Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення) – Стилістика як лінгвістичне вчення


Стилістика української мови

Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення)

Розуміння термінів “стилістика мови” і “стилістика мовлення” дає змогу зрозуміти сутність термінів “культура мови” і “культура мовлення”. Культура мови як навчальна дисципліна відрізняється від дисципліни стилістика загалом тільки тим, що навчальним курсом передбачено вивчення її (у вимірах окремого розділу) таких комунікативно-стилістичних


властивостей зразкового з усіх поглядів мовлення, як нормативність, варіантність, логічна довершеність, простота, стислість і ясність, яскравість, образність, доречність, етичність, естетичність (естетика), евфонія (милозвучність) мовлення, тобто це той комплекс максимально позитивних якостей мовлення, які разом формують мистецтво як усного висловлювання в межах кожного із стилів мови, так і висловлювання писемного. Це об’єктивно і достатньо переконує в тому, що ці дві навчальні дисципліни доцільно об’єднати в одну – стилістику мови або (з меншою мотивацією) стилістику і культуру мови і вивчати її після опанування студентами всіх навчальних мовознавчих дисциплін (крім курсу загального мовознавства). Теорія

І практика стилістики зорієнтовані на оволодіння студентами знаннями функцій мовних одиниць, культури їхньої мови і культури мовлення. Єдиний курс стилістики передбачав би формування такого рівня мовної і мовленнєвої культури усного й писемного слова, якого вимагає нинішня соціальна, отже, й мовленнєва ситуація в Україні.

Культурою мови є її високий рівень розвитку, нормативності, всі її усталені ресурси – фонетико – орфоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні й стилістичні, а культура мовлення – це найраціональніше, стилістично вмотивоване користування усіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витворилась культура мови. Отже, терміни, з одного боку, стилістика мови й стилістика мовлення, а з другого – культура мови й культура мовлення належать до синонімічних понять. Синонімічними є також окреслюванні ними явища мови, бо культура мови й культура мовлення – це високий рівень надбань стилістики мови й стилістики мовлення, користування мовою. Вдосконалення техніки мовлення, як правило, позитивно позначається на його змістовності, є засобом інтелектуального збагачення кожного з мовців, неабиякого зростання його розумово-мовленнєвої сутності. Інакше кажучи, будь-який прогрес в індивідуальному мовленні неодмінно пов’язаний з прогресом у мовленні всього народу, особливо у мовленні інтелігенції.

Людині властиве природне, часто неусвідомлюване прагнення до нового в усьому (діях, думках, мовленні), прагнення мати у своєму розумовому арсеналі і використовувати елементи того, що позитивно вирізняє окрему особу серед співрозмовників.

Потрібно знати не тільки що сказати, але і як сказати, щоб репрезентувати себе серед інших носіїв мови якнайкраще. У мисленні й мовленні завжди взаємодіють такі два визначальні чинники, як зміст і форма вираження висловлюваного. Це досягається поступово, здобувається життєвим досвідом, особистісними знаннями, загальною і професійною ерудицією мовця. Як слушно зауважує сучасний чеський дослідник проблем культури мовлення Іржі Томан, “щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість”.

Чим доречніше людина висловлюється, тим швидше й легше вона встановлює контакти з іншими носіями мови. Це певною мірою вберігає її від самотності, яка несумісна зі щастям. Безперечно, впродовж тривалого часу людина мовленнєво не контактує з іншими, однак розумово-мовленнєве усамітнення – це імовірніше вимушена, а не бажана реалія. Кожен потребує майже постійного контактування з іншими, завдяки чому може знаходити товаришів, друзів. Спілкуючись, людина змінюється, відмовляється від певних звичок у власній поведінці, передусім у мовленнєвій, бо по-різному сказане слово неоднаково впливає на співрозмовників, по-різному їх налаштовує. Вихована людина прагне сформувати в собі не будь-які, а тільки соціально й етично позитивні мовленнєві навички, необхідні для високого рівня культури спілкування.

Формування культури мовлення учнів суттєво визначається навчальним змістом кожного уроку. Конкретний мовний матеріал з фонетики, лексики, фразеології, граматики є основою формування мовленнєвої культури інтелігентної особи. Висловлюватись нормативно може й та особа, яка не навчалась у школі й не вміє писати, але з дитинства обдарована чуттям мови, мовленнєвим хистом, здібностями. Проте її мовлення функціонально обмежене переважно рамками одного стилю мови – розмовно-побутового, а висловитись у параметрах іншого стилю (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного чи художньо-літературного) вона не може через відсутність спеціальних знань.

Отже, розмежування, водночас і об’єднання в одній науковій галузі і навчальній дисципліні, стилістики мови (мовлення) і культури мови (мовлення) уявляється доцільним, бо, крім іншого, те, що прийнято називати культурою мови (мовлення), не має окремого мовного матеріалу, послуговується теорією і практикою всіх інших розділів науки про мову (фонетики, лексикології, фразеології, граматики і стилістики).



1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Таблиця множення на 8.
Ви зараз читаєте: Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення) – Стилістика як лінгвістичне вчення