Економіка змішана – модель соціально-економічного розвитку, яка передбачає поєднання приватної, колективної і державної форм власності, державного регулювання, монополістичної планомірності і ринкового саморегулювання, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу. Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють два основні варіанти моделі Е. з. Ліберальний варіант Е. з. передбачає важливі інституціональні і соціальні реформи, раціональну взаємодію приватного, колективного і державного секторів економіки,
впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, поступову соціалізацію капіталістичної економіки. Найвидатнішими розробниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін. Соціал-реформістський варіант Е. з. обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в прогресивніше суспільство. Його представники – теоретики лейбористської партії Великобританії, автори концепції
демократичного соціалізму. Ці варіанти Е. з. мають багато спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів над індивідуальними тощо. Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики вважають пряме одержавлення окремих галузей або великих компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Обов’язковою умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування. Значного поширення в окремих країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через провадження спільного державно-приватного підприємництва, зокрема вплив держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих недержавних підприємств тощо, завдяки чому збільшується частка державної власності. Доцільно також створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих великих компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх розвиток у загальнонаціональних інтересах. Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток таких централізованих форм суспільної власності, як регіональна, муніципальна, комунальна та ін., обстоюють розвиток профспілкової, кооперативної та інших форм колективної власності, асоціації дрібних підприємств, що, на їхню думку, сприятиме розвитку самоуправління, залученню працівників до управління процесом праці й власністю. Крім того, засобом соціалізації є впровадження загальнонаціонального регулювання і планування всього господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладання контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон’юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів тощо). Надзвичайно велике значення у комплексі цих заходів надається демократизації планування, підпорядкуванню суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро – і мікрорівні без тотального одержавлення. Модель Е. з. активно формується у багатьох розвинених країнах світу.
Loading...