Критерії класифікації економічної власності – головні ознаки виокремлення типів, форм і видів власності залежно від їх співвідношення між собою, значення в соціально-економічній структурі суспільства, суб’єктно-об’єктних відносин. Основними К. к. е. в. є: 1) суб’єкти власності; 2) об’єкти власності; 3) сфери суспільного відтворення; 4) інтегральний критерій, який враховує перші три критерії або поєднує суб’єктно-об’єктний підхід та розвиток економічної власності за сферами відтворення. За сучасного капіталізму основними підсистемами
відносин економічної власності є приватна, колективна і державна (в політико-економічному аспекті – типи власності, а в межах кожної з них – форми). Внаслідок поєднання окремих із перелічених типів власності виникає змішаний її тип. Однак державну форму власності не слід ототожнювати з суспільною, що розвивається в інтересах всього суспільства. Це довела практика її розвитку в рабовласницькому, феодальному, капіталістичному суспільствах та значною мірою колишньому СРСР. Водночас таке ототожнення правомірне за умов зосередження влади в руках народу, подолання егоїстичних інтересів державного
бюрократичного апарату, спрямування державної власності на забезпечення стратегічних інтересів народного господарства, задоволення потреб усіх верств населення, передусім найбідніших. Колективний тип власності не можна відносити до суспільної, оскільки, по-перше, однією з форм такої власності є колективна капіталістична власність (наприклад, кожна монополія розвивається у формі акціонерних компаній); по-друге, колективна трудова власність також виражає передусім інтереси певного трудового колективу. Щодо об’єктів власності розрізняють власність на засоби праці, предмети праці (а в сукупності – на засоби виробництва), робочу силу, використовувані сили природи, науку (засоби наукових досліджень та їх результати), інформацію, а загалом – власність на продуктивні сили або на умови виробництва. Однак така класифікація не враховує власність на результати виробництва, зокрема на створений національний дохід, формами якого є власність на необхідний і додатковий продукт. Якщо йдеться про макроекономічний рівень, то розвиток сучасної економічної системи неможливий без одержавлення значної частки (бл. 50-55%) ВВП і формування державної власності на нього (з одержавленого національного доходу фінансуються розвиток освіти, охорони здоров’я, науки, управління народним господарством та ін.). Власність на окремі об’єкти власності є видами власності. Головні суб’єкти власності, в руках яких зосереджується більшість названих об’єктів власності і виникають різні форми підприємств, – дрібний товаровиробник, що не наймає робочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив і держава; на інтернаціональному рівні – міжнародні монополії і ТНК. Якщо об’єктом власності є здебільшого національний дохід, то ще одним суб’єктом власності є наднаціональні органи (зокрема в ЄС), наприклад, через бюджет ЄС наприкінці 90-х-на початку XXI ст. перерозподілялось бл. 1,5% ВВП країн цього об’єднання. За сферами суспільного відтворення розрізняють відносини економічної власності у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Визначальними є перші, оскільки саме у безпосередньому виробництві відбувається, по-перше, взаємодія людини з природою, а отже, вилучення корисних властивостей з речей природи, привласнення предметів природи у процесі праці (речовий зміст категорії “привласнення”); по-друге – первісне привласнення результатів найманої праці капіталістами, що виявляється у тривалості робочого дня, його інтенсивності, поділі створеного продукту на необхідний і додатковий та ін. Щодо привласнення у сфері обміну, розподілу і споживання таке привласнення є вторинним. По-третє, у сфері безпосереднього виробництва відбувається соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва, яке визначає тип суспільного способу виробництва і відповідне поєднання особистісних і речових факторів виробництва в інших сферах.
Loading...