Культура і суспільство
Філософія посбіник
Тема 10. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ
§ 2. Культура серед світових реалій
Культура і суспільство
Культура надає природним явищам певної цінності, перетворюючи їх у “другу природу” – матеріальну, духовну, художню. У ній також по-особливому виявляються такі філософські поняття, як простір і час. Адже життя людського духу має лише часовий вимір і не вимірюється простором. Якщо якості простору людина знаходить поза собою, то час має екзистенційне значення, перебуває всередині людства, яке прагне долати його лише
Культура також здатна впливати на природні особливості людини. Так, її зір слух, тактильні якості у процесі життєдіяльності стають інструментом і водночас продуктом культури. їхні організаційно-інформаційні функції набувають багаторівневої структури: біофізичний, психологічний, соціально-психологічний, естетичний, світоглядний рівні. Три останні можна об’єднати під загальним поняттям “культурні”.
Філософія культури розглядає життєвий цикл людини крізь три основні фази – оволодіння культурою, створення культури і передання культури. Вона враховує великий спектр
Для розуміння співвідношень культура/суспільство слід також звернутися до трьох рівнів (матеріального, духовного, наукового), різних сфер та історичних етапів їхнього вияву. Практика культури у цьому разі повернута до суспільства організаційно-комунікативною діяльністю, вона створює форму для того змісту, який має в собі певне суспільство. Тому суспільні соціальні організації одночасно належать суспільству і культурі.
А рівень матеріальної практики є базовим і виражається у взаємодії суспільно-економічних і політико – правових відносин, що утворюють суспільство, з активністю культури, яка створює для цих відносин конкретні організаційні структури.
Суспільні відносини стають змістовним наповненням усіх соціальних інститутів, культура ж – оформленням цього змісту в процесі творчої цілеспрямованої діяльності людей. Тому співвідношення культура/суспільство можуть бути розглянуті в категоріальних системах “зміст-форма”, “внутрішнє-зовнішнє”, “інваріантне-варіативне”.
Зазвичай організаційну сторону суспільного життя не розглядають як культурний феномен, однак усі соціальні інституції є результатом об’єднання зусиль суспільства і культури. Вони утворюють культурні способи опредмечення суспільних відносин.
Взаємну потребу і взаємодію культури і суспільства позначають через поняття “соціокультурне”.
Культура необхідна людському суспільству з перших кроків його існування. Люди навчилися створювати особливий тип предметної реальності – різноманітні об’єднання, союзи, організації – від родових, племінних, релігійних до наукових, просвітницьких, худож-ніх, – діяльність яких забезпечувалась не вродженими людськими інстинктами, а набутими знаннями, уміннями, переконаннями у процесі життєдіяльності. На початку це відбувалося стихійно, шляхом проб та помилок, але поступово набувало свідомих рис, адже культура як надприродна, надбіологічна сила має в своїй основі усвідомлені дії. І рівень такої усвідомленості є показником рівня культури будь якого суспільного об’єднання чи окремої особистості. Матеріально-практичний рівень відношень культури та суспільства виявляється саме цією організаційно-інституціональною формою їхнього буття. Світ речей є зовнішнім щодо людини, а суспільні установи – це опредмечена форма людських стосунків, не стільки продукт діяльності людей, скільки форма об’єктивації самої людської діяльності. Саме тому соціально-організаційна культура охоплює все життя суспільства, всю повноту суспільних відносин і за масштабом є рівною суспільству.
Зміна соціально-організаційної предметності культури залежить від динаміки оформлюваних нею суспільних відносин, тому розвиток цієї сторони культури був і залишається детермінованим процесом, що змінюється під впливом прогресу.
При єдності технічної культури людства соціально-організаційна культура виявляється структурно багатоманітною, формує різноманітні субкультури. Так, наприклад, у середньовічній європейській культурі розрізняють принаймні чотири культурні пласти: селянський, релігійний, світський, бюргерський.
Отже, відношення між суспільством і культурою як двома гранями цілісної соціокультурної реальності становлять взаємодію, в якій сила кожної сторони може змінюватися, але обидві сторони залишаються активними учасницями історичного процесу. Культура необхідна суспільству для поповнення біологічної форми регуляції спільного життя і діяльності людей, а суспільство потрібне культурі для забезпечення їхньої потреби у самоздійсненні і розвитку.
Різноманітними способами і засобами суспільство надає культурі саму можливість реалізуватися в людських діях.
Економічні і політичні проблеми кожного разу були проблемами культури. Зрештою, не лише духовні перетворення, а й організаційно-політичні та техніко – економічні зміни ставали культурними діями людей, які усвідомили, що не лише суспільство впливає на культуру, а й культура радикально впливає на функціонування суспільства. Тому в наше життя міцно ввійшли поняття “політична культура”, “правова культура”, “культура виробництва” тощо.
Розглядаючи духовний аспект відношення культура/суспільство слід пам’ятати, що людина порівняно пізно усвідомила суспільство як специфічну форму буття. Зокрема, суспільні відносини лише опосередковано і не усвідомлено спочатку зафіксувалися у міфах. І все ж відображення структури суспільного буття є загальним законом створення міфу як певного фантазійного суспільного світу. Оскільки мистецтво багато століть жило відтворенням міфологічних сюжетів, воно зберегло цей опосередкований і неусвідомлений характер відображення суспільних відносин, тонко відчуваючи їхню історичну зміну. А звільнення реалістичного мистецтва від міфологічного чи алегоричного мислення зробило його прямим художнім дослідженням суспільства як системи відносин людей.
Теоретичне осмислення законів суспільного життя відбувалося трьома способами – науковим, ідеологічним та проекційним. Наукове вивчення суспільства починалося з XVIII ст., коли в Англії відбувалося становлення класичної політичної економії, а у філософії французьких просвітителів закладалися основи соціологічного розуміння суспільства. Ідеологічне, тобто ціннісно-осмислювальне дослідження різноманітних суспільних відносин і пов’язану з цим “ідеологічну побудову моделей бажаного суспільства бачимо вже у Платона, у християнських теологів, ренесансних утопістів, марксистів та ін. Усі ці спроби доводять, що наукове вивчення суспільства набагато складніше, ніж осмислення природних явищ, а вплив людських інтересів у трактуванні суспільних процесів набагато могутніший, ніж у пізнанні природних явищ. При цьому процес соціальної діяльності, на відміну від технічного конструювання, не можна переробити, скоригувати. Тому у виборі теоретичної концепції та у практичному її втіленні вирішальну роль відіграє інтуїція, яка є не суто природною якістю, а природно-культурною.
У предметному бутті зв’язок суспільства і культури, веде, з одного боку, до створення різноманітних соціальних інститутів, що надають культурних форм суспільним відносинам, а з іншого – до опредмечування цих відносин в продуктах духовного і художнього виробництва, що набувають самостійного, окремого від людини існування в історії людства.
Що стосується заглиблення проблеми в самій людині, то суспільство і культура поєднуються тут у процесі виховання особистості, роблячи його двостороннім – одночасно соціалізацією і культурацією індивіда. Умовою онтогенезу людини є його природна даність – сукупність вроджених якостей індивіда, які підлягають опрацюванню силами суспільства і культури. Тому людська індивідуальність виявляється тристоронньою системою, детермінованою природою, суспільством і культурою. В епоху традиційних (докапіталістичних) культур в одному і тому самому соціальному середовищі бачимо людей з різним рівнем культури, який був зумовлений не стільки індивідуальними, скільки соціально-груповими чинниками. Соціальне та культурне тут ніби зливалися. У буржуазному суспільстві, колисуспільні (навчальні) заклади і сам індивід отримали змогу вибору цінностей з культурної спадщини, питома вага індивідуальних особливостей особистості зростає. Тому готовність суспільних інституцій до індивідуального підходу в процесі виховання особистості свідчить про рівень культури суспільства.
Співвідношення культура/суспільство має ще й якісний аспект, у якому можна виділити кілька фаз:
– У первісному суспільстві соціокультурна реальність тільки починала формуватися.
– У ранньокласових соціокультурних системах сформувався диктат суспільних відносин над культурою, що мав свої етнічні та культурні модифікації.
– У буржуазному суспільстві спостерігається поступовий процес розвитку автономії культури щодо політичної та правової структури суспільства, де основним імпульсом став принцип свободи людської діяльності. Нині саме культурні чинники часто визнають вирішальними в історії людства порівняно з чинниками соціально-економічними та соціально-політичними.
– У майбутньому необхідний новий тип відносин культура/суспільство, в якому ці складові стануть сторонами єдиного, цілісного і гармонійного буття людства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...