Перехідна економіка у постсоціалістичних країнах – процес трансформації економічних систем країн соціалістичної співдружності в сутнісно новий стан шляхом проведення радикальних суспільних реформ. Класифікувати країни, в яких відбувається перехід від однієї економічної системи в іншу, найдоцільніше за ознаками формаційного підходу. За цими ознаками відбувається, по-перше, перехід більшості слаборозвинених країн, у яких переважає багатоукладна економіка, до економічної системи капіталізму. Нині налічується бл. 80 країн, які є економічно
відсталими, не пройшли стадії індустріалізації, а їх населення переважно зайняте в сільському господарстві. В економічній літературі робляться спроби класифікувати такі країни за ознакою співвідношення натурального і товарного (ринкового) господарства. Проте цей критерій є похідним щодо типу економічної власності, а отже, соціально-економічного укладу. По-друге, перехід великої групи постсоціалістичних країн до капіталістичної економіки, однак залежно від характеру проведених в них економічних реформ, вони переходять або до капіталізму взірця XIX ст. або до сучасної соціально орієнтованої чи змішаної економіки.
По-третє, перехід розвинених країн світу до більш розвиненої економічної системи, який відбувається нині у процесі соціалізації економіки. Найяскравішим виявом цього є активне формування шведської моделі соціалізму. У зв’язку з тривалим періодом перехідної економіки (який залежить від характеру економічних реформ) у сучасній західній, українській та російській економічній літературі, а також в інших суспільних науках виокремлюють нову науку – транзитологію (див. Транзитологія). Найважливішу роль серед цих реформ відіграють реформи в економіці і політиці, що зумовлено взаємодією цих підсистем суспільних відносин. Так, основною проблемою економічних реформ є трансформація відносин економічної власності, а політичних реформ – радикальні зміни влади. Своєю чергою, власність переходить у владу, і навпаки. Про органічну єдність економіки і політики свідчить зміст категорії “економічна політика”. Одні автори перехідної економіки називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі – формування реальних ринкових відносин, треті – побудову основ постіндустріального суспільства, четверті – перехід від однієї системи координації господарського життя суспільства до іншого тощо. По-різному тлумачиться і та економічна система, від якої потрібно переходити до іншої. Переважна більшість учених називає її командно-адміністративною, дехто – планово-економічною або соціалістичним устроєм; західні автори – здебільшого тоталітарною системою. Проте більшість таких визначень неадекватно відображають сутність перехідної системи. Найлогічніше називати її державним або державно-номенклатурним соціалізмом (див. Соціалізм державний). З цього випливає необхідність першорядної трансформації державної власності, а отже, закономірність роздержавлення економічної власності. Загалом потреба у трансформації економічних систем постсоціалістичних країн зумовлена наростанням суперечностей цих систем (див. Перебудова). У країнах Східної Європи об’єктивними причинами роздержавлення і приватизації також було надмірне одержавлення економіки. Наприклад, в Угорщині частка держави в основних фондах становила 90%, у Чехії 98% усього майна було власністю держави. Іншими закономірностями перехідної економіки є корпоратизація державної власності (див. Корпоратизація державної власності), демонополізація економіки, структурні реформи (див. Структурна політика), лібералізація цін, фінансова стабілізація та лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Щодо роздержавлення, у т. ч. приватизації економіки, у західній економічній літературі обгрунтовуються різні моделі (див. Моделі роздержавлення і приватизації у постсоціалістичних країнах). Важливою складовою економічних реформ у постсоціалістичних країнах є трансформація господарського механізму, зокрема, формування якісно нового типу державного регулювання економіки, в т. ч. економічної політики. Щодо України таке регулювання повинно сприяти активному створенню якісно нової економічної системи формування державного управління підприємствами, для чого повинні виконуватися такі основні функції: 1) запровадження національного економічного планування; 2) реалізація ефективної регіональної політики, тобто забезпечення рівномірного, планомірного розвитку регіонів країни, продуктивних сил у межах цих регіонів, а отже, всього народногосподарського комплексу; 3) розвиток економічної (будівництво доріг, мостів, каналів тощо) та значною мірою соціальної (будівництво навчальних закладів, закладів охорони здоров’я тощо) інфраструктури; 4) розвиток фундаментальних і частково прикладних наукових досліджень, які не дають швидкої віддачі, прискорений розвиток науки в системі “наука-техніка-виробництво”; 5) сприяння розвиткові передових галузей, що визначають науково-технічний прогрес (ракетно-космічної, авіаційної та інших видів техніки), а також підвищення міжнародної конкурентоспроможності вітчизняного виробництва; 6) здійснення активної структурної, амортизаційної, інвестиційної, інноваційної, цінової та інших форм економічної політики; 7) послаблення й усунення екологічної кризи; 8) створення оптимальних умов для розвитку дрібних і середніх підприємств і надання всебічної допомоги малому бізнесу; 9) забезпечення актициклічного та антикризового регулювання економіки; 10) антимонопольна діяльність роздержавлення (оптимальне), в т. ч. приватизація, а в разі необхідності на початку XXI ст. – реприватизація, націоналізація; 11) забезпечення справедливого розподілу та соціального захисту громадян; 12) реалізація через центральний банк ефективної грошово-кредитної політики; 13) запровадження заходів з подолання корупції, економічної злочинності, економічного егоїзму та паразитизму; 14) виконання функції підприємця на підприємствах базових галузей з довгим робочим періодом (космічна галузь, суднобудування, метрополітен тощо), а також державної монополії на виробництво і реалізацію алкогольних і тютюнових виробів; 15) максимальне використання переваг ринкового регулювання та нейтралізація недоліків. Основними економічними засобами такого регулювання є активна економічна політика в різних формах (грошово-кредитна, ціноутворення, податкова та ін.), для реалізації яких слід також використовувати правові засоби (відповідні закони, а також правове забезпечення форм економічної політики). Крім того, за певних обставин необхідно використовувати адміністративні важелі державного регулювання. На мікрорівні формування нового господарського механізму здійснюється шляхом впровадження сучасних форм менеджменту, в т. ч. реалізації основних функцій менеджменту (планування, організації, координації, мотивації, контролю та реалізації економічної власності), а також використання таких видів менеджменту, як виробничий, інноваційний, кадровий, фінансовий. Ці види менеджменту, як і його досконалі форми, слід використовувати у реструктуризації підприємств, фірм і компаній; на макрорівні необхідно застосовувати всі важелі і способи державного регулювання й домагатись реалізації основних функцій господарського механізму у процесі реструктуризації основних підсистем цілісної економічної системи. Від комплексного і виваженого використання основних методів державного регулювання економіки (економічних, правових та адміністративних), а отже, найважливіших форм економічної політики, а також реалізації основних функцій менеджменту й впровадження його різних видів належить виконання підприємствами виробничої, інвестиційної, інноваційної, відтворювальної та інших функцій. Своєю чергою, ефективність менеджменту на макро – і мікрорівнях значною мірою детермінується соціальною політикою цих країн. Так, залежно від життєвого рівня населення цих країн і диференціації доходів його основних груп здійснювались капіталовкладення, які є основою передусім відтворювальної функції підприємств. Наприклад, у Словаччині співвідношення доходів 20% найбагатших і найбідніших верств населення у 90-х становило 2,6%, а рівень капіталовкладень 2000 порівняно з 1990 становив бл. 90%, середній рівень душового ВВП за ці роки – 1,9%; у Чехії ці дані відповідно становили: 3,5, 119 і 1%, в Угорщині – 3,5, 134 і 1,9%; у Польщі – 5,1, 176 і 4,5%; у Словенії – 5,9, 184 і 2,8%; у Росії – 12,2, 21 і 4,6%. В Україні рівень диференціації доходів населення ще вищий, ніж у Росії. Внаслідок цього та інших чинників обсяг капіталовкладень в Україні 2000 порівняно з 1990 зменшився майже на 76%, приріст ВВП був відсутній, а його обсяг знизився на 58%. Державне регулювання підприємства значною мірою залежить від політичної стабільності в постсоціалістичних країнах та ефективності самого регулювання. Так, рівень політичної стабільності у розвинених країнах у другій половині 90-х XX ст. становив бл. 13%. Таким же він був в Угорщині, а ефективність державного регулювання в цій країні становила 8,5%. В інших постсоціалістичних країнах спостерігалась така тенденція: із зниженням політичної стабільності ефективність державного регулювання знижувалась. Наприклад, у Польщі ці показники становили відповідно 8,4 і 5,6%, у Словаччині – 6,5 і 1,7; в Росії – мінус 6,9 і мінус 3%. Це свідчить про існування щільного зв’язку між економічним розвитком і політикою. Управління підприємствами з боку держави залежить від основних типів цих підприємств, а отже, типів власності, на яких вони базуються. Так, якщо йдеться про державні підприємства, то основним засобом такого управління є: складання науково обгрунтованих довготермінових планів, які є орієнтирами для діяльності таких підприємств; надання необхідних фінансових ресурсів, контроль з боку міністерств і відомств за використанням ресурсів; участь в управлінні акціонерних товариств, в яких держава має контрольний або різні за розмірами не контрольні пакети акцій; активне стимулювання інноваційних процесів, упровадження передових досягнень науки у виробництво; чітка координація галузевих і міжгалузевих, а також регіональних економічних зв’язків; активна підтримка зовнішньоекономічної діяльності підприємств; підготовка кадрів і надання необхідної допомоги підприємцям щодо управління підприємствами та інших видів консультацій та ін. Держава повинна здійснювати комплексне регулювання підприємств недержавного сектору шляхом складання довготривалих прогнозів розвитку економіки (прогнозування), розробки довготермінових програм соціально-економічного розвитку країни (програмування) і на цій основі складати бізнес-плани, проводити стратегічне планування, здійснювати регулювання національного ринку; формувати загальнонаціональні умови для економічної безпеки підприємств, застосовувати систему важелів (економічних правових та адміністративних) за переважання економічних – податкової, грошово – кредитної, цінової, амортизаційної та інших форм економічної політики. Так, в Угорщині вперше було скасовано директивні плани, впроваджувалась приватна та колективна власність і на цій основі створювався якісно новий механізм макроекономічного регулювання економіки та розвитку підприємництва; наприкінці 80-х XX ст. сформована дворівнева банківська система, а отже, створені недержавні банки, поступово формувалась підсистема ринкового регулювання економіки. Ефективність економічних реформ у процесі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн великою мірою залежить від раціональної соціальної політики. Найважливішим завданням соціальної політики в цей період є недопущення скорочення життєвого рівня населення. Так, позитивною стороною реформ в Угорщині, Словенії, Чехії та Словаччині є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть в окремі періоди зростала. Так, в Угорщині 1990-1993 вона становила 62%, у Словенії – 50%, тоді як у тих країнах, які домоглися значно менших успіхів у реформуванні національної економіки (Болгарії, Румунії), вона скоротилась у 3-4 рази. Уряд України впроваджував у практику гірший варіант, що значною мірою пояснюється диктатом МВФ. По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася. По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ розрив між ними становив 2,5-3 рази, то надалі – 4,5-5 разів. Водночас у Румунії і Болгарії цей розрив збільшився у 10 разів, у Росії – у 15 разів, в Україні – майже у 50 разів. По-четверте, в Угорщині, Словенії, Польщі темпи приватизації не були дуже високими і супроводжувались якісними змінами різних інститутів. В Україні роздержавлення і приватизація здійснювалися надто поспішно, переважно в інтересах кланово-номенклатурної еліти. По-п’яте, уряди Угорщини, Словенії, а також дещо менше Чехії, намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення. В Україні життєвий рівень більшості населення порівняно з 1990 знизився приблизно в 5-6 разів, а з урахуванням скорочення суспільних фондів споживання – у 10 разів. Загалом за період економічних реформ (2003 порівняно з 1989) ВВП у Польщі зріс на 35%, Угорщині та Словаччині – на 15%, Чехії – 8%; реальна заробітна плата була вищою відповідно на 18%, 10% (без Словаччини) і на 34%. В інших постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи дореформеного рівня ці показники до 2003 не досягли.
Loading...