Концепція ідеальних типів господарства – концепція західнонімецьких економістів, в якій комплексно проаналізовані ідеальні типи господарства (центрально-кероване та мінове) залежно від механізму координації взаємодії господарських одиниць та прийняття рішень. Фундатором і найвидатнішим представником К. і. т. г. був німецький економіст Вальтер Ойкен в 40-х XX ст., хоча ідеальні типи господарства, на його думку, не існують у чистому вигляді, будь-яка конкретна господарська система тяжіє до одного з них. Для центрально-керованої економіки
характерним є те, що плани окремих суб’єктів господарювання та домашніх господарств “не складаються відокремлено і не взаємопов’язуються між собою за допомогою цін”. Що, де, скільки і як виробляти, а також як здійснювати розподіл створеного продукту, вирішують центральні органи державного управління.
Характерною ознакою такого господарства є збільшення капіталовкладень у галузі, що виробляють засоби виробництва. Централізоване управління породжує також гігантоманію, оскільки вона полегшує контроль за підприємствами, що призводить до економічної несвободи і утвердження всевладдя бюрократичного
апарату. За центрально-керованої економіки влада центрального управління поширюється також на сферу розподілу, який фактично витісняє обмін, внаслідок чого вартісні категорії та важелі, передусім ціни, перестають виконувати свої функції, деформуються фінансова та банківська системи, а виробництво виводиться з-під контролю споживачів, що призводить до хронічного дефіциту та інфляції. Центрально-керована економіка може функціонувати й за переважання приватної власності, як це було в Німеччині в 30-40-х. Негативно впливає на економіку також регулювання, що здійснюється групами, передусім монопольними утвореннями: воно спотворює конституційний лад країни, модифікує державно-політичний устрій на користь певних груп. Найефективнішим з соціально-економічного погляду, на думку теоретиків К. і. т. г., є конкурентний порядок, ринкові конкурентні ціни, і в ньому вид і обсяг виробництва товарів визначають споживачі, а підприємці працюють на задоволення їхніх потреб. Конкурентний порядок також передбачає стабільність національної валюти, наявність конкурентних відкритих торгів та ін. Передумовою його встановлення і функціонування є приватна власність, яка сама по собі не гарантує встановлення конкурентного порядку: якщо на її основі створюються монополії, то її вплив має антисоціальний характер. Тому приватна власність потребує контролю з боку конкуренції, а остання має запобігати ситуації, в якій вони могли б бути спрямовані проти загального інтересу. Тому перед сильною державою стоїть завдання збереження й поліпшення конкурентного порядку, а економічна політика має бути системною і сталою. Якщо оцінювати К. і. т. г. з погляду сучасності, то слід визнати певну антисоціальну спрямованість приватної капіталістичної власності, яка разом з дією законів конкуренції призвела до виникнення монополій (в т. ч. олігополій) та їх домінування в економічній системі більшості розвинених країн світу (див. Монополія). Неадекватною реаліям часу є теза прихильників цієї концепції про те, що лише конкуренція може забезпечити сприйнятливість приватної власності, адже сама конкуренція потребує державного захисту (див. Антимонопольне законодавство). Крім того, некоректно аналізувати такі типи господарства незалежно від форм власності (як це зробив В. Ойкен). Щодо наявності лише двох типів власності (приватної та державної), то така ситуація була властива капіталізму минулих століть. Подібне бачення характерне для концепції щодо тяжіння будь-якої господарської системи лише до двох типів господарств – центрально-керованого і ринкового. Наслідком їх оптимального поєднання є змішана економіка (див. Економіка змішана).
Loading...