Закон адекватності виробничих відносин рівню й характеру продуктивних сил (далі Закон адекватності – З. а.) – всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між прогресом продуктивних сил та еволюцією відносин економічної власності, а також зворотний вплив цих відносин на розвиток продуктивних сил. Діє в усіх суспільно-економічних формаціях, найінтенсивніше – з часу першої промислової революції кінця XVIII – початку XIX ст. й реалізується через механізм розвитку та функціонування інших
економічних законів. У межах З. а. виділяють такі похідні економічні закони, які є його конкретними формами вияву; між потребами розвитку засобів виробництва і відносинами економічної власності; між потребами розвитку науки і відносинами економічної власності та ін. Найважливіші з них – внутрішньо необхідні, сталі суттєві зв’язки між потребами, інтересами й цілями розвитку основної продуктивної сили – людини та еволюцією типів і форм власності. Цей закон (пронизаний відповідними суперечностями) – найдинамічніша рушійна сила зміни суспільно-економічних формацій. Для їх прогресу необхідний розвиток
різних типів власності (приватної, колективної, суспільної, інтернаціональної та різних форм їх поєднання, а також окремих форм у межах певного типу власності). Провідною, більш активною і динамічною стороною дії З. а. є розвиток продуктивних сил, економічним змістом яких є активне ставлення людини до природи та економічні відносини між людьми у процесі праці, тому для гармонійного їх співвідношення необхідні форми власності, які б забезпечували нормальне відтворення індивіда як соціобіологічного виду, задовольняли його екологічні потреби, були спроможні подолати екологічну кризу та ін. На нижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI – кінець XIX ст.) найадекватнішою суспільною формою розвитку продуктивних сил була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. Відтак виникають акціонерні компанії, які є формою колективної капіталістичної власності та якісно новою суспільною формою розвитку продуктивних сил. У 20-ті XX ст. акціонерна власність монополістичного типу також перетворюється на їх гальмо. З цього часу інтенсивно розвивається державна власність (на засоби виробництва, значну і зростаючу частку національного доходу), яка певною мірою вирішила попередню суперечність і відкрила ширший простір для системи продуктивних сил. У середині 50-х (з часу розгортання НТР) продуктивні сили починають переростати масштаби державної власності у деяких країнах Західної Європи, зумовлюючи появу інтегрованої власності (див. Власність державна). Найбільшого розвитку ця форма власності набула у країнах ЄС. Особливість дії З. а. – діалектичний (а не повний) характер заперечення більш розвиненою формою власності попередньої менш розвиненої форми, що забезпечує реальний плюралізм форм власності та зростання ефективності й стабільності економічної системи. Загальна закономірність такої еволюції – зростання ускладнення кожного наступного типу і форми власності, а на сучасному етапі – формування і розвиток у межах акціонерної, державної, інтегрованої форм власності ознак, особливостей, якостей соціалістичного типу власності. Водночас дія З. а. на певному етапі еволюції суспільного способу виробництва зумовлює появу суттєвої (кардинальної) нової форми власності, поступового переростання у тип власності. За капіталістичного способу виробництва нею є трудова колективна власність, яка означає процес соціалізації власності.