Прогрес економічний (лат. progressive – рух уперед, поступальний розвиток суспільства висхідною, від менш до більш досконалих форм) – поступальний рух усієї економічної системи, кожної з її підсистем (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних, відносин економічної власності, товарно-грошових відносин, економічних відносин і господарського механізму) до вищого ступеня їх комплексної організованості, планомірності та пропорційності з метою підвищення життєвого рівня населення. Категорія П. е. є засобом комплексної
оцінки характеру економічного розвитку різних економічних систем, їх трансформації з менш розвинених у більш розвинені. Французький економіст А. Тюрго серед різних сфер прогресу соціальних відносин уперше виокремив П. е. Він, а також Ж.-Ж. Руссо у своїх працях визначили суперечності соціального прогресу. До них Ж.-Ж. Руссо відносив процес руйнування цілісності та гармонійності особистості, її перетворення на однобічно розвинену людину. А. Сміт і Д. Рікардо критеріями П. е. називали збільшення сукупного суспільного продукту, національного доходу на душу населення, С. Сісмонді – суспільний добробут, А. Маршалл, А. Пігу
та ін. – максимум добробуту за умови раціонального використання ресурсів за механізму вільної конкуренції, а відтак – і оптимум Парето (див. Концепції добробуту). Вирішальним критерієм П. е., в якому частково враховуються ціннісні орієнтири розвитку суспільства, є, на думку В. Леніна, інтереси розвитку продуктивних сил. Такий підхід може бути виправданий лише щодо виокремлення провідної підсистеми в межах цілісної системи економічної системи, але він не відповідає вимогам виокремлення специфічного критерію, основної ланки національного багатства, якою є людина, її здібності, навички, рівень освіти, кваліфікації та ін. У такому разі вирішальним критерієм П. е. є розвиток людини, прогрес усіх її сутнісних сил. Йому підпорядковується низка похідних критеріїв П. е. Загалом прогрес техніко-економічних відносин виявляється у розвитку та поглибленні суспільного поділу праці в усіх формах (загальній, частковій і одиничній), передусім у поглибленні спеціалізації виробництва, у переході від способу виробництва, що базується на ручній праці, до машинного способу виробництва, а від нього – до технологічного способу виробництва, в основі якого – автоматизована праця. Рух уперед у межах відносин економічної власності концентровано виявляється в еволюції типів власності: від індивідуальної (приватної) до колективної (в різних її видах і ступенях зрілості), від колективної – до державної та наддержавної (інтегрованої). Прогрес господарського механізму пов’язаний передусім з еволюцією ринкових важелів управління економікою, поступовим переходом до раціонального поєднання корпоративного управління, державних і ринкових важелів, а згодом – до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об’єднань типу ЄС; оптимального узгодження основних типів економічних інтересів (а отже, типів і форм власності, на яких грунтуються ці інтереси), своєчасного вирішення суперечностей на користь людини, трудового колективу і суспільства та ін. Прогрес економічних відносин передбачає прискорений розвиток відносин, що виникають і еволюціонують між людьми з приводу виробництва, обміну, розподілу, організації тощо найпрогресивніших елементів продуктивних сил, зокрема науки, інформації, та передусім тих сторін людини, які посилюють прогрес її розумових, організаторських здібностей. З огляду на те, що похідні критерії П. е. мають підпорядковуватись основному (розвиткові людини), розвиток продуктивних сил за сучасних умов повинен забезпечувати дію закону зростання потреб, сприяти підвищенню продуктивності праці (як основи підвищення життєвого рівня населення), ступеня незалежності людини від сил природи, збереженню довкілля, збільшенню вільного часу працівників тощо; технологічний спосіб виробництва – дію закону переходу виробничих функцій від працівників до техніки, послаблення, а відтак звільнення працівника від техніко-економічної залежності, гуманізацію та екологізацію техніки, зростання надійності речових факторів виробництва та ін.; організаційно-економічні відносини, зокрема менеджмент – демократизацію управлінських відносин, залучення працівників до управління виробництвом, перехід функцій управління від нижчої ланки менеджерів до безпосередніх працівників та ін.; відносини економічної власності – поступове подолання соціально-економічного відчуження найманих працівників від засобів виробництва, послаблення та ліквідацію експлуатації, збагачення рис і властивостей людини-власника та ін. П. е. – основа суспільного прогресу, елементами якого (крім економічного) є прогрес правовий, політичний, національний, культурний, духовний та ін. Загалом такий рух уперед виявляється в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовлених природними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших, прогрес, який забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, за сучасних умов якісно новими факторами суспільного, зокрема економічного, прогресу є дух народу, енергія та активність нації, національна психологія та свідомість людей. Загалом у сфері суспільних відносин прогрес покликаний забезпечувати зростання демократизації суспільного життя, всебічний розвиток сутнісних сил людини, справедливість. Жоден із цих критеріїв у транзитивній економіці України з часу проголошення її незалежності до 2005 не діяв.
Loading...