Страйки економічні – найвища форма організованого руху найманих працівників за поліпшення свого життєвого рівня, умов праці та ін. її виявом є колективна відмова частини найманих робітників і службовців виконувати (повністю або частково) роботу і висунення вимог до підприємців, керівників підприємства, галузі, місцевої влади чи уряду. Причини С. е. – відчуження таких працівників від засобів виробництва і створеного продукту, економічної влади, погіршення умов і відтворення робочої сили, нераціональна економічна політика на мікро –
і макрорівнях та інші фактори. Вперше С. е. відбулися на мануфактурній стадії розвитку капіталізму в XVI-XVIII ст. і були здебільшого стихійними. Ширшого розмаху вони набули за машинного виробництва (технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці): у 30-40-х XIX ст. – чартистський рух і боротьба у Великобританії за фабричне законодавство, збройне повстання ліонських ткачів у 1831 – 1834 у Франції, сілезьких ткачів у Німеччині в 1793 і 1844. Тоді ж виникли перші профспілки і політичні партії (як організації робітничого класу). На нижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI – кінець XIX ст.) С. е. були спрямовані
проти підприємців за поліпшення умов життя і праці, на вищій його стадії набули політичних ознак: страйкарі вимагали від урядів визнати право на страйк, на організацію профспілок, на право укладання колективних договорів та ін. Робітничий клас США, зайнятий у монополізованому секторі економіки, завоював такі права ще в 30-ті XX ст., однак їх не мали ті, хто був зайнятий у державному секторі, оскільки страйки в цьому секторі прирівнювалися до зради батьківщини, тому більшості названих прав наймані працівники (не всі їх категорії) державного сектора домоглися лише в останні десятиліття XX ст. Найбільшого розмаху С. е. набули після другої світової війни. За офіційними даними, в 1919-1936 у розвинених капіталістичних країнах страйкувало бл. 75 млн осіб, а в 1946-1966 – бл. 260 млн. У 60-70-ті страйкова боротьба посилилася. У ній брали участь працівники сфери науки, освіти, інженерно-технічний персонал. В окремих країнах С. е. переросли в загальнонаціональні. Так, у Франції в 1966-1969 у страйковому русі взяло участь понад 8 млн осіб (понад 90% найманих працівників). Страйкарі домоглися реформ у сфері пенсійного забезпечення, скорочення робочого дня, розширення прав найманих працівників і профспілок на підприємстві. В окремих країнах до страйкарів застосовувалося репресивне законодавство: у ФРН – заборона професії; у Великобританії – заборона масових пікетів солідарності, притягнення профспілкових активістів до кримінальної відповідальності, позови й штрафи на тредюніони; розпуск профспілки авіадиспетчерів у США та ін. У наступні роки С. е. в розвинених країнах значно послабилися через скорочення кількості профспілок, підвищення рівня реальної заробітної плати, дії уряду та інші фактори. У 80-х страйкова активність знизилася приблизно втричі порівняно з 70-ми. Дещо посилилися С. е. в окремих розвинених країнах наприкінці 1995 (зокрема, у Франції), в 2001 – на початку 2002 у Франції, Німеччині, Італії та ін. В СРСР С. е. були заборонені. Перші офіційно визнані С. е. відбулися 1989 у 40 областях, краях, автономних і союзних республіках, у т. ч. в Україні. С. е. мають позитивні й негативні аспекти. Завдяки їм швидше вирішуються гострі проблеми в різних сферах економічного та соціального життя. В історії розвитку капіталізму вони стимулювали винаходи нових машин, прискорене впровадження яких сприяло скороченню робочого дня, підвищенню життєвого рівня працівників, їх участі в управлінні підприємством та ін. Водночас С. е. погіршують матеріальне становище страйкарів, порушують або зупиняють технологічний цикл на підприємствах і галузях, завдають народному господарству країни значних збитків. Тому вони є крайнім засобом боротьби працівників за свої інтереси й не можуть бути способом захисту та досягнення групових егоїстичних інтересів, перерозподілу частини національного доходу у власних інтересах. В Україні 1995 в страйках брали участь 247 підприємств і організацій, кількість учасників страйків на кожному з них в середньому становила 233, а кількість не відпрацьованих днів на одного страйкуючого – 4; 2003 ці показники відповідно становили 15, 360 і 10. Активну участь у С. е. у 90-х XX ст. – на початку XXI ст. брали вчителі, лікарі, окремі ланки наукових працівників. Причинами С. е. були: мізерний рівень заробітної плати, несвоєчасна виплата та ін.
Loading...