Неоінституціоналізм – сукупність сучасних інституціональних концепцій про роль і еволюцію окремих інститутів (колективів) у розвинених країнах та країнах з перехідною економікою за умов НТР, а також про поведінку окремих індивідів у цих колективах. Двома основними різновидами Н. є техніко – економічний і соціально-правовий. Техніко-економічна форма Н. представлена в працях американських економістів Дж. Гелбрейта, Р. Хейлброннера, О. Тофлера та ін. Дж. Гелбрейт, з’ясовуючи еволюцію корпорації, стверджує, що влада в ній поступово переходить
від власників до т. зв. техноструктури (див. Менеджер), Концепція “техноструктури” є логічним продовженням ідеї Т. Веблена про поступовий перехід влади до інженерно-технічної інтелігенції (див. Веблен). В теоретичному аспекті це означає проголошення влади в сучасній корпорації атрибутом окремих елементів продуктивних сил (техніки, інформації), а в методологічному – проповідування принципу технологічного детермінізму. Однак науковці, техніки, спеціалісти з інформаційних систем виконують свої функції не як суб’єкти власників окремих факторів сучасного капіталістичного виробництва, а як суб’єкти
процесу праці. Внаслідок підпорядкування процесу праці основній меті капіталістичного виробництва – зростанню вартості (виробництва і привласнення додаткової вартості у формі максимального прибутку) суб’єкти процесу праці стають носіями найманої праці, підпорядкованої власникам корпоративного капіталу. Водночас внаслідок визначальної ролі продуктивних сил у суспільному способі виробництва, взаємодії цих сторін fix взаємопроникнення, взаємодоповнюваності, взаємозаперечення) техніка, інформація істотно впливають на еволюцію власності та влади, а носії цих факторів (передусім спеціалісти вищої кваліфікації) швидше просуваються службовими щаблями, виконують широке коло функцій, але підпорядковані монополістичній буржуазії (див. Менеджер). Однак після того, як поступові кількісні зміни у виконуваних ними функціях зумовлюють якісні зрушення (їх трансформацію з середніх у великі буржуа), вони із суб’єктів окремих факторів процесу виробництва, в т. ч. процесу праці, стають суб’єктами відповідно середньої та великої капіталістичної власності (а отже, можуть стати власниками малих, середніх і навіть частини великих капіталістичних підприємств), а внаслідок цього – і суб’єктами експлуатації найманої праці. Якщо екстраполювати висновки концепції “техноструктури” на рівень макроекономіки, то влада, а отже, власність у сучасному капіталістичному суспільстві, перейшла до рук науковців. Такий різновид техніко-економічного Н. втілено в концепції “постіндустріального” та “інформаційного” суспільства американських економістів Д. Белла та О. Тоффлера. На думку Р. Хейлброннера, науково-технічна інтелігенція поступово, впродовж тривалого періоду, вийде з-під влади капіталістів і управлятиме розвитком суспільства відповідно до власних інтересів і світогляду. Такий варіант розвитку можливий, але не в межах капіталістичного способу виробництва. Соціально-правова форма Н. представлена теорією прав власності, суспільного вибору, транс – акційною теорією організацій та ін. При цьому поняття “трансакція” запозичене у Дж. Коммонса. Зокрема, в теорії прав власності, представниками якої є американські економісти Р. Коуз, А. Алчіан, А. Демсетц, Р. Познер та інші, зроблено спробу виявити взаємозв’язок між правами власності, трансакційними витратами і зовнішніми ефектами. З концепцією прав власності щільно пов’язана проблема соціальної вартості (див. Теорема Коуза). Системою прав власності вони називають сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Оскільки трансакційні витрати (передусім на пошук інформації) існують завжди, то різні, як правило, нерівноцінні варіанти розподілу прав власності призводять до появи різних за розмірами зовнішніх ефектів. Якщо власність розглядається як пучок прав власності на використання певних ресурсів, передусім обмежених, то контрактні відносини – як ефективні засоби обміну такими пучками прав власності. Важливою при цьому, на їх думку, є чітка специфікація прав власності, що сприяє зменшенню невизначеності і раціональному використанню ресурсів. Із ускладненням трансакційних витрат складнішими стають і контракти. Крім того, заперечується (Алчіан)’розгляд ресурсів як об’єкта власності. Такий підхід означає, по-перше, необгрунтованість ігнорування кількісного аспекта економічної власності; по-друге, якісного аспекта цієї категорії, а отже, власності як економічної категорії загалом; по-третє, звужене юридичне тлумачення власності; по-четверте, відсутність комплексного соціологічного підходу до власності (виокремлення в ній не лише економічного, а й соціального, політичного та інших надбудовних аспектів). Відмінність Н. від інституціоналізму щодо методології полягає, по-перше, в тому, що об’єктом дослідження передусім є поведінка окремих індивідів у межах традиційних інституціональних структур та їх пристосування до цих структур (корпорацій, профспілок, держави) певних суспільних норм і правил (правових, етичних та ін.), а не самих структур, спрямованих на захист інтересів індивідів. Якщо дві сторони уклали контракт і за зміни цін намагаються змінити його умови, вони можуть погодитися на відповідні витрати, що певною мірою впливатиме на еволюцію загальних норм і правил, але принципових відмінностей між трансакційною (найповніше розробив О. Вільямсон) та інституціональною концепціями не існує. Раціональною є ідея Н. про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально мислячого індивіда і необхідність враховувати дії організацій людей, наприклад, товариств споживачів. Ще точніше про це висловився М. Грановеттер (США), який протиставив принципу індивідуалізму концепцію вкоріненості (наповненість економічних дій соціальним змістом). Недоліком соціально-правової форми Н. є звужений підхід і характеристика діяльності індивіда в межах організації та певних інститутів (зведення такої діяльності передусім до набуття прав власності, а отже, ігнорування соціально-економічної форми індивідів (перебування більшості з них у межах корпорації як найманих працівників, у межах держави – як платників податків та об’єктів соціально-економічної політики держави та ін.). Зосереджуючи увагу на правах власності, представники Н. також необгрунтовано абстрагуються від економічної влади в суспільстві, а отже, сповідують певною мірою постулати позитивної економічної теорії; основні неоінституціональні концепції (прав власності, агентських відносин, трансакційних витрат), грунтуючись на неокласичних постулатах “людини економічної”, не враховують (або враховують незначною мірою) інші індивідуальні інтереси, а тому неспроможні дати комплексну соціологічну характеристику основних мотивів їх діяльності в межах неоднорідних організацій та їх впливу на ефективність. Крім того, хибно розглядати інститути лише як результат дії відокремлених індивідів (на основі принципу індивідуалізму, що означає відсутність комплексного аналізу їх виникнення і розвитку з боку передусім суспільного способу виробництва, а також соціальних відносин); методологічно некоректно розглядати економіку як просту сукупність складових, тобто як механічну систему; необгрунтованою є теза Коуза, зокрема його теорема про те, що перерозподіл прав власності не впливає на алокацію ресурсів і відсутність комплексного аналізу механізму взаємодії прав власності різних індивідів. Важливим методологічним недоліком Н. є дотримання вимог мінової концепції.
Loading...