Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Від монізму – до плюралізму сутнісних Властивостей. Про користь розумного гносеологічного обмеження

Від монізму – до плюралізму сутнісних Властивостей. Про користь розумного гносеологічного обмеження

Філософія світ людини

Екзистенційний та есенційний підходи до витлумачення людини і світу

Від монізму – до плюралізму сутнісних Властивостей. Про користь розумного гносеологічного обмеження
Пошук однієї – єдиної першосутності людини у черговий раз обернувся утопізмом через ту саму причину, що про неї ми згадували у першій частині даної лекції, коли характеризували волюнтаристську опозицію щодо sapiens’ного бачення людини. Якщо така опозиція чиниться за схемою “клин – клином”, коли певний різно вид “одного –

єдиного” намагаються потіснити іншим, вона зовсім не порятовує від того, аби оте інше звужувати, редукувати до певних його виявів, нехтуючи іншими.
Придивімося, справді, до неусвідомлюваних (або незвідних до свідомості) чинників людського життя. Тут і вплив середовища – від ландшафту, флори, фауни, клімату і до соціальних відносин та всього, пов’язаного з ними. Тут і вплив культурних, етнонаціональних традицій, і расові фактори, й мовне середовище. Тут, нарешті, розмаїття підсвідомих потягів, інстинктів і багато що інше. Чи можна звести хоча б усе перелічене до такої “першосутності”, як несвідоме? Можна,

але то буде дуже схематично. Якщо ж несвідоме зведемо до одного з його виявів, стане ще більш схематично. Найгірше ж, якщо хтось сприйме отаке подвійне зведення сутнісно-розмаїтого до однорідного як “останнє слово” у пошукові сутності (та ще й “практичні висновки” почне робити).
Отакий схематизм побачив у марксистських уявленнях про людину французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. На його погляд, цим уявленням бракувало принаймні одного: їх треба було доповнити уявленнями про несвідоме, властивими психоаналізові. Не зробивши цього, ми прирікаємо себе дивитися на людину крізь призму соціологічних абстракцій. (Та й то не за повним їх переліком: адже є у К. Юнга, приміром, така абстракція, як “колективне несвідоме”.) Жертвою окресленої абстрактності стають наші уявлення про “першосутність” людини, але не меншою мірою також і бачення конкретної, “ось цієї” особистості. Якийсь там П. Валері або Г. Флобер, якщо когось із них намагаються теоретично осягнути в такий спосіб, – просто “випаровується”. Прикладів подібного схематизму безліч. Схематичним є, приміром, зведення характеристик “людини загалом” до вимірів дорослого, внаслідок чого нехтують світо-відношенням дитини. Схематизмом є ототожнення людини з особиною чоловічої статі (на цю обставину звернула увагу Сімона де Бовуар). Схематизмом виявилася й спроба віднайти прообраз людської першосутності у властивостях пролетарів. Для цього довелося, зрештою, постулювати якусь “одвічну сутність соціалістичних робітників” – не реальної істоти, котра змінюється укупі зі світом, а такої собі “платонічної ідеї”, чогось одвічного, всезагального й доконче істинного. На реальні події людського життя дивляться у цім разі крізь повчальні міфи. Міфологізуючи конкретні життєві реалії, марксизм припускається того, що у самій серцевині його філософії існує таке собі “незаповнене місце конкретної антропології”, – констатує Сартр у “Критиці діалектичного розуму”. Додамо, що подібне чиниться щоразу, коли, шукаючи сутність, а отже виходячи для цього на певний рівень абстракції, ми забуваємо про ті межі, серед яких така абстракція залишається істинною. Порушувати ті межі набагато легше, аніж поновлювати.
Авторові цих рядків дуже пам’ятні зі студентських років ритуальні “істматівські” (від слів “історичний матеріалізм”) анафеми щодо багатьох різновидів “не суто соціального” бачення людини. У запалі соціологічного редукціонізму тоді, як правило, “нищівно спростовувалися” фрейдизм та неофрейдизм (у той час, як Томас Манн ще в 1936 р. пошанував 3. Фрейда як “гіпершопрохідця майбутнього гуманізму”, що його стосунки “із силами пекла” стануть значно розважливішими). Такою ж була доля “географічного детермінізму” (на щастя, наш мудрий викладач Кость Ткаченко постійно нагадував, що останній, як і багато інших людинознавчих “- ізмів”, містить раціональне зерно).
Звичайно, у полемічнім азарті сьогодні багато хто ладен долати соціологічне витлумачення сутності людини за схемою “клин-клином”. (Приміром, у публіцистичному есе Петра Вайля “Інша Америка” читаємо: “Географія – найважливіша наука про людину. Це стає ще очевиднішою мірою відступу історії у її державницько-ідеологічній подобі. Визначальне, з’ясовується – хто де звик жити, на якій траві сидіти, під якими деревами. Маркса перемагає не так Форд, як Бокль. Географічні аргументи відривають Абхазію від Грузії, ріжуть на шматочки Боснію, не дають Росії повторювати розумні кроки
Чечні. А ще більше тріщать будь-які історико-політичні аналогії, коли перетнеш Атлантику й екватор”6.) Проте, якщо використовувати замість принципу редукції принцип доповнювальності, кожен з подібних підходів до вивчення людини є вельми корисним.
Зокрема, вже згадуваний нами у першій лекції Олександр Кульчицький розробив філософсько-антропологічну характерологію української людини, вдало поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні та культуро-психічні чинники, особливо під кутом зору глибинної психології. В загальнолюдинознавчому ж відношенні він вважає евристично продуктивною думку психолога Тіле про наявність у людській психіці трьох шарів. Перший – “соматопсихічний” (органічні відчуття, що з ними пов’язаний “біотонус”, життєва енергія). Другий шар – “тимопсихічний” – почуття й намагання. Третій – “пойопсихічний” – мислення й свідома воля.
Кожний зі згаданих психічних шарів зазнає впливу географічного середовища. На соматопсихічний шар органічних відчуттів (на самопочуття, прояви життєрадісного чи пригніченого настрою) вельми відчутно впливає “підсоння”: теплий і вогкий клімат ослаблює біотонус, життєву енергію, вітряний клімат подразнює нервову систему, кількість сонячного освітлення позначається на настроєві. У “тимопсихічному” шарі за посередництвом процесів усування виявляється вплив “краєвидового мотиву” географічного середовища та динамічних процесів природи. (Приміром, степове середовище з його рівнинним рельєфом та зламним характером переходів від одних природних явищ до інших схиляє до непостійності й контрастності чуттєвого життя.) Найвищий – “пойопсихічний” – шар волі й мислення особливо піддається впливові природних ознак географічного середовища. Приміром, північноукраїнське лісове довкілля суцільністю своїх даностей вимагає від людини активної світосприймальної настановленості. Геопсихічне ж середовище лісостепової височенної смуги, як поле вияву переважно сприятливих для людини сил, не творить активної настановленості у світовідчуванні, не сприяє сталості й постійності настрою, що негативно впливає на ставлення до органічного розвитку, до цілісності та індивідуальності. Якщо подібні геопсихічні фактори переплітаються з відповідними історичними, соціопсихічними та культуроморфними чинниками, – таке переплетіння може виливатися у вельми своєрідний тип характеру.
Підсумовуючи все, сказане в цій лекції про спроби філософського визначення “першосутності” людини, дозволимо собі зауваження, що їхня доля дуже нагадує відомий єврейський анекдот про те, як ребе висловлював згоду з двома зовсім протилежними точками зору на одну й ту ж подію, а здивування хлопчика, котрий був при цьому присутній (“як могли мати рацію прибічники альтернативних поглядів?”), Ребе вгамував: “Річ у тім, хлопчику, що ти також маєш рацію”.
Контроверзи “есенційного” витлумачення людини спонукали до перегляду самого принципу такого витлумачення.
Найбільш повною мірою цей перегляд заявлено у Сартровім різновидові екзистенціалізму. Дорікаючи своїм попередникам, що, навіть заперечуючи поняття Бога, вони залишали незайманою переконаність у тім, що сутність людини передує її історичному існуванню, Ж.-П. Сартр пропонує відмовитися від суперечок з приводу “першосутності”. Дана пропозиція наснажена важливою антропологічною ідеєю: навіть найвірогідніший доказ наявності Бога не порятовує людину від себе самої, адже людина – то істота, приречена на свободу (й відповідальність). Людина є лишень тим, що вона із себе робить. Вона витворює власну подобу, а поза цією подобою немає ніякої “сутності”. Обгрунтуванню принципової філософсько-антропологічної тези про існування людини, яке передує її сутності, присвячено працю Сартра “Екзистенціалізм – то гуманізм”.
Але чи можливе у такім разі порозуміння між людьми? Позитивна відповідь на це запитання пов’язана з визнанням комунікативності людини. Що не людина – то інший проект її існування, проте жоден із таких проектів не є мені чужим, він має універсальну значущість. Його може зрозуміти й відтворити кожна людська істота. “У цім сенсові ми можемо говорити про всезагальність людини, яка, однак, не є даною заздалегідь, але постійно витворюється. Вибираючи себе, я витворюю всезагальне. Я витворюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, хоч би до якої епохи вона належала”.
Згодом сучасний французький філософ Жан-Люк Нансі запропонує ще більш радикальне подолання “есенціалізму” у витлумаченні людини. На відміну від Сартра, для котрого існування є “першим” щодо сутності, він пропонує визнати, що воно – ані “перше”, ані “друге”, існуванню ніщо не передує й не простує услід за ним, існування абсолютне, воно тотожне свободі.
Чи означає це, що колізія між “есенційним” та “екзистенційним” підходами до вивчення людини спричинила не тільки утвердження другого, але й спробу його прибічників усунути “сутнісне” бачення людини як таке, що остаточно себе скомпрометувало? Гадаємо, ні.
Йдеться лишень про зміну статусу “сутнісного” бачення людини. У середині 70-х років минулої доби Отто Больнов, розглядаючи методологічні принципи філософської антропології, дуже влучно сказав, що “ми мусимо здійснити певний поворот у постановці питання” щодо людської сутності (й “саме в цьому повороті полягає суть філософської антропології”). Методологічну ж передумову перевороту Больнов вияскравив більш ніж за два десятиліття до того у праці “Філософія екзистенціалізму” (1943). Своєрідність ситуації в тому, що коли екзистенціалізм обстоює пріоритет існування перед сутністю, він фактично ставить існування на місце сутності (“осутнює” його). Проте, застерігає німецький філософ, співвідношення існування і сутності ні в якому разі не можна брати у розрізі схеми “внутрішнє-зовнішнє”. Особливість існування в тім, що воно перебуває “потойбіч” усіх змістових даних.
Так ось чому ми можемо у пошуку людської сутності робити те, про що мовилося наприкінці попередньої лекції: відштовхуватися від, здавалось би, одиничного явища (наприклад у випадку з данським провісником екзистенціалізму Сереном К’єркегором – від страху, що на нього класичні шукачі сутності взагалі не звертали увагу), але те одиничне виявляється сутнісним. Сутнісним можуть бути і страждання (особливо – уміння стерпіти його), радість, відраза, любовне почуття або протилежне йому тощо. Кожна з таких людських “екзистенціалій” здатна “усутнитися”.
Іншими словами, розмірковуємо ми про людину чи про її сутність, дуже важливим є, на думку О. Больнова, утриматися на рівні принципу, сформульованого Г. Плеснером як “принцип відкритого питання” – воно відкрите для нових неочікуваних і незавбачуваних відповідей.
Схожі настановлення притаманні сучасним науковим уявленням про світ. Утіленням їхньої критичності щодо класичного есенціалізму стала назва книжки американського мисленника Річарда Рорті “Філософія та Дзеркало Природи”. На його думку, традиційна філософія стала бранкою своєрідної метафори щодо розуму як величезного дзеркала, котре містить різні репрезентації світу, одні з яких точні, а інші – ні. Людське пізнання рухається до все точніших репрезентацій, позаяк кожен з нас має “Дзеркальну Сутність”, котра полягає у відкритті сутностей Всесвіту довкіл нас.
Сучасне природознавство відмовляється від ідеалу наукового пізнання як безперервного лінійного сходження до деякої недосяжної, але потенційно існуючої абсолютної істини. Там, де на роль істинної могла претендувати лишень одна теорія, яка начебто мала привілейований доступ до субстантивної основи світу, – з’являється множина теорій та відповідних їм дискурсивних практик. Приміром, космофізичне світоосягнення здійснюється сьогодні “грибницею” новітніх наук про складність: не рівноважна термодинаміка, синергетика, квантова теорія поля, комп’ютерсайєнс, когнітивні науки, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія особливостей і біфуркацій, теорія фракталів, якісна теорія не рівноважних фазових пере ходів тощо. Згідно з їхніми даними про фізичні процеси, котрі породили 15 мільярдів років тому наш Всесвіт, антропне (людське) буття виникло й еволюціонує в ньому спонтанно і лише упродовж кількох мільйонів років – як нестійка цілісність фізичних, біологічних, психічних, соціокультурних, духовних вимірів.
Випадково виникле на крихітній планеті сонячної системи наше буття є лишень однією з багатьох гілок, на які розгалужується сучасний фізико – космічний процес. Відтак, його майбуття не є гарантованим.
Відштовхуючись од наведених космофізичних уявлень, автори книжки “Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури” слушно вважають, що філософська антропологія має виробити погляд на людину як не тільки багатовимірну цілісність, котра еволюціонує, а й як цілісність, відкриту Всесвітові, історії, творчій активності самої людини. Антропологія має турбуватися про екзистенційну долю людського буття як еволюціонуючої тотальності, про запобігання загроз самозбереженню антропосфери (що породжуються нестримною науково-технологічною активністю людини), про розробку ефективних стратегій захисту антропосфери від будь-яких зазіхань з боку інших видів буття. Особливим аспектом цієї турботи є взаємовідносини людського буття, з одного боку, з буттям тварин, а з іншого – з буттям електронних роботів і комп’ютерних планетарних мереж, які поступово інтелектуалізуються. Задля реалізації окресленого завдання слід, на нашу думку, не протиставляти, “вибраковувати” тощо, а розважливо співвідносити будь-які сутнісні вияви людського.
Пам’ятаєте наведену в першій лекції Шелерову пораду антропологові бути готовим до здивування? Цією розважливою нотою, мабуть, найдоцільніше завершити нашу лекцію. Перевага такої розважливості – у тім, що вона спонукає критично та водночас вдумливо, “по-хазяйськи” ставитися до того набутку, котрий людство має у вигляді філософських уявлень про сутність людини. Не відкидати беззастережно жодного з цих уявлень, проте не абсолютизувати їх, пам’ятаючи мудру приказку Федора Достоєвського: “Широка людина. Надто широка”. Будь-яка ж “односутність” її обов’язково звузить.
Хоча заради справедливості зазначимо, що у реальній практиці людського співжиття те звуження буває неминучим: ми не можемо, наприклад, вважати людину підсудною, не вважаючи її притямною, а отже, розумною; як не можемо без цього дозволити їй брати участь у виборах тощо. “Полісутність” – то свого роду вища математика, але те не означає, ніби скасовується арифметика…