“Руська Правда” – звід норм давньоруського права XI – XII ст., який, хоч і став джерелом українського, російського, білоруського та литовського права, можна вважати першою вітчизняною конституцією. Посівши київський престол, князь Ярослав уклав юридичний збірник, що увійшов в історію під назвою “Правда Ярослава”, або “Найдавніша Правда”. В основу цієї кодифікації покладено давньоруське звичаєве право. Умовно збірник можна поділити на чотири частини: правові норми про вбивство (ст. 1); правові норми про тілесні ушкодження
(от. ст. 2-7); правові норми про образу (ст. ст. 8-10); правові норми про порушення права власності (ст. ст. 11 -18). До нормотворчої діяльності Ярослава Мудрого належать також “Покон вірний”, або “Урок про віри”, ухвалений за доби княжіння Ярослава, але включений літописцями до Короткої Правди після тексту “Правди Ярославичів”, тобто першого великого доповнення “Р. П.”, зробленого на початку 70-х років XI ст. синами Ярослава Володимировича, яким допомагали київський воєвода Коснячко Перенег (Печенег), вишгородський посадник Микула Чудін та княлсий радник Никифор (Микифор) Киянин. Найголовнішими досягненнями
“Правди Ярославичів” було скасування кровної помсти і заміна її грошовими стягненнями, а також спрямування вири чи штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці. “Правда Ярослава” (“Найдавніша Правда”), “Правда Ярославичів”, “Покон вірний” і “Урок местникам” становлять “Коротку Правду”. Саме вона втілює перший досвід уніфікації і систематизації правових норм Давньоруської держави. Однак існує ще й Розширена редакція “Руської Правди”, яка дійшла до. нас майже у 100 списках як у літописах, так і в “Мірилах Праведних”, “Кормчих” та інших юридичних збірниках. Дія цієї видатної пам’ятки правової культури України поширювалась на всю територію Давньоруських земель. Вона складається з двох частин. До першої “Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська” увійшло 52 статті – більшість норм “Короткої Правди”, доповненої у період 1072-1113 pp. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками новими юридичними нормами із галузі цивільного, кримінального і процесуального права. Друга частина “Устав Володимира Мономаха” містить статті – з 53 до 121. Устав, який датований 1113 p., умовно можна поділити на такі частини: 1) норми, що регулюють питання боргових зобов’язань і кабальних відносин (ст. ст. 53-66); 2) норми, що регулюють соціальні відносини у вотчинах (ст. ст. 67 – 73, 75-85); 3) норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. ст. 90-95, 98-106); 4) норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. ст. 74, 86-89, 96-97, 107-109); 5) норми, що регулюють правове становище холопства (ст. ст. 110-121). “Розширена Правда” і “Устав Володимира Мономаха” регулювала набагато ширше коло суспільних відносин, ніж попередні пам’ятки правової культури Київської Русі. Тут уже закладені не лише норми цивільного, процесуального і кримінального, а й сімейного, шлюбного, спадкоємниць кого, опікунського та інших галузей права. Як свідчить аналіз змісту “Руської Правди”, наші пращури взагалі і батьки засновники української державності зокрема, виявилися фундаторами, володарями і носіями найвищої правової культури, яка грунтувалася на первісних звичаях їхніх предків і поступово, разом із становленням держави трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом і у систему правових норм, що складалась із санкціонованих державними структурами тих самих звичаїв. Спочатку діяла додержавна, усна форма звичаєвого права. Потім частина норм його набрала письмового вигляду, багато з джерел якого для нащадків втрачено. Завдяки українським літописцям XI – XII ст. ми маємо змогу вивчати скарбницю стародавньої національної правової думки. Договори Русі з Візантією, “Руська Правда”, церковні устави, княжі уставні грамоти створювалися на вітчизняному грунті і стали втіленням найвизначніших моральних традицій мешканців Наддніпрянщини – українсько-руських племен, їх державницьких змагань. Ці акти увібрали досягнення світової правової думки, насамперед давньогрецького, римського, німецького і скандинавського права. Вони свідчать про впливовий міжнародний авторитет Київської Русі, її високий соціально-економічний і духовний рівень, у них бачимо витоки міжнародного приватного права, а самі норми русько-візантійських договорів набагато випереджають існуюче на той час західноєвропейське міжнародне право. Ці акти відображають глибину, динамічність і наступність національної правової думки: кожен з них увібрав досягнення попереднього періоду і слугував грунтом для розвитку правового мислення прийдешніх поколінь. Названі акти стали основними правовими джерелами у Володимиро-Суздальському, Московському, Новгородському та інших російських князівствах, а згодом суттєво вплинули на еволюцію і кодифікацію права Російської централізованої держави (Двинська, Білозерська уставні грамоти, Судебники тощо), а також покладені в основу Литовських статутів, багатьох правових систем і правових норм південних і західних слов’ян.
Loading...