Теорії та концепції державного регулювання економіки – сукупність теорій, концепцій, ідей, поглядів, які розроблялися представниками політичної економії упродовж XVI-XIX ст., і основних напрямів економічної теорії наприкінці XIX – на початку XXI ст. щодо причин державного регулювання економіки, його сутності, форм, засобів і наслідків в історичному та логічному аспектах. Економічна діяльність держави, а отже, окремі аспекти державного регулювання економіки, зокрема державне регулювання цін, здійснювалися ще за рабовласницького ладу, феодалізму
та на нижчій стадії капіталізму (див. Держава; Теорії (концепції) держави та економічної ролі держави). Зокрема, Маркс зазначав, що ще на ранніх ступенях капіталістичного виробництва підприємства, які потребують довгого робочого періоду і значних витрат капіталу, тривалий час розвиваються суспільним або державним коштом (це стосується передусім будівництва доріг, каналів, інших об’єктів інфраструктури). Йдеться про переростання продуктивними силами вузьких меж приватнокапіталістичної власності й вирішення цієї суперечності через розвиток державної власності. Відтак продуктивні сили, на його думку,
переростають межі акціонерної власності, що потребує державного втручання. Крім того, Маркс до системи капіталістичної економіки включав державу, сутність якої слід вивчати після з’ясування сутності капіталу, земельної власності та найманої праці. Він також стверджував про тенденції розвитку капіталізму від монополії до одержавлення, про те, що держава мусить перебрати управління цими засобами виробництва і сполучення, і таке одержавлення буде економічним прогресом, новим кроком на шляху до того, щоб суспільство взяло у своє володіння всі продуктивні сили. Оскільки практика довела неможливість існування капіталістичної економіки без активної діяльності держави, представники неокласичного напряму погоджуються на мінімальну участь держави. Зокрема, американський економіст Л. Туроу, хоч і виступає за скорочення державного бюджету і мінімальне втручання держави, але змушений визнати, що жодна з розвинених країни не розвивається таким шляхом. Одне з найважливіших завдань державного регулювання – досягнення більш ефективного розподілу ресурсів у ринковій економіці, яку вони вважають основним об’єктом дослідження. Загалом недоцільність активного регулювання економіки державою неокласики пояснюють тим, що політичні і державні діячі неспроможні врахувати і використати весь обсяг необхідної інформації, а у разі такого втручання виникнуть негативні руйнівні наслідки для економіки. Це означає суб’єктивістський підхід до проблеми. Неокласики не заперечують існування окремих випадків, коли ринкова економіка неспроможна забезпечити ефективний розподіл ресурсів – за необхідності задоволення потреб у спільних благах, за існування в окремих галузях економіки бар’єрів для вільного переливання капіталів, наявності неповної або неповноцінної асиметричної інформації у суб’єктів господарювання та ін. Саме у цих випадках доцільне державне регулювання за умови чіткого з’ясування критеріїв доцільності державного втручання, оскільки воно пов’язане з певними витратами. Щодо суспільних благ (освіта, контроль за станом довкілля, оборона країни та ін.), то споживачі користуються ними без будь-яких перепон, не купують їх, а отже, не оплачують їх виробництво, що унеможливлює виробництво таких благ підприємцями, і цю функцію виконує держава. Нові компанії для проникнення в такі галузі витрачають додаткові ресурси, що знижує їх конкурентоспроможність. На думку неокласиків, держава повинна надавати таким компаніям податкові пільги, дешеві кредити, субсидії та ін. Концепції неокласиків, у яких завдання держави полягають у нейтралізації та компенсації окремих аспектів “недостатності ринку”, отримали узагальнену назву “концепції суспільного добробуту”, основи якої сформулював А. Пігу, який вважав, що держава повинна займатися виробництвом суспільних благ, обмежувати негативні ефекти монополії тощо за допомогою податків і субсидій. Однак представники неокласичного напряму, характеризуючи мінімальне втручання держави в економіку, ігнорують, по-перше, принцип історизму, згідно з яким мінімальне втручання держави за капіталізму існувало на всіх етапах його розвитку. По-друге, їхні твердження про існування за сучасних умов вільної ринкової економіки перестали відповідати дійсності ще наприкінці XIX – на початку XX ст. Цей стереотип вони намагаються модернізувати аналізом окремих випадків, коли вільний ринок не може забезпечити ефективного розподілу ресурсів, що робить цей стереотип привабливішим, але не менш хибним у теоретико-методологічному аспекті. По-третє, виходячи з атомізму в економічній теорії (переносячи принципи мікроекономічного аналізу поведінки окремих форм на макроекономічні процеси), вони неспроможні зрозуміти якісно нову роль держави на вищій стадії капіталізму, яку у XX ст. серед не марксистських теорій вперше обгрунтував Дж.-М. Кейнс (див. Кейнсіонство). Представники неолібералізму вважають, що державне регулювання має спрямовуватися на забезпечення загальних принципів та умов господарювання, на стабілізацію економічних процесів; що завдання держави – лише підтримання конкурентного механізму ринкового господарства за допомогою структурної, соціальної і кон’юнктурної політики, своєчасне реагування на можливу аритмію ринку, забезпечення умов вільної конкуренції. Зокрема, Ойкен зазначає, що інвестиції у соціальну сферу, як і її розвиток, повинна контролювати держава. Кейнс доводив, що вивести економіку з кризи і підвищити темпи економічного зростання за значного безробіття можна лише державним регулюванням попиту. Водночас головним фактором ефективного попиту він назвав обсяг інвестицій з огляду на те, що їх зростання сприяє збільшенню національного доходу і залученню додаткової робочої сили. Крім того, вони недооцінювали роль державного регулювання у вирішенні глобальних проблем, що опосередковано впливає на посилення такого регулювання в національній економіці. На відміну від неокласиків, які вважали гнучкість цін основним засобом відновлення економічної рівноваги, Кейнс зазначав, що вона є нереальною через монополізацію економіки (див. Кейнсіонство). Абстрагування від цього феномена або його недостатнє врахування – ще один істотний недолік неокласичної теорії. Основними недоліками теорії Кейнса неокейнсіанці вважали спрощену характеристику економіки, в якій існує або інфляція, або безробіття, кожну з яких можна усунути шляхом використання протилежних методів грошово-кредитної і бюджетної політики; абстрагування від фактичної зміни цін, від розподілу доходів та ін. Вперше таке концептуальне переосмислення здійснили англійські економісти Дж. Робінсон і Н. Калдор. Так, Робінсон запровадила в макроекономічний аналіз такі фактори, як монополістичне ціноутворення, розподіл доходів, що впливає на рівень заощаджень, прагнення фірм і компаній до зростання та виживання в умовах конкурентної боротьби, які значною мірою впливають на рівень інвестицій, та ін. Інші представники неокейнсіанства – Е. Хансен, Р. Харрод, П. Самуельсон, Е. Домар (США); Дж. Хікс (Великобританія) та ін. намагалися розробити теорію державного регулювання економіки в усіх фазах циклу, а також тривалого економічного зростання та економічної динаміки. Хансен, зокрема, засобами антициклічного регулювання вважав стабілізацію обсягів інвестицій і компенсацію коливань приватних інвестицій, грошово-кредитну, бюджетну та фіскальну політику. Основним методом антициклічного регулювання вони вважали політику бюджетного регулювання, зокрема “дефіцитного фінансування”, тобто збільшення витрат держави порівняно зі зростанням її доходів. Конструктивною була ідея французького економіста Ф. Перру про необхідність державного регулювання інвестицій шляхом упровадження індикативного планування, планового збільшення обсягів у стратегічних галузях економіки, впровадження директивного планування щодо державного сектору економіки та захист національного ринку капіталів від іноземної конкуренції. Представники інституціоналізму та неоінституціоналізму (Т. Веблен, А. Шпіттоф, Дж. Гелбрейт, Р. Коуз та ін.) вважали, що держава повинна передусім створити сприятливий клімат шляхом стимулювання підготовки кваліфікованої робочої сили, поліпшення природних ресурсів, формування нових провідних галузей економіки, поліпшення внутрішньої конкуренції, вдосконалення права, розвитку менталітету нації, регулювання динаміки інвестиційних циклів та ін, Коуз справедливо відзначав необхідність послаблення економічної нерівності, поліпшення якості довкілля, збільшення соціальних витрат тощо, що сприятиме інвестиційним процесам, їх спрямуванню у необхідне русло. З. Чейз виступає за державний контроль за рухом інвестицій між країнами. Французький економіст Р. Арон висловлювався за державну підтримку розвитку тих галузей, які визначають розгортання НТР. Гелбрейт визнавав, що оскільки у ринковій системі США внаслідок нерівності доходів і заробітної плати низьким є рівень освіти, медичного обслуговування, погані житлові умови, посилюється зубожіння населення, то держава повинна встановити більш прогресивну шкалу подохідного податку, гарантувати для всього працездатного населення річний дохід, вирівняти заробітну плату для членів профспілок та тих, хто не входить у ці об’єднання, для чоловіків та жінок, збільшити державні витрати на захист навколишнього середовища та ін. Водночас Гелбрейт виступає проти антитрестівського регулювання, оскільки воно заважає здійснювати контроль над цінами, зростанню корпорації тощо. Слід зауважити, що Гелбрейт відійшов від неокейнсіанців, оскільки вони, на його думку, не спроможні виробити корисні рекомендації для вирішення сучасних економічних проблем; він значною мірою відмежувався і від інституціоналістів, оскільки вони розглядають не економічні процеси в сукупності, а окремі інститути – державу, великі корпорації, профспілки, право тощо.
Loading...