ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА – ВИГУК
ВИГУК
4. ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА
У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв’язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків і стоять поряд з ними чи після них. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо. Пор.: “Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія
“Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м’яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп…” (І. Цюпа); “…Се жайворонки. …Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.,. Хочу спіймати, записати у пам’яті – і не виходить. От-от, здається… Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх…”
У зв’язку з реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, так само, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення – судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу. Так, наприклад, звуконаслідування хлюп-хлюп співвідноситься з ситуацією, що позначається реченням Вода хлюпає. Ця об’єктивно існуюча ситуація не має ніякого зв’язку зі світом емоцій мовця. Отже, з вигуками звуконаслідувальні слова єднає реченнєва природа і відрізняє те, що вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов’язані з цією ситуацією. Не збігаються звуконаслідувальні слова з вигуками і за іншими параметрами. Вигуки, як уже вказувалося, є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу знаками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч реалізація їх семантичного потенціалу залежить від мовленнєвого контексту і ситуації висловлення. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням. Крім звуконаслідувальних слів, відтворене звучання яких сприймається і усвідомлюється як відповідний звуковий образ певної реалії, у мовленні досить часто трапляються так звані разові звуконаслідування, які не стали одиницями мови. До довільності, суб’єктивізму звуконаслідувань спричиняється також і те, що типові звучання однорідних предметів чи явищ сприймаються і передаються різними авторами неоднаково. Наприклад, звучання коси на сінокосі чи в жнива у Григорія Тютюнника відтворюються звуконаслідуванням и г рінь, трінь! і трень, трень, трень! (“Трінь-трінь, трінь-трінь! – почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, злякалося, затанцювало, заграло, як музика; Трень, трень, трень! – попливло городами і не вгасло над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня”), А. Головко використав для цього звуковий комплекс шарх! (“Сонця нема ще, не сходило. А по степу в хлібах: шарх!.. шарх!.. На гони наскрізь, та низенько під п’ятку вибирає косар (сутужно сей рік і на солому буде) – шарх!.. шарх!..”), а в О. Довженка – ш-ш-шу! ш-ш-шу! (“Коса, як бритва, рівно-рівно кладе покіс. Ш-ш-шу/ Ш-ш-шу!..”).
Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, що функціонують як фонографічні синоніми, пор., напр., дзень, дзінь, дзелень, що використовуються для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.
До звуконаслідувань здебільшого зараховують одиниці типу бух, бах, гуп, клац, стук, трісь і под., що є коренями відповідних дієслів, пор. бухнути, бахнути, гупнути, клацнути, стукнути, тріснути. їх називають ще дієслівними вигуками, вигуковими дієслівними формами, вербоїдам” тощо. Своєю звуковою формою вони відтворюють той чи інший звук, а також указують на швидкість, різкість здійснення дії, напр.: ” – Гуляй, душа, без кунтуша! – Та бух! по столу кулаком…” (Панас Мирний); “Не витримав: приложився – ббах! – одна на місці; Ви підходите – націляєтесь.- Бах!- і нема гагари” (Остап Вишня); ” – Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук” (Г. Тютюнник).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...