Закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил (Закон адекватності) – загальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, суттєві та сталі зв’язки між прогресом продуктивних сил та еволюцією виробничих відносин (або відносин економічної власності). Сучасна система продуктивних сил формується у процесі взаємодії таких основних елементів, як робочої сили (у широкому аспекті – безпосереднього працівника), засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи (енергії сонця, ядерної
та термоядерної енергії тощо), науки, інформації та ін. Для забезпечення їх прогресу необхідний розвиток різноманітних форм власності (приватної, колективної, суспільної, інтернаціональної) та різних форм їх поєднання. Пріоритетною формою власності для розвитку того чи іншого елемента даної системи може бути як одна з названих форм, так і їх комбінація. Провідною, більш активною і динамічною стороною дії цього закону є розвиток продуктивних сил, а їх суспільною формою – виробничі відносини, які є менш активною стороною суспільного способу виробництва і здійснюють зворотний вплив на розвиток продуктивних
сил. Оскільки їх змістом є активне ставлення людини до природи у процесі праці, то для гармонійного співвідношення людини з природою необхідні такі форми власності, які б забезпечували нормальне відтворення індивіда як біологічного виду, задовольняли його екологічні потреби, були спроможними подолати. сучасну екологічну кризу. Враховуючи те, що до стану глибокої екологічної кризи призвів розвиток індивідуальної, колективної і > державної форм власності за умов капіталістичного способу виробництва та тотально-одержавленої власності за умов панування адміністративно-командної системи в колишньому СРСР, інших країнах Східної Європи адекватною формою власності для забезпечення гармонійної взаємодії людини з природою є суспільна власність на засоби виробництва, природні ресурси, землю тощо. Для розвитку людини як основної продуктивної сили (основними її рисами в сучасних умовах є високий рівень освіти, кваліфікації, культури і насамперед техніко – технологічної культури, здоровий фізичний стан тощо) необхідне раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності (остання може базуватися як на власній, так і на чужій праці). Для розвитку освіти у загальнонаціональному масштабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, адекватною формою також є суспільна власність; здобуття високого рівня освіти окремими індивідами, соціальними прошарками можуть краще забезпечити приватні елітарні вузи. Для розвитку фундаментальних наукових досліджень найширший простір відкриває державна власність (приватному і навіть крупному монополістичному капіталу у формі акціонерних компаній вони не під силу), а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюються дрібними та середніми фірмами, особливо ризиковими (венчурними) компаніями, тобто в межах індивідуальної капіталістичної власності. В цілому на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI ст. до 60-х років XIX ст.) адекватною суспільною формою розвитку продуктивних сил (формою, яка спонукала їх прогрес) була індивідуальна капіталістична власність. Але вже на початку XIX ст., вона стала частково перетворюватись у їх гальмо, сковувала їх розвиток. Проявом цього була нездатність індивідуального капіталу будувати залізниці, крупні підприємства з великим робочим періодом тощо. Загострення суперечності між двома сторонами суспільного виробництва призвело до виникнення першої економічної кризи у 1825 р. З цього моменту починають виникати акціонерні компанії, які є формою колективної власності і якісно новою суспільною формою розвитку продуктивних сил. Але вже в 20-ті роки нашого століття акціонерна власність, яка була формою існування монополій, також стала перетворюватись із форми розвитку продуктивних сил у їх гальмо: Загострення цієї суперечності зумовило виникнення – найглибшої майже за 500 років існування капіталізму економічної кризи 1929-1933 рр. З цього часу починає інтенсивно розвиватись якісно нова форма власності – державна (на засоби виробництва, значну і всезростаючу частку національного доходу, науку у формі патентів, ліцензій тощо), яка частково вирішила попередню суперечність і відкрила більший простір для системи продуктивних сил. Але вже в середині 50-х років, тобто з розгортанням НТР, продуктивні сили стали інтенсивно переростати масштаби державної власності в окремих країнах Західної Європи, що призвело до виникнення інтегрованої власності, яка стає суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил. Інтегрована власність відкриває більший простір для спільного освоєння космосу різними державами, створення нових видів енергії, подолання глобальної економічної кризи тощо. Найбільшого розвитку ця форма власності досягла в межах ЄЕС (Європейського економічного співтовариства, або Спільного ринку). Особливістю дії З. а. є діалектичний (а не повний) характер заперечення кожною більш розвинутою формою власності попередньої, менш розвинутої, що означає збереження її сильних позитивних сторін і призводить до реального плюралізму форм власності, до зростання ефективності та стабільності існуючої економічної системи. Разом з тим дія З. а. на певному етапі еволюції того чи іншого суспільного виробництва призводить до появи суттєво (принципово, кардинально) нової форми власності, яка поступово діалектично заперечує всю систему попередніх форм власності. В умовах капіталістичного способу виробництва такою формою власності є трудова колективна власність, яка означає процес соціалізації власності при капіталізмі, а її розвиток в останні два-три десятиріччя свідчить про те, що суперечність між системою продуктивних сил і виробничих відносин переросла у конфлікт, який є основою соціальної революції (в мирних або немирних формах) і неминучої появи нового суспільного способу виробництва, нової соціально-економічної формації.
Loading...