. Все це випадкові “постріли”, які міг побачити один виборець, а інший – ні. Таку ситуацію може врятувати лише масовість подання інформації, але вона не є такою простою в сучасному суспільстві. До того ж виборець відразу відчуває намагання тиску на нього.

Є ще один приклад. Все життя Н. Вітренко, починаючи з дитинства, було проілюстровано фотографіями в її газеті “Досвітні вогні”, але газету міг отримати лише той, хто мав особистий контакт

з агітатором. А для національної кампанії цього замало.

“Факти”, які активно воювали з “ворогами”, почали друкувати також спогади нинішнього Президента. Додамо до цього тексту критичні зауваження, сподіваючись, що це писав не сам Президент. Перед нами не спогади, які розраховані на нормального читача, а просто якесь розширення офіційного кола повідомлень. Спогади повинні давати безліч деталей, про які можна дізнатися виключно з них. З цих текстів нічого “неофіційного” отримати не можна. Читач за суттю своєю “неофіційний”, тому він і не сприймає офіційних текстів. Тобто текст створено, хтось відмітився як автор, а результату немає. На людину впливає емоційна інформація, тут її немає, хоча текст і зветься спогадами.

Таке ж зауваження стосується подання першої особи на держанному телебаченні. Принциповим недоліком є те, що жодне з цих повідомлень ніколи не зможе перейти з офіційної сфери, де живуть чиновники, в неофіційну, де живемо всі ми. Вони зроблені так, що не здатні подолати “фільтрів”, які є в кожному з нас. Отже, це зайве витрачання народних коштів. Зрозуміло, що вони повинні бути, як прояв офіційної хроніки, але інформаційно вони нульові. Жоден сюжет не зачіпає глядача емоційно, тому йому не вдається потрапити в масову свідомість.

Важливим елементом передвиборчих перегонів стала маніпуляція соціологічними опитуваннями. Це норма і для західного світу теж. Вони дозволяють виводити на рішення тих, хто такого рішення ще не прийняв. Ніхто не хоче залишатися у меншості, тому якщо більшість вважає так, ми намагаємося стати представниками більшості. Це навіть біологічно зрозуміло, бо суспільство завжди бореться зі своїми єретиками. Суспільство завжди любило лише слухняних. Тут владні структури працюють досить активно, створюючи вигідні для себе соціологічні контексти. Наприклад, обрання студентського президента.

Загалом слід визнати, що у виборчій кампанії 1999 р. не було якісних знахідок у роботі команд. Не було слоганів, що запам’яталися б. Не було якісних візуальних плакатів. Взагалі не було результатів роботи саме професіоналів, а не спеців з минулих будинків політпросвіти. І тут не можна говорити лише про відсутність фінансових ресурсів чи інформаційних можливостей у кандидатів. Є типове традиційне небажання номенклатури прислухатися до експертів, коли кожен начальник вважає, що він все може сам. На мою думку, Росія вже вийшла на більш західний варіант у цьому випадку, там роль експертів набагато вища. Але й фінансові можливості більші.

Зівставлення з російським обранням президента в 1996 р.

На початку слід відзначити, що російський інформаційний простір є більшою реальністю, ніж віртуальний український. В результаті, сидячи в Україні, я знаю за прізвищами деяких російських губернаторів, і не знаю жодного свого. Я можу не знати облич власних міністрів, але російські міністри завжди зі мною. Все це говорить про принципово невірну орієнтацію українських ЗМІ, про відсутність будь-якої роботи з боку власних прес-служб. Вони пишуть огляди преси, а не формують свій інформаційний простір. Тому в результаті він швидко стає зі свого чужим.

У російських виборах американськими консультантами було встановлено, що Б. Єльцина не бажає бачити президентом більшість населення. Тому вони почали шукати, чого саме населення не бажає ще більше. І встановили, що це комунізм. Тоді були проведені фокус-групи, які допомогли прояснити, що саме не люблять люди у випадку комунізму. Встановили: це нестача продуктів, це черги. А ще більше це острах громадянської війни. І вся реклама почала будуватися на породженні для населення саме цього. Населення в результаті отримувало саме те, що “хотіло”. Знову ці ж американські консультанти підкреслювали, що якби не Г. Зюганов Єльцину не виграти. Тому окремим завданням стало не дати об’єднатися “третій силі”. Це були О. Лебедь та Г. Явлинський, яких “підгодовували” розповідями про їхню видатну роль і можливості. У результаті Єльцин вийшов на двобій з найвигіднішим для себе конкурентом. І переміг.

Український варіант має багато схожого: лівий електорат був чітко подроблений між О. Морозом, О. Ткаченком, П. Симоненком і Н. Вітренко. Підкреслено породжували тексти про негаразди всередині канівської четвірки. Але з 1996 р. пройшли великі зміни: для населення комунізм вже не є чистим негативом, активно породжується ностальгія за минулим. НАТО у випадку Югославії теж додали свою частку в цей процес. Отже, повторити російський сценарій на українському грунті було не так і легко. Але ми повторили. Наприклад, вважається, що Єльцин отримав менше голосів через участь у ріпних поп-шоу, бо коли країну рятують від загрози “червоного реваншу” навряд чи це робиться за допомогою танців ми сцені. У себе ми бачимо те саме.

У російському інформаційному просторі є безліч авторських інформаційних програм, варто хоча б згадати С. Доренка чи О. Невзорова. Хто б і як їх не любив, але треба віддати належне, вони роблять з інформації справжній пропагандистський продукт, який спрацьовує. Журналіст С. Доренко повинен в страшних снах приходити до політика Ю. Лужкова. Ми бачимо реальну силу інформації. Зрозуміло, що журналістика тут лише дозволений прийом боротьби одного політичного клану з іншим. Але як якісно все зроблено. І глядачі в будь-якому випадку у виграші, бо вони отримують розповідь про те, що було б закрите для них за інших обставин.

Цього не можна сказати про наші інформаційні програми. Вони існують самі по собі, не маючи ніякого відношення до інтересу до них глядачів. Тому і вплив їхній нульовий. Це робиться мовби “для галочки”. Такі маємо і результати “для галочки”. А живемо ми по справжньому. Тому і дивимося в бік російських інформаційних програм.

Слід відзначити також негатив українського журналістського середовища до присутності російських іміджмейкерів. Вони в різних обсягах були присутні щонайменше в п’яти командах. Зрозуміле роздратування з причин того, що “легкі гроші” утікають за кордон. Але є і більш глибинні причини: українських журналістів поставили на місце, відібравши в них роль “все умеющих и все знающих”, до якої вони вже звикли. У цьому випадку перемога дісталася більш професійній стороні, яка до того ж має більший досвід. Адже в Росії вибори в 89 суб’єктах федерації ідуть повсякчас, а не раз на чотири-п’ять років, як у нас. Тобто той, кого не сприймає українська журналістська еліта, може мати за собою 48 кампаній, з яких лише 18 було програно.

Виборчі технології динамічно розвиваються. Можна назвати ряд книг, що вийшли друком у 1998-1999 р., в яких розкривається досвід, набутий за останні роки:

Зайцевский П. Г. и др. Избирательные технологии. – M., 1999.

Душин И. и др. Выборы: технологии избирательных кампаний. – Харьков, 1998.

Максимов А. “Чистые” и “грязные” технологии выборов (российский опыт). – M., 1999.

Мирошниченко A. A. Public Relations в общественно-политической сфере. – М., 1998.

Морозова Е. Г. Политический рынок и политический маркетинг: концепции, модели, технологии. – М., 1999.

Музыкант В. Л. Теория и практика современной рекламы. Ч. II. – М., 1998.

Петров О. В. Социологические избирательные технологии. – Днепропетровск, 1998.

Почепцов Г. Г. Как становятся президентами. Избирательные технологии XX столетия. – Киев, 1999.

Фаер С. Приемы стратегии и тактики предвыборной борьбы. – СПб., 1998.

Цуладзе А. Формирование имиджа политика в России. – М., 1999.

Ці книги, публікації в періодичній пресі формують зовсім новий тип професіонала у галузі ПР, який тепер може покладатися не лише на набутий власний досвід, а й запозичувати певні результати у своїх колег.